Тернопільський боєць, якого терористи тримали у полоні: «Росія воює технікою, а Україна - людьми»

...Він повернувся. І повернувся, здається, звідти, звідки не повертаються. Нічними жахами та денними маревами наповнені тепер дні цього молодого хлопця, якого терористи місяць тримали у полоні в місті Сніжному Донецької області.

Життя «до»

...Ще зовсім недавно Андрій закінчив девять класів Плебанівської школи і став студентом Підгаєцького аграрного коледжу. Потім як безробітний мав роботу із центру зайнятості – допомагав монтувати нові крісла на стадіоні. А в 2011-му пішов до армії. Сам пішов, навіть просив, щоб взяли, бо відчував, що так буде правильно. Служив спочатку у військовому навчальному центрі «Десна», що на  Чернігівщині. Пять місяців проходив навчання за військовою професією оператор-навідник БМП-2.  Далі – у Кримському горнопіхотному батальйоні (с. Перевальне). «Я служив там і знаю, скільки там техніки, тому можу однозначно сказати, що Крим здали. Я довго у це не міг повірити...» – зазначає Андрій Крупа.

Перезимував удома – мав тимчасову роботу, проводив час із друзями. Аж до 10 квітня 2014. Цього дня хлопця мобілізували на війну. Потрапив у перший механізований батальйон 51-ї механізованої бригади. Частина - у Володимир-Волинському, полігон - у Рівному, Дніпропетровськ, Маріїнка, полігон «Широкий лан» у Запоріжжі, а звідти – у зону АТО. Варварівка Луганської області, Рубіжне, Лисичанськ, Севередонецьк. Андрій водить пальцем по карті - тепер він знає її дуже добре, а назви тих зловісних міст і сіл ще ятряться в голові свіжою раною, пише Номер один.

«Першу зарплату отримав саме тоді, коли наші хлопці загинули під Волновахою. Навіщо мені в полі ці гроші? Горіли мені вони в руках. Перерахував мамі», – пригадує.

Полон

Росія воює технікою, а Україна - людьми. Здача своїх батальйонів командирами, мізерні шанси поїхати у відпустку, часто нерівність сил у бою... «Тому я завжди ходив із гранатою, бо вважав, що ліпше вмерти, ніж здатися у полон», - каже Андрій, а мама біля нього аж здригається, бо щодня просила його так не думати. Але того горезвісного дня все склалося інакше... Батальйон оточили, а полонених, як оселедці, у КАМАЗи, всіх щільно перев’язавши тентом. Андрій дякує Богу, що нараз спека перемінилася на дощову погоду, тому ковтки свіжого повітря, які прослизали повз клейонку, рятували хлопцям життя. Далі було коло до Росії і назад. Скільки часу тривала ця поїздка і з якою метою вона була – сказати не може. Зупинилися у Сніжному – в районному відділку міліції. А хлопців заштовхали у панельний бокс-гараж, куди потоком стікала дощова вода під час негоди.

А там вже свої закони. Це не армія, бо ж навіть між арміями на офіційній війні є якісь законні установки. Це просто збройне формування... До того ж це люди психічно нездорові. Та й хіба це люди взагалі?!

Серед терористів добре вирізнялися чеченці. Жадоба крові і психологічне задоволення від понівечення тіл – вбережи, Господи, потрапити до рук такої істоти! У полоні був свій розпорядок. Їжу давали один раз на день і це були виключно висівки, інколи був ще шматок хліба. Вода була завжди. Не важливо, чиста чи ні – вона була і це головне. Андрій пригадує також ті три доби, які провели на кавуновій плантації – кавуни їли, ними ж запивали. Не дивно, що Андрій, який до війни мав 97 кілограмів, має зараз на 20-ть менше...

У певні години полонених відправляли на «роботу». Закопувати і викопувати тіла під дулами автоматів – ось що за робота... І подробиці, погодьтесь, буде зайвим обговорювати...

На запитання, чи давали телефонувати рідним, каже, що давали, але не через співчуття, а для того, щоби тероризувати рідних, щоб давити на українську владу та пришвидшувати вигідний для них обмін. Вони ж міняють на своїх військових експертів, мінувальників, убивць, а не на простих 17-річних солдатів – вони їм не потрібні, і байдуже, що це свої. Так ось: за наших 30 вони отримали 60 «вибраних» своїх... І ціна цього обміну дуже велика – це нові підірвані мости, нові бездумні вбивства...

«Поверніть мені дитину: живу чи мертву»

Мати Андрія ходила всюди, де тільки могла. Шукала, стукала, благала про допомогу, просила повернути їй сина додому живим чи (не дай Боже!) мертвим. Прийом у народного депутата із Ласковець Михайла Апостола нарешті заспокоїв згорьовану маму, бо ж він розклав на стіл усі документи про Андрійка, сказав, що роблять із волонтерами усе можливе і неможливе. У серці з’явилась непохитна віра. А через декілька днів син ступив на поріг дому.

«Я вдячна найперше Богу, який опікувався моїм сином, а також усім людям, які не були байдужими  і допомогли йому повернутися додому: волонтерам, місцевим керівникам, навіть шоферу, який його віз. Нехай моя подяка мами врятованого сина супроводжує вас у житті!» – каже мати Андрія.

Життя після

«Хоч мій син вдома, але я ще досі не спокійна, я тепер переживаю за кожного, хто там, і за кожну маму, яка тут. І заспокоюсь, напевно, тоді, коли над всією Україною засиніє мирне небо», - зауважує жінка.

Мама каже, що її син, який любив погуляти, повеселитися з друзями, зараз зовсім інший. З дому майже не виходить, з тими, з ким раніше дружив, не багатослівний, до дівчини – скупий на почуття... Інакше, напевно, і бути не може...

«Мені ввижаються руки, ноги, мертві тіла... І не можу з цим справитися», – зізнається хлопець.

Не кінець...

А що тепер? Напевне, був би і кінець трагічної історії, якби не її вже місцеве продовження. Виявляється, що Андрієві Крупі як учасникові АТО не підписують жодних документів. Військовий білет забрали сепаратисти. У військкоматі  спочатку казали, що потрібно поставити підписи у частині, куди був мобілізований. Поїхали родичі туди – а там вже інший номер частини. Не служив, виходить, там. Тепер кажуть їхати за підписами у штаб АТО у Слов’янськ, на що Андрій рішуче та гнівно відповідає: «Поїдете, командире, зі мною! І крок за кроком зі мною пройдете! Терористи другий раз у полон не беруть – розстріл на місці!»

Андрійко каже, що, напевно, якби приїхав без ніг і без рук – то був би героєм, а так... Мама розповідає, як після чергового походу по владних кабінетах просто сіла під плотом, у голові стало гаряче, а з носа пішла кров... Мало того - її сина за декілька тижнів за контрактом покличуть... назад! Від цієї думки холоне кров і думки зупиняються... Як же? Хіба не досить?! Німе запитання.

І зараз ми всі - його рідні, друзі, знайомі, односельчани, теребовлянці закликаємо керівництво втрутитись у вирішення Андрієвої долі. Мама наполягає на негайній незалежній експертизі фізичного і психологічного здоров’я її сина і на всіх можливих методах припинення цього жахіття у їхньому житті.

КОМЕНТАР Василь Лабай

Василь Лабай, представник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України:

– Я не юрист, а журналіст, щоправда - військовий, і за своїми обов'язками не є уповноваженою особою давати офіційні роз’яснення щодо вирішення даного питання, тому що не знаю усіх юридичних тонкощів. Крім того, я не знаю усіх подробиць про Андрія Крупу, але, скоріш за все, герою матеріалу після повернення з полону було не до довідок про учасника АТО (стреси і таке інше). Приїхавши додому у відпустку, він лише через певний час захотів отримати довідку про участь в АТО і, мабуть, звернувся у військкомат. Але військкомат не видає довідок про участь в АТО - це не його компетенція. Ці довідки видає військова частина, у якій ще дотепер продовжує служити герой матеріалу (військова частина повинна відновити йому і втрачений військовий квиток). На моє переконання, отримання довідки про участь в АТО для нього взагалі не повинно становити проблеми. Що я йому пораджу? По-перше - одразу ж після повернення із відпустки у військову частину написати рапорт на ім’я командира бригади (командира військової частини) про видачу йому довідки, що він був учасником АТО, в якому заодно вказати, щоб відновили військовий квиток (відновлення квитка взагалі не є проблемою). Рапорт цей зареєструвати у стройовій частині. Думаю, що на цьому етапі він повинен довідку отримати, але якщо б виникли якісь проблеми, бо, як ви знаєте, 51-шу бригаду розформовують,то раджу дзвонити на «гарячу» лінію Міністра оборони України, де йому роз’яснять, що робити, або вирішувати у Вінниці та Хмельницькому це питання.