Як живе тернопільське подружжя, яке першим за 20 років усиновило темношкіру дитину

Наталя та Ігор звичайне подружжя з Тернополя. Вона працює у правоохоронних органах, він – освітянин. Відколи об’єднали свої долі, мріяли про велику родину, проте діагноз лікарів ледь не поставив хрест на цьому бажанні.

У їхнього первістка Сашка хронічні проблеми зі здоров’ям, хлопчик інвалід  з дитинства. Більше діточок доля їм не подарувала. Та теплоти сердець вистачило, аби взяти на виховання і ростити як рідну дівчинку-сироту.

Наталя пригадує, що в дитинстві син важко розлучався з власними речами, ніколи нікому їх не віддавав. Але одна зустріч у лікарняному ліфті змінила все.  Коли Сашкові було три роки, він з мамою в черговий раз прийшов до лікарні і, як завжди, взяв із собою улюблену машинку. Разом із ними у ліфт зайшов двохрічний Богданчик із медпрацівником. Хлопчик простягнув руки до іграшки і Сашко, не вагаючись, подарував її. Наступного дня Саша попросив у мами дозволу відвідати  хлопчика з ліфта, щоб принести йому гостинців і погратися.

Як виявилося пізніше, маленький Богданчик був з дитячого будинку і лежав у лікарні з важкою онкохворобою. Впродовж року Сашко разом з мамою відвідував нового товариша. Родина навіть задумувалася над тим, щоб його усиновити, але цього зробити не встигли – Богдан помер. Наталя не наважувалася сказати про це синові. Вона пояснила Сашкові, що хлопчик поїхав лікуватися у інше місто. Однак обставини склалися так, що правду синові довелося сказати.

Щороку на річницю смерті матері Ігоря родина ходила до Марійського духовного Центру просити допомоги у Зарваницької Матері Божої. І одного разу, коли Наталя давала за упокій і вписала в записочку Ангелика Богдана, Сашко запитав, чому ангел? І саме тоді жінка розповіла дитині, що насправді сталося з його товаришем.

З тих пір Олександр почав мріяти про сестричку. Він написав навіть лист до Святого Миколая, аби той приніс такий омріяний та жаданий подарунок. Йшов час.

Подружжя стало в чергу на усиновлення.

Коли Сашкові було шість років, вони з родиною, як і завжди у серпні, пішли у святе місце. До них незвично близько підійшов лелека. Малюк тихесенько попрохав птаха: «Ну раз мене Миколай не слухає, попроси ти в мами Ісусика для мене сестричку».

І уже у вересні, пригадує Наталя, нам повідомили, що студентка зі Львова народила дівчинку та залишила її. Проте, ми немовля, згідно із законом, не могли тоді побачити. Вперше зустрілися з дитиною в жовтні. На мене, каже жінка, малеча не відреагувала, а от чоловіка вона вподобала з перших секунд.

- Двохмісячна малеча декілька хвилин, не відводячи погляду, дивилася в очі мого чоловіка, тримаючи його за палець. Нам запропонували подивитися ще одну дитину, але чоловік сказав – ми не на ринку і це моя дитина. Вже через місяць Ліна була дома.

Медики зізналися, що вони не вірили, що дівчинка найде родину, оскільки вона темношкіра. Подружжя Наталі та Ігоря стало першим за двадцять років, яке взяло темношкіру дитину.

Сьогодні сім’я мешкає в двох кімнатах гуртожитку. Сину уже дев’ять. Він мріє стати священиком. Трьохрічна Ліна уже велика модниця. Наталія з Ігорем вірять і надіються на ласку Божу. Вони вчать своїх дітей поважати людей та бути справжніми українцями.