Замість читання лекцій рив окопи: як тернопільський професор тримав оборону під Маріуполем і Донецьком

“Доктор політичних наук, професор Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України, старший сержант 14-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України”, – розповідає про себе науковець Микола Лазарович.

На слові “сержант” робить невелику паузу і додає: “колишній уже, мабуть…”. Він зауважує, що сьогодні, після демобілізації, все ще почувається більше вояком, ніж професором. Минулого року 52-річний викладач пішов на фронт добровольцем. Замість того, щоб читати лекції студентам, рив окопи й бліндажі, тримав оборону під Маріуполем і Донецьком. За цей час отримав свій позивний – Професор. Він і справді у певний період часу був єдиним професором у Збройних Силах України. Говорить про це без пафосу. Каже: коли їхав на фронт, узяв на себе зобов’язання – не відмовлятися від жодного завдання, де потрібні будуть добровольці, пише Наш день

Микола Лазарович став лауреатом конкурсу “Людина року”, який традиційно проводять у Тернополі. Після повернення додому він розповів “Нашому ДНЮ”, якою є війна зблизька, про патріотизм і нерозуміння, яке відчувають ті, хто приходить з фронту.

«Щоб перед собою не було соромно»

Я записався добровольцем минулого року 13 лютого. Розумію, що своєю присутністю там перевороту не зробив, але було спокійніше на душі. Спершу не хотіли брати до Збройних Сил, але все ж таки впросив. Нас перекинули з Рівненського полігону в 14-ту бригаду, це правонаступниця відомої 51-ї бригади, яку розбили під Іловайськом. 2 липня ми в’їхали в Донецьку область, звідти нас перекинули під Маріуполь. А 28 серпня – знову під Донецьк, де я був до 15 січня, поки мене не демобілізували.

Позивний Професор з самого початку дав комбат. Мені б ніколи в голову не прийшло думати, що я знаю більше, ніж інші. Так, у якихось галузях, а хлопці в чомусь теж знаються набагато краще, ніж я.

Під Маріуполем я очолював будівництво наших оборонних позицій. Копав на рівні з усіма.

Ще в день мобілізації я дав собі слово, що, оскільки пішов добровольцем, то буду добровольцем завжди, коли виникатиме така потреба. Робив це, аби перед собою не було соромно.

«Всюди є люди і людиська»

Важко порахувати у відсотках, але, думаю, серед тих, хто воює проти нас, переважна більшість – росіяни. Що стосується сепаратистів – людей, які проживали на території Донецької та Луганської областей і пішли воювати проти України, то у мене ставлення до них різне. Були серед них ідейні, умовно кажучи, які ненавиділи все українське. Але були такі, які стали ворогами мимоволі. Не працюють підприємства, заробити нема де, може, склались обставини, що неможливо виїхати, родичі хворі. Відповідно, взяли до рук зброю. Спочатку стояли на блокпостах, а далі затягнуло і вже нема як вертатися.

Населення різне. Всюди є, як кажуть, люди і людиська. Знаю одне: якби туди не прийшли росіяни, проблем би не було. Дуже сильно відчувається російське зомбування. Тому, переконаний, усього того, що стосується “руского міра”, який насправді є одною з форм нацизму, зокрема російського інформаційного продукту в Україні, – треба позбуватися раз і назавжди. Якщо ми цього не зрозуміємо, то знову станемо на ті самі граблі, на які наступали впродовж століть. А українці, як ніхто, люблять повторювати старі помилки.

«До всього звикається»

Микола Лазарович з дружиною Наталею. Фото Миколи Шота.

Слово “війна” охоплює все. Починаючи від риття окопів і закінчуючи хлопцями, вбитими і пораненими. Якщо говорити загалом, то в моєму сприйнятті війна – це щось таке чорне, діра, яка засмоктує, несе біду. Сни іноді бачу, пов’язані з перебуванням там. Уривчасті, хаотичні. Але про тяжчі часи зараз не хочеться згадувати. Тому зберіг для себе в памʼяті позитивну картинку: літо, ранок, сонце, ще нема палючої спеки, стоїмо з хлопцями біля наметів і розмовляємо, пʼємо каву, чай, жартуємо…

З іншого боку, до всього звикається. Коли обстріли були, навіть на певній відстані, ми розуміли: трохи вбік – і накриє нас. Спершу всю ніч стояли, готувалися в бліндажі ховатися. Місця там нема, треба стояти. А вже наступного разу прийшов з наряду змучений і, незважаючи на гул артилерії, ліг спати.

Чи важко звикнути до зброї? Ні. У нас навіть були хлопці, які не проходили строкової служби, але в школі мали військову підготовку. Тому проблем не було. Є в нас солдат із Хмельниччини, який через свої релігійні переконання зброю до рук не бере, але на фронті є чим зайнятися і крім зброї.

«Чого ви туди йшли?»

Інколи чуєш такі розповіді: я настільки звик до війни, що коли приїхав додому, то не міг спати на м’якому. Ні, в мене такого не було. Мені, звичайно, не подобалося спати на дощаних нарах. Проте іншого не було – терпів. А що стосується психологічного аспекту, то всі зауважують: я себе досі асоціюю з хлопцями, які там стоять. Це своєрідна бойова родина. Сьогодні я все ще більше вояк, ніж професор.

За ці дні вдома доводилося чути: що ви там робили, чого ви туди йшли, навіщо захищати корумпованих урядовців? Для мене дивно, як можна не розуміти такі елементарні речі. Отож мушу пояснювати, що агресор захопив українські землі не по Дніпро тільки тому, що там борються і гинуть наші хлопці. Звичайно, що наш уряд, Президента нема за що хвалити. Але ми нарешті маємо усвідомити, що житимемо, як Ізраїль: у сусідстві з країною, яка була, є і ще тривалий час буде нашим відвертим ворогом.

Дуже хочу, щоб суспільство усвідомлювало, щό переживають на війні солдати. Тим, що мають сумніви, не потрібно навіть воювати – нехай хоча б підуть і поживуть з тиждень у наметі. За рік я спав у приміщенні тільки на останньому місці дислокації. А як ночували в наметах, мороз був і 26 градусів.

Коли стикаюся з таким нерозумінням: що там робити і нащо там стояти, думаю – добре, що хлопці того не чують. Якби їх там не було, невідомо, чи гуляли б тут на вулицях жінки з дітками? Чи мали б змогу демонструвати свій декоративний патріотизм ті, що ухилилися від мобілізації? Чи були б ті салюти (та й чи потрібні вони взагалі)? Але не всі, на жаль, це розуміють.

«Проблема Збройних Сил – це надмірний бюрократизм»

Важко передбачити, як розвиватимуться події далі. Наші сили з російськими не співвідносні. Поки що українська армія тримається, значною мірою, на ентузіазмі. Бо можете уявити, коли ми скидалися власними коштами, щоб купити запчастину до бойової машини. Це не регулярно було, але було, і не раз. Проблеми Збройних Сил – це надмірний бюрократизм, брак координованості та чіткого управління, як в іноземних арміях. Хоча те, що було в нашій армії рік тому й зараз, це – небо і земля.

“Часи змінюються, але бажання володіти чужим залишається”

Звичайно, хочеться, щоб війна швидше закінчилась, щоб хлопці повернулись додому. Але, на жаль, ми дуже часто не бачимо між подіями причинно-наслідкових зв’язків. У 1917–1921 роках, коли українська державність існувала в різних формах, багато українців, як і тепер, казали – то не наша боротьба. Як наслідок, Україну захопили російські більшовики, які в 1932–1933 роках організували тут Голодомор. Тобто небажання значної частини українців відстоювати свою державність призвело до мільйонних жертв. Бо яка би своя держава не була, вона б такого не допустила. Ці речі треба відслідковувати. Нехай когось не вводить в оману те, що нині ХХІ століття. Світ змінюється, але, як показує практика, ненависть і бажання володіти чужим залишаються альфою й омеґою наших північних сусідів.

«Якщо ви читаєте це, то щось пішло не так»

Один мій побратим зізнався – не думав вертатись. Я питаю – ти що, хотів лишатись на контракт? Він – ні, не думав, що вдасться вернутися. Кожен, мабуть, підсвідомо очікував цього. Так само і я, коли лишав удома свого “тривожного листа”, почав його словами: якщо ви читаєте це, то щось пішло не так.

На війні моє життя змінилося на 180 градусів. Вдома я вставав зранку, пив каву, переглядав Інтернет, йшов на лекції, знову додому, писав статті, книги. А на війні – зовсім інше життя було, протилежне. Але в душі я не змінився, як думав, так і думаю, може радикальніше трошки. Якщо треба буде, готовий ще раз піти добровольцем. Я розумію, що ця держава недосконала, у ній треба багато що змінювати. Разом з тим наголошую студентам, що Батьківщина, як дитина – для того, щоб вона була щасливою, її треба любити, оберігати і захищати.

Автор
( 0 оцінок )
Викладення
( 0 оцінок )
Актуальність
( 0 оцінок )

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образи; пряме порівняння з іншими конкуруючими компаніями; розміщення посилань на сторонні ресурси Інтернету; реклама та самореклама, заяви, пов'язані з діяльністю компанії.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!