«У нас навіть бінокля не було…За день вистріляли 200 снарядів»: як тернопільський боєць охороняв дорогу до Донецького аеропорту

З 26 травня 2014-го до 21 січня 2015-го загін десантників і добровольців у повному оточенні, під цілодобовим шквальним вогнем, тримав оборону Донецького аеропорту. Після численних, але марних спроб штурму об’єкта російські бойовики прозвали українських бійців «кіборгами».

43-річний Ігор Войцехівський із позивним «Поляк» із села Малий ХодачкІв Тернопільського району серед них не був, але був у Пісках, де з 10 вересня до 14 січня на крайньому блокпосту охороняв «дорогу життя» до аеропорту. Він служив у п’ятому окремому батальйоні ДУК «Правий сектор», куди пішов добровольцем, бо до ЗСУ його не взяли через те, що в нього немає лівого ока і погано бачить правим. Коли у січні 2015-го боєць повернувся додому, то зір на єдиному оці був лише 40 відсотків. Нині Ігор уже демобілізований і працює охоронцем у сільському садочку, пише Нова Тернопільська газета

– Пане Ігоре, чому ви пішли на війну?

– Коли повернувся додому з Майдану, в країні знову почалися жахливі події – анексія Криму, АТО на Сході… Важко було зрозуміти, що взагалі відбувається. Я довго роздумував, а тоді вирішив, що мушу бути на передовій. У мене двоє синочків – 11-річний Максимко та 9-річний Віталик, і я хочу їх виховувати власним прикладом. Попросився до друзів з «Правого сектора», бо через інвалідність до ЗСУ мене не взяли. Єдине, що хлопці мене запитали, чи зможу. «Зможу», – відповів і поїхав до них. Спочатку був на базі, потім при штабі у групі інженерного розвитку, бо в мене основна військова спеціальність – сапер, а у вересні поїхав у Піски. Був стрільцем, а тоді перейшов в артилерію і дослужився до командира гарматного розрахунку. Однак під час пострілів йшла потужна ударна хвиля (у нас було по 150 і більше пострілів у день) і я отримав контузію ока. Почав різко погіршуватися зір, тож довелося повернутися додому.

– Який день був найважчим?

– Найважчим було 29 листопада 2014-го. Тоді наш екіпаж із семи осіб ішов на блокпост на чергування. Почався обстріл. Друг «Коваль», який «завідував» мінометом, отримав осколкове поранення обличчя. Його доправили до військового шпиталю в Артемівськ. Близько обіду знову сталося нещастя – відбоєм гармати переламало ногу нашому навідникові. Ми тоді за день вистріляли близько 200 снарядів, відбили атаку. Було дуже важко, бо у нас навіть бінокля не було, то, щоб бачити, куди вистрелив, доводилося вилазити на якесь підвищення. Власне, через це надвечір нещастя сталося зі мною. Я вів коригування вогню і отримав поранення в ногу.

– А де ви брали зброю?

– У Пісках чергувалися позиції бійців із «Правого сектора» та військовослужбовців, тому вояки ділилися з нами снарядами, набоями, гранатами. Коли у нас були поранені у критичному стані, ми також зверталися до військовослужбовців, щоб їх забирали. Ходили до них і телефони заряджати, і за водою та продуктами.

– До вас не доїжджали волонтери з гуманітарною допомогою?

– Волонтери не завжди могли підвезти допомогу, бо дорогу у Піски постійно обстрілювали. З одного боку від дороги було поле, а з іншого – соняхове поле і туди заходили диверсійні групи. Часом приїжджали три-чотири буси з допомогою, стояли поблизу Пісків день-два, а тоді розверталися... Бувало так, що у нас на добу на двох бійців були лише бляшанка кільки, пачка «Мівіни» і пляшка води.

– Що допомогло вистояти?

– Ми йшли на війну не для того, щоб загинути, тому дуже багато залежить від морального настрою. Для чого ти стоїш? Чому прийшов на війну? Поставив собі мету відстояти наряд на позиції і маєш пильнувати, щоб не пролізли диверсанти. Потрібно також дбати про свою безпеку, бо якщо поранять, то хтось мусить витягти з поля бою, а той, хто тягне, то вже не боєць. Так одна куля може відразу вбити двох чи трьох, а це погано для позиції. Дозволяли вистояти ще кілька факторів. По-перше, я знав, що мушу повернутися до дружини і дітей, по-друге – впертість і бажання вчитися, а по-третє – слова радянського воєначальника Василя Маргелова: «Збили з ніг – борися на колінах. Встати не можеш – наступай лежачи».

– Судячи з розмови, у вашому батальйоні усе було організовано, всі знали, що мають робити, і чітко це виконували. Напевно, завдяки цьому в «Правому секторі» порівняно небагато загиблих?

– У нас була дещо інша мотивація. У ЗСУ проблема у вищому командуванні – паркетних генералах, а не в бійцях, які на передовій. Якщо бійцеві дають наказ, він має його виконувати, адже невиконання наказу в бойових умовах має серйозні наслідки. У нас такого командування не було. У нас був один наказ: «Стояти!» І ми стояли.

– Хто був ідейним натхненником на війні?

– Військові капелани. Були дуже важкі бої, і без їхньої допомоги ми б не дали ради. Я щоранку молився, а коли не встигав, то відчував, що мені некомфортно. «Без молитви – як без бронежилета», – казали, тому багато хто там уперше і вивчив молитви. На війні нема невіруючих, бо вони там просто не виживуть…

– Війна вас змінила?

– Я багато що переоцінив – себе, людей, життєві цінності. Нині, коли мені телефонують і запитують: «Як справи?», відповідаю: «Живий, отже, щасливий!» Потрібно цінувати те, що маєш.

– Чи відрізняються побратими на війні від людей поза війною?

– Дуже відрізняються. Якщо тривалий час перебуваєш в одному колективі, та ще й в екстремальних умовах, то це не просто дружба, а частинка твого серця, і це багато чого варте. На війні побратим рідніший за брата, ми й зверталися там один до одного «друже», «брате», «братчику». Бійці у підрозділі – це один організм і розділити його нереально. У житті поза війною такого немає…

– Важко було адаптуватися до мирного життя?

– Спочатку так, але допомагали побратими, рідні, синочки. Мій старший якось сказав, що пишається мною, і я зрозумів, що все, що зробив – недаремно. А згодом вийшов документальний фільм «Добровольці Божої чоти», де я також знімався. Потрібно було його представляти в області, і я взявся за патріотичне виховання дітей і молоді, їздив у школи, коледжі, спілкувався з людьми. Не варто мовчати про війну, про тих бійців, які щодня йдуть на героїчні вчинки і які пішли на фронт не за олігархів, не за президента, а за свою країну і за своїх рідних. На жаль, політика та війна завжди пліч-о-пліч. Вони – нероздільні, і чим більше політики втручаються в хід війни, тим важче її вести, але одне знаю напевне: коли мене запитують: «Доки буде війна?», відповідаю: «До перемоги!..»

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!