«Була бандерівкою, нею і є» – на Тернопільщині живе 90-річна легендарна зв’язкова УПА

Ще в юні літа Євгенія Мальська боролася за волю України на рідній Козівщині, була зв’язковою в Організації українських націоналістів.

“Я була бандерівкою, нею і є, — гордо мовить бабця Євгенія. — Ми добре знали тоді, на що йдемо. Ми не були бандитами якимись, злодіями. Просто любили свою Україну. У нашому роду всі, і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність. Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика Петра у 29 років замордувало НКВС… До того він через свою участь в ОУН сидів ще й у найстрашнішій польській тюрмі — Березі Картузькій. От тільки звідти зумів вийти живим, а від совєтських катів — ні. Вони, як тільки прийшли до нас у Західну Україну, відразу ж почали забирати вчителів, лікарів, всю нашу “Просвіту”. З тих арештованих мало хто повернувся додому живим. Про звірячі катування та жорстокі вбивства затриманих люди дізналися вже після червня 1941 року, коли москалі у паніці почали тікати. Тоді у тюрмах трохи не кожна родина знаходила тіла замордованих рідних. І наша — теж…

"У 1943 році я прийняла присягу й отримала псевдо “Русалка”, — розповідає Новій тернопільській газеті упівка Євгенія. — Не тільки я вступила до ОУН, разом зі мною було багато наших хлопців та дівчат. Скільки тих хлопчиків і дівчаток бідних полягло потім у мочарах і лісових хащах… Як мене батьки не просили, не відмовляли — вони ж уже одну дитину втратили, то щоб хоч я залишилася, — я їх не послухалася. Мабуть, уперше в житті. Переживали вони за мене дуже, бо енкаведисти, як вовки, — і вдень, і вночі — відстежували борців за волю України. Бувало, йду вночі на завдання — чи ґрипсу (таємне послання) несу, чи хлопцям їсти, чи перепроваджую до криївки когось із наших — мама відразу ж вклякає перед образами. Повертаюся під ранок — а вона ще колінкує…”

«У кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник»

“Наші хлопці”, “мої дівчата” — своїх побратимів, які вже теж у літах, бабця Євгенія називає тільки так. Про них може розповідати годинами: “Я — що, мені, вважай, пощастило — жива-здорова залишилася, хоч не раз за волосок від смерті була, і по тюрмах-Сибірах ніхто не тягав… А могли би, бо охочих “закласти” вистачало. Тоді ж як було — у кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник… Одного такого — на псевдо “Богданко” — ми виявили і в своїх лавах. Він у лісі з хлопцями був, а потім їх “всипав” — зрадив, їх під час бою повбивали, а “Богданко” їхньою кров’ю вимазався, енкаведисти стріляли в повітря, а він падав “мертвий”… Трупи повстанців москалі потім повикидали, а “Богданка” забрали з собою до машини — “етого ми самі вибросім”… Ми коли про те довідалися, зрозуміли, що він і мене здасть… Але, видно, я йому подобалася, тому він мене і не виказав. Я тоді не така, як тепер, була… (Сміється, — авт.) Багато років по тому, то були десь 60-ті, нібито випадково зайшов до мене на подвір’я — подивитися. Сказав мені: “Ніц ти за ці роки не змінилася…”

Скільки разів я була за волосок від того, аби “всипатися”, і щоразу якось Бог милував. Пам’ятаю, як з дівчатами довідалася, що енкаведисти у рів за селом поскидали тіла наших повстанців. Опорядили їм тихцем могилу, вінка сплели, покликали священика, щоб покропив… А тоді вирішили зазнимкуватися коло тої могили. А на другий день того знимкаря вже кагебешники “тягали”. Щастя, що він нікого не зрадив… Який тоді страх над нами усіма був, то годі і переповісти. Я про те, що була в УПА, своїм дітям розповіла вже аж тоді, коли настала вільна Україна. Вони ж до школи ходили, поміж люди, могли щось не те комусь бовкнути, то боялася, щоб їх за маму-бандерівку не “тягали”…

Пізно, ох, пізно ви надумалися за таке писати, — скрушно хитає головою бабця. — Вже нас нема майже нікого. Два роки тому наш побратим-повстанець помер, дзвоню до дівчат, то розказують, що на його похороні навіть не було кому прапора взяти в руки… А син його потім до мене приїжджав, каже, розкажіть щось про тата… Така біда була — батьки не могли навіть дітям про свою боротьбу розказати. А вже як стала Україна, як ми тішилися, Боже!.. До Козови з нашого братства упівського (ми ж всі зналися, трималися купи!) всі поз’їжджалися, йшли ми містом і співали пісень повстанських. Але маю жаль до нашої влади: як то стільки років нас мати за нізащо? Щоб червоні комісари і “визволителі” мали і пільги, і пенсії, і все, а ми — нічого, навіть слова доброго?"

Матір зреклася мертвої доньки

Переживає бабця Євгенія, коли дивиться репортажі зі Сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом з українськими “хлопчиками”. Якби їй трохи менше літ та ноги не так боліли — теж поїхала б на війну. “А то дивлюся, як там молоді хлопці — цвіт нації —гинуть, і плачу… Нині їх хоч згадають, оплачуть, квіти на могилку принесуть… А в нас було таке, що не годен був навіть признати свого брата чи сестру, сина чи доньку серед мертвих, а замість могили пси кості розносили… У Козовій знаєте як багато будинків на костях наших хлопців стоять… Там бункери ще від німців позалишалися, то совіти туди трупи повстанців і скидали. Хто міг, той крав їх потім, аби хоч поховати по-людськи, а багато хто там так назавжди і залишився… У сусідньому Олесині жила дівчина, красива була — дуже, а косу яку розкішну мала!.. Вона пішла до лісу, залишивши вдома дитинку свою і маму стареньку. А потім був бій, і вона загинула, і її тіло виставили у центрі села на опізнання. Енкаведисти робили так — ставили драбину і на ту драбину спирали мертве тіло — щоб здалеку здавалося, ніби то жива людина стоїть. Привели її маму до неї та й кажуть: “Ну, чьто, узнайошь свойо бандєровскоє отродьє?” А вона на те — “ні, не знаю її”. А місцевий начальник міліції їй і каже — та як, придивися, це ж твоя донька, ось її коса. А мама, бідна, не признається, бо ж знає, що їй за те буде… Так і не признала доньки, відійшла, а за якихось пару метрів не витримала, упала посеред дороги, мов нежива… То її енкаведисти відкачали швидко і відразу ж з внучкою на воза посадили — до Сибіру вивозити… Отаке було, — розповідає Євгенія Михайлівна. І тут же сумно додає: — Боже мій, як згадаєш все те... Одним тішуся: нині підростає вільне покоління українців, котрі — я в це свято вірю — ще збудують справжню Українську державу. Таку, якою вона ще нам бачилася. Тоді “Слава Україні!” ми вимовляли так щиро і побожно, як молитву до Господа”.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!