«Із 90 чоловік у вагоні вижило… 4» – спогади легендарного упівця з Тернопільщини

Людські історії — немов осколки — прошивають тебе наскрізь. Деякі проходять навиліт, деякі застрягають у пам’яті і щемлять, щемлять, щемлять.

Йому щемить. Уже сімдесят другий рік. Сімдесят два роки не гоїться, щоденно кровоточить осколок у нозі – “сувенір” від російського снаряда. І пам’ять кровоточить —  теж ніяк не хоче заживати… “Як згадаю, як наші кращі хлопці з “левами” на раменах гинули під Бродами, як москаль нас випалював із рідної землі — люто, безжально, безтямно… Так, як десятки років по тому випалював уже саму згадку про нашу дивізію CC “Галичина”, — каже учасник дивізії, 91-річний Йосип Равлик із села Жеребки Підволочиського району. 

Дивізія СС “Галичина”… Ставлення до дивізії для кожного з нас є тестом на патріотизм. Патріотизм, точкою відліку якого повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна.  Тим, хто  сприймає дивізію і її вояків через радянські пропагандистські кліше, в 99,9 відсотках випадків ніколи не доводилося спілкуватися з цими людьми особисто. Та людське життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження, пише Нова Тернопільська газета.

В ОУН — із 14 років

91-річного Йосипа Михайловича застаємо на веранді скромної хати.  Спартанська обстановка, невеличка кімнатка, що слугує і за спальню, і за вітальню. Нині старому повстанцеві, який колись, розповідає, міг двох-трьох чоловіків струсити із себе, мов кошенят, непросто перейти навіть своє подвір’я. На схилі літ відмовляє прострелена нога: сяк-так пересувається за допомогою милиць. Ще й прикрий трафунок — укус дворового Бровка — змусив його здебільшого сидіти в хаті. “Ви не дивіться, що я  ледве ходжу, я ще не здаюся, — бадьориться дідусь. — Оно, бачите, навіть газету вашу читаю без окулярів. Якби ноги носили, я б ще до наших хлопців на Донбас подався… Я про них весь час думаю. Прокинуся вночі – і зразу думка: а як же там вони?.. Я теж так колись за Україну боровся…”

Тих подій понад 70-річної давнини чоловік донині забути не в змозі. Пам’ять про них — як конвой. Дарма, що без зброї…

“Через село Тенетиська тече річка Солокія, тримайтеся, хлопці, разом, зросте сила і надія…” Скільки років минуло, а я це все пам’ятаю, — згадує Йосип Михайлович. — Цей вірш склав мій батько, сільський дяк Тенетисьок Михайло Равлик. Тенетиська –  це моє рідне село поблизу Рави-Руської, нині воно на території Польщі. Батько вчився у Перемишлі, був дяком-скрипником. У Тенетиськах він не тільки співав у церкві, а й зорганізував та вів самодіяльні хори, очолював товариство “Просвіта”, був співзасновником “Рідної школи”… Він і мене із братами виховував свідомими українцями: і тато, і ми були членами ОУН. Мені тоді ледь минуло 14… А коли у 1939 році до нас прийшли совіти, не минуло й півроку,  як ми побачили справжнє звіряче обличчя “комуни”:  звірські катування та жорстокі вбивства…  Взялися енкаведисти і за мого тата. Тягали по кілька разів, і весь скарб домашній забирали, і на зламі 40-41 року його не стало… Тата ховати вийшло все село. А потім була війна, і я розумів, що, аби боротися за Україну, потрібно здобувати вміння та зброю. Я і ще п’ятеро односельців записалися у дивізію військ СС “Галичина”.

Дивізійник на псевдо «Львів»

Перед тим, як їхати на вишкіл, мусили всі пройти медогляд у Львові — щоб хлоп був, як дуб,  21-25 року народження,   зростом не нижче метр сімдесят… Вишкіл там теж був відповідний, серйозний – півроку ми були у Франції, у місті Сааральбен, потім вже нас перевели в польський Нойгаммер для останнього етапу підготовки. Я потрапив у 7-ому сотню 30-го полку, мав псевдо “Львів” — бо ж з Львівщини. В дивізії, до речі, не тільки наші, галицькі, хлопці були, а й, як ми казали, з великої України — з центральних і навіть східних областей. Наш перший серйозний бій — то вже хрестоматійна битва під Бродами у липні 1944-го… Що москаль на нас техніки і авіації натягував – страшне!.. Яка там “м’ясорубка” була — не передати, ви нині у фільмах жахів такого не побачите… Мене поранило у ногу. Перші кілька днів після поранення я ще ходив, потім уже не годен був, заліг в окопі. Мені ще, можна сказати, пощастило — більшість поранених москалі подобивали на місці.  А мене і тих, хто вцілів, повантажили в вагони-товарняки і, як худобу, погнали на схід…

«Із 90 чоловік у вагоні вижило… четверо»

Завезли нас аж у Саратовську область, у місто Вольськ. Дорога була далекою, важкою  та голодною. Люди не витримували, хворіли й помирали. На кожній станції конвоїри заходили до вагонів і тих, хто слабший, брали за ноги й просто викидали з вагона, коли потяг рушав.  Нелюди, що тут скажеш… Із 90 чоловік у нашому вагоні вижило… тільки четверо.  Тут був ще й такий момент: ніхто не знав, що я українець. Якби про це дізнався хтось із конвоїрів, мене відразу б чекала смерть. А якби москалі взнали, що я із СС “Галичина”, тоді я позаздрив би мертвим…  Нам переповідали, що коли Сталін довідався, що наша дивізія стоїть під Бродами, то наказав знищити її за будь-яку ціну. Ще під Бродами я, вже поранений, якось зумів переодягнутися у цивільне — думав, вдасться вирватися з оточення, а коли потрапив у полон, сказав москалям, що “єстем поляк”, Юзек. Це, мабуть, мене і врятувало. Бо до українців у наших самозваних “старших братів” було “асобоє отношеніє” — відразу “к стєнкє”…

Три роки — на сто грамів хліба в день

 У Вольську, коли після ешелонного пекла потрапив у військовий госпіталь, сяк-так помився, ліг на ліжко з простирадлом, подумав: усе, тепер можна і вмирати…  Але Бог милостивий. Попав мені добрий лікар-чех, який і лікував мене на совість – бо совєцькі лікарі геть про полонених не дбали, і  домовився, щоб я, коли трохи оклигав, працював у госпіталі на кухні хліборізом. Осколок з ноги мені, щоправда, так і не витягли, він зі мною донині і донині  дається взнаки… Але там було так — як можеш якось дибати, значить, “здоров”…  Тож нас, військовополонених, забрали до Ростова працювати на шахтах. То була найгірша, найтяжча робота! Житло — халупа під брезентом, гнила, трухлява солома на підлозі, холодно, а що вже блощиць — страшне!… Три роки я жив на сто грамів хліба в день… Як ми тим окрайцем дорожили, під пахву ховали, розтягували, щоб надовше вистачило… Не було з ким словом перемовитися — не знав, хто свій, а хто засланий сексот, кому можна довіряти, а кому ні. Якби дізналися, в якій дивізії я воював, миттю пустили б “в расход” як “врага народа”… А так усі вважали поляком – мені навіть польський лікар допоміг взяти довідку, що я за станом здоров’я не можу більше працювати на шахті.

А коли на зламі 48-49 років дозволили повернутися додому – Боже, скільки то радості було!.. Правда, як виявилося, дому в мене тоді вже не було, і повертатися не було куди… Тенетиська відійшли до Польщі, людей переселили, брата мого замордували у польській тюрмі… Я поїхав у Колодіївку – дізнався, що тут живуть мої колишні односельці, а сюди, в Жеребки, потрапив, коли одружився. Дружини Марії не стало п’ять років тому — з нею ми прожили більш ніж піввіку, виховали двох синів, шестеро внуків і навіть чотири правнуки! Жилося не з медом: працював механізатором, згодом — завскладом, робота важка, ще навіть десять років по пенсії мене не відпускали. Про те, що був у дивізії “Галичина”, попервах навіть дружині не зізнавався — то ж часи були які непевні!.. Боявся весь час. Якось прийшов уночі місцевий кадебіст – щось там йому на складі знадобилося, а я вже сам не свій — думаю, певно, мене забирати… Перестав боятися, аж коли Україна настала. Я ожив: Господи, слава Тобі!.. Дуже тішився, що дочекалися ми незалежної України, ніколи не вірив, що її може не бути, занадто важко ми за неї боролися…  “Вийшов” я аж тоді з “підпілля”, почав розпитувати про побратимів своїх. Один із них, мій колишній односелець, теж дивізійник, до мене в гості аж з Канади приїжджав. Йому тоді під Бродами вдалося вирватися з оточення…  Два роки тому він помер. Гай-га, нема вже хлопців, маленька щопта  залишилася…”

«Форма була німецька, а серце під нею – українське»

  Не можу не запитати старенького дивізійника про те, як реагує на російську пропаганду, яка нарекла їх “фашистами”…

“Бачте, скоро сто літ, як ми воювали, а в Москві ще досі бояться бандерівців, — гірко зауважує Йосип Михайлович. — Тому й брешуть про нас всьому світові. Ніякими “пособніками фашистов” ми не були. Форма була німецька, а серце під нею – українське…  Йшли воювати не за німців, а за Україну і українські інтереси найперше обстоювали.  Пам’ятаю, як ми стояли в селі, аж бачимо — німець веде корову — забрав у когось з наших селян. Ми з хлопцями обступили, німця нагнали, корову господарям віддали… Пам’ятаю, як ті люди плакали і дякували… Ото і була наша найщиріша дяка… А від незалежної України яку маємо дяку? Мізерну прибавку до мізерної пенсії? В мене і тої нема… Але тут головне не пільги. Ми народ скромний. Нам аби Україна була. Воювали ж не за пенсію чи за якісь медалі, а за те, щоб була держава… Чого ж ви, газетники, скорше про нас не писали? Дивіться, напишіть же хоч тепер так, щоб мені не стидно було…  Який я “колабораціоніст”? Маю чисту совість — перед Богом і людьми. Я все життя для України жив, її любив, за неї боровся і померти був готовий. Слава Україні!”

Вам нема чого соромитися, Йосипе Михайловичу. Історія давно знає, ким насправді були і є ті, хто любить свою Батьківщину. Героям слава.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!