Довгожитель Тернопілля Омелян Зварич у свої 103 роки ходить до церкви

Жителю Великих Бірок Тернопільського району Омеляну Зваричу нещодавно виповнилося 103 (!) роки. Він ще з паличкою сам гуляє по подвір’ї і навіть ходить до церкви. У 100 років він ще їздив на велосипеді.

Вижив усупереч смертному вироку…

Народився Омелян Зварич 15 травня 1914 р. у Великих Бірках тоді ще Тернопільського повіту, при Австрійській монархії.

– Кажуть старі люди, що на подвір’ї його пуп закопаний, – усміхається пані Світлана. – Коли татові було кілька місяців, його батька забрали на фронт. У шість років втратив маму, а в дванадцять – старшу сестру. Спершу його виховувала тітка, а коли вона вийшла заміж, бабця забрала його до Дичкова. Там закінчив сім класів.

Уже у 15-ть років став зв’язковим ОУН. Передавав спеціальні записки, розносив листівки, пропагандистську літературу. Навіть коли згодом відслужив у польській армії, повернувся до цього.

– У 1939-ому товариші попередили, що за мною вже стежить польська таємна поліція і що треба переховуватися, – розповідає. – На жаль, я потрапив у засідку. Почали стріляти, поранили в ногу і груди – якраз неподалік серця, шрам ще й досі залишився. Мене тоді затримали і кинули до в’язниці в Тернополі – там, де нині обласна міліція. Кинули до камери в’язнів хворих на туберкульоз, мовляв, і так смертник. Смерті не боявся, переживав лише, щоб нікого з товаришів не видати. Заспокоював себе тим, що все одно колись маю померти…

За день до розстрілу, а саме 1 вересня 1939 року, почалася Друга світова війна, це й врятувало.

– Близько опівночі ми почули вибухи, – згадує, – потім – постріли біля в’язниці, бачимо – застрелили вартових. Ми тоді взялися виламувати двері й тікати. Я повернув до Дичкова, але залишатися там не міг, бо як український патріот складав небезпеку вже для радянської влади.

Циганка глянула і сказала: «Не жилець…»

Кілька років Омелян Зварич жив у Перемишлі, а потім провід ОУН відрядив його до Жмеринки на Вінниччині, щоб створив там осередок. Задля прикриття влаштувався на тютюнову фабрику, але…

– Мене вистежили і відправили у перевірочно-фільтраційний табір у містечко Таруса, що на березі ріки Ока в Росії, – розповідає. – Разом ще з десятьма в’язнями був занесений до окремого списку, нам призначили особливо суворий режим. Гадаю, щоб не випустити живими, спеціально робили ін’єкції, через які я й захворів на малярію. Це дуже страшна недуга, від якої зникає апетит, підвищується температура, з’являється слабкість і б’є пропасниця. Навіть скликали спеціальний консиліум, вирішували, що зі мною робити. Один лікар, який, було, виміняв у мене мешти за їжу, заступився і переконав відпустити мене вмирати додому. Він і сам не сподівався, що я виживу.

1 вересня – доленосна дата для Омеляна Зварича, адже саме того дня його відпустили… помирати. Доводилося ночувати на вокзалах, їхати у товарняках, одного разу його навіть пограбували і викинули в полі. Додому дістався лише через 20 діб.

– Коли в Козятині зустрів циганку, вона глянула на мене і сказала: «Не жилець». На щастя, помилилася, – каже Омелян Іванович. – У Козятині потрапив на тиждень до лікарні. Мені пощастило, бо завідуюча дуже піклувалася про мене. Це її заслуга, що я й досі живий.

Знайшов для синочка маму, а собі – дружину

Повернувшись до Дичкова, Омелян поступово одужав. Невдовзі одружився на односельчанці Софії, через півтора року в них народився первісток Ігор. Здавалося б, доля ставала прихильнішою, але…

– При пологах Софії занесли якусь інфекцію, і коли синові виповнилося лише вісім місяців, вона померла, – з сумом згадує старенький. – Дитину забрала теща, бо я з ранку до ночі працював – будував дороги, мости. Бувало, за день по 40 кілометрів проходив. Додому повертався під опівніч, з малим бачився лише у неділю.

Старенькі не дуже дивилися за Ігорем, малий занепадав… Омеляну Івановичу на те гірко було дивитися, і він вирішив, що мусить шукати собі дружину, а малому – маму. Його обраницею стала місцева швачка Анна. Вона теж була вдовою із маленькою донечкою на руках, тож розуміла його, як ніхто.

– Вони дуже добре жили, – долучається до розмови Світлана. – Коли мама у 1999 році померла, тато так засумував, що не хотів їсти. Думали, що й він невдовзі помре.

Анна подарувала Омеляну двійко дітей – Олега та Світлану. Олег нині живе у Миколаєві. Ігор, на жаль, загинув у радянській армії. За те, що ховав його зі священиком, Омеляна Івановича вигнали з роботи, допрацьовував до пенсії у Бірках на швейній фабриці «Веснянка», пише "Погляд".

– Що б не ставалося, я завжди старався сам себе заспокоїти, – каже довгожитель. – Бо все у руках Божих. А нині єдине прикро, що вже не маю однодумців, всі повмирали, а людині без спілкування – ніяк!

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!