"У книжці я, нарешті, виплакалася",- мати загиблого в АТО героя з Тернополя

Крик душі згорьованої матері, якій не дає спокою біль непоправної втрати, вилився на сторінках книжки Лесі Орляк «Ти зробив усе, що зміг». Сюжет написало саме життя.

«Мамо, а що ти зробила для перемоги?», – якось запитав свою маму боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади Олександр Орляк. На що вона відповіла: « Я виховала сина». Згодом його слова стали для неї заповітом, а інша синова фраза: «Я зробив усе, що зміг» – назвою книжки. Леся Орляк написала її, присвятивши світлій пам’яті сина і всім захисникам української держави в російсько-українській війні. Символічно, що перший екземпляр потрапив до рук матері напередодні дня народження Сашка. Символічні подарунки

З пані Лесею ми зустрілися 6 вересня – у день народження її загиблого сина. Йому мало би виповнитися 27. Проте його молоде життя обірвалося 6 лютого 2015 року під час мінометного обстрілу в Дебальцевому. Смерть сина вона сприйняла як Божий дар, бо тіло її Сашка привезли швидко, а не через кілька місяців, як бувало з іншими загиблими у цій неоголошеній війні. Біль розривав її з середини, але попри все вона мусила бути сильною і гідно триматися на людях, як і личить матері героя. Щовечора поспішала на Службу Божу до Катедри, бо саме звідти провела сина в його останню дорогу. Приступала до причастя, жертвуючи його до сина.

І якось Сашко їй наснився. Вони гуляли містом, розмовляли. Син сказав, що йому добре і що він отримує її молитви.

–Якщо аналізувати те, що сталося, то нічого випадкового в житті не буває, – почала свою розповідь пані Леся – тендітна і водночас дуже вольова жіночка з великими голубими очима. – Сашко отримав два символічних подарунки до свого дня народження. Минулого року ми освятили пам’ятник на його могилі, а цього року вийшов перший примірник моєї книги «Ти зробив усе, що зміг».

Над пам’ятником працював відомий тернопільський скульптор Іван Сонсядло, відливали його у бронзі в Львові. Коли ми приїхали на територію майстерні, я побачила скульптуру Ігоря Герети і одразу ж зловила себе на думці, що цей чоловік був значною постаттю для Тернополя, а мій Сашко – простий хлопець, який зробив усе, що зміг, але його увіковічнили ті ж самі руки, що й Ігоря Герету. Коли жінка закінчувала писати книгу, то познайомилася з видавцем Василем Ванчурою, навіть не сподіваючись на те, що він настільки перейметься цим твором. Перший примірник був у руках Лесі Орляк вже 5 вересня.

–Ввечері я вперше читала книжку вголос своєму чоловікові, – каже вона. – Сплакалися обоє. Дізнавшись про смерть сина, я не плакала. Це напевно був або такий сильний біль, або якась така реакція, що набагато більша, ніж плач. На людях я маю тримати себе в руках, вдома у мене є дитина, чоловік, старенька мама, тому відчуваю відповідальність за них. Виговоритися можу хіба що в колі родин загиблих військовослужбовців, бо ми однаково міркуємо. У книжці я, нарешті, виплакалася.

Благословила на війну

Свій твір пані Леся назвала художньо-документальною повістю, проте фактично в ньому вона узагальнила те, що відбувалося насправді. Сюжет не було потреби придумувати, бо його написало саме життя.

–Вперше Сашка мобілізували за тиждень до Великодня, – пригадує мати хлопця. – Була Вербна неділя. Ми приїхали з села від батьків, зайшли до хати і тут же пролунав телефонний дзвінок. В книжці цей момент описано дуже детально. Саме свято Великдень асоціюється з надією на щось хороше, а тут раптом війна, ворог, агресія, мобілізація, твоя дитина… Сашко стояв перед вибором, бо він міг не прийняти ту мобілізацію, можливо і ми, як батьки, могли зробити щось більше – закрити, відкупити, заховати. Попри те не було крику, паніки, лементу. На наші переконання і прохання син відповів: «Я повинен, я – військовозобов’язаний».

Сашко був мобілізований 16 серпня у третю хвилю мобілізації.

–У мене ніколи не було відчуття, що з ним щось трапиться, – зізнається 20 хвилин пані Леся. – Я знала, що він йде на війну, проводжала і благословила свою дитину. Я була твердо переконана в тому, що з ним нічого не станеться, що жодна волосина не впаде з його голови, бо я дуже хотіла, щоб так і було. Ми з ним часто спілкувалися по телефону і завжди говорили про щось позитивне. Я постійно вселяла йому віру в те, що з ним буде все гаразд, бо я дуже цього хочу і щиро про це молюся.

Всі персонажі – реальні

Пишучи книжку, мати загиблого бійця не мала на меті возвеличити свого сина. Вона помітила, що в нього на війні змінилась філософія, він став мислити по-іншому і вирішила, що має право на те, щоби донести його думки та окремі вчинки до людей. Можливо, вони колись послугують для когось прикладом, бодай для одного-двох, а це вже буде недаремно. В книжці йдеться не лише про Сашка. Тут всі персонажі реальні зі справжніми іменами.

Є лише один збірний образ Інни. Це українська заробітчанка, яка по-своєму трактує патріотизм, мовляв, її чоловік дуже переймається ситуацією в Україні, стежить за всіма новинами, до церкви і в гості ходить лише у вишиванці, тому він є патріотом. На вокзалі Інна зустрілася з колишньою однокурсницею Олею, чоловік якої Михайло Стасів – лікар-хірург, який служив у 128-й бригаді рік, врятував багато життів, а сам помер від інфаркту вже в Тернополі.

–В образі Інни та її чоловіка кожен може впізнати своїх знайомих, – каже авторка книги. – Для мене патріотизм – це краще щось зробити, ніж багато говорити. Він не вимірюється вишиванками.

Книга містить чимало світлин. На одній з них – колишній тернополянин Святослав Ветлинський, який на момент анексії Криму служив там офіцером. Коли більшість військовослужбовців перейшли на бік Росії, він і ще декілька його однодумців не зрадили присязі і залишилися вірними Україні. Коли в їхній частині вже перебували російські військові, був піднятий російський прапор і звучав гімн, в той момент вони ввімкнули колонки і заспівали «Ще не вмерла Україна». Саме цей момент зафіксований на фото.

–Якось ми їхали потягом з Києва і познайомились із одним чоловіком, який їхав відпочивати у Трускавець, – розповідає авторка книги. – Виявилось, що він міліціонер, який спочатку ухилявся від мобілізації, але коли його колегам після повернення надали пільги і статус, він теж хотів іти на війну. Ще одна пасажирка з Полтави запитала мене: «Як ви свою дитину відпустили на війну? Я б цього ні за що не зробила, нехай можновладці посилають туди своїх дітей». Я з нею згідна, однак, як казав мій тато, а Сашків дідусь: так в історії було, є і буде, що хтось повинен державу захищати.

Родич був повстанцем

Примітно, що в родині Орляк вже був герой, який віддав своє життя за волю України у молодому віці. Це молодший брат дідуся пані Лесі по маминій лінії, член ОУН на псевдо «Зенко» Михайло Погорілий.

–Його портрет висів у мого дідуся і бабусі, про нього розповідали, як про сімейну легенду, тому ми сприймали його як героя, – каже жінка. – Він був повстанцем і загинув за Україну у віці 27 років. У селі Мирне, що на Підгаєччині, енкаведисти викрили дві криївки. В одній з них після важкого одногодинного бою, хлопці постріляли себе, щоб не потрапити до рук ворогів. Там був і Михайло Погорілий. Підтвердження цієї інформації я знайшла в архівах. Зі спогадів моєї мами він був красивим, веселим, артистичним. Коли приходив додому, клав автомат на скриню і одразу ж брав до рук гітару.

Передмову до книжки «Ти зробив усе, що зміг» написав молодший брат Олександра Орляка Андрій.

–До Майдану Саша не цікавився політикою, – зазначає мати хлопців. – Він був звичайним юнаком, мав багато друзів, дуже любив свою роботу, захоплювався дівчатами. До речі, з його обраницею я познайомилася вже на Сашковій могилі. Коли почався Майдан, то мене здивувало і навіть обурило, що він приніс додому балаклаву. Війну сприйняв дуже серйозно і свідомо прийняв мобілізацію. Як сказав його побратим, таких щиро налаштованих воїнів було небагато. Там він розкрився як патріот.

Автор
( 0 оцінок )
Викладення
( 0 оцінок )
Актуальність
( 0 оцінок )
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!