0352.ua

"У книжці я, нарешті, виплакалася",- мати загиблого в АТО героя з Тернополя

Крик душі згорьованої матері, якій не дає спокою біль непоправної втрати, вилився на сторінках книжки Лесі Орляк «Ти зробив усе, що зміг». Сюжет написало саме життя.

«Мамо, а що ти зробила для перемоги?», – якось запитав свою маму боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади Олександр Орляк. На що вона відповіла: « Я виховала сина». Згодом його слова стали для неї заповітом, а інша синова фраза: «Я зробив усе, що зміг» – назвою книжки. Леся Орляк написала її, присвятивши світлій пам’яті сина і всім захисникам української держави в російсько-українській війні. Символічно, що перший екземпляр потрапив до рук матері напередодні дня народження Сашка. Символічні подарунки

З пані Лесею ми зустрілися 6 вересня – у день народження її загиблого сина. Йому мало би виповнитися 27. Проте його молоде життя обірвалося 6 лютого 2015 року під час мінометного обстрілу в Дебальцевому. Смерть сина вона сприйняла як Божий дар, бо тіло її Сашка привезли швидко, а не через кілька місяців, як бувало з іншими загиблими у цій неоголошеній війні. Біль розривав її з середини, але попри все вона мусила бути сильною і гідно триматися на людях, як і личить матері героя. Щовечора поспішала на Службу Божу до Катедри, бо саме звідти провела сина в його останню дорогу. Приступала до причастя, жертвуючи його до сина.

І якось Сашко їй наснився. Вони гуляли містом, розмовляли. Син сказав, що йому добре і що він отримує її молитви.

–Якщо аналізувати те, що сталося, то нічого випадкового в житті не буває, – почала свою розповідь пані Леся – тендітна і водночас дуже вольова жіночка з великими голубими очима. – Сашко отримав два символічних подарунки до свого дня народження. Минулого року ми освятили пам’ятник на його могилі, а цього року вийшов перший примірник моєї книги «Ти зробив усе, що зміг».

Над пам’ятником працював відомий тернопільський скульптор Іван Сонсядло, відливали його у бронзі в Львові. Коли ми приїхали на територію майстерні, я побачила скульптуру Ігоря Герети і одразу ж зловила себе на думці, що цей чоловік був значною постаттю для Тернополя, а мій Сашко – простий хлопець, який зробив усе, що зміг, але його увіковічнили ті ж самі руки, що й Ігоря Герету. Коли жінка закінчувала писати книгу, то познайомилася з видавцем Василем Ванчурою, навіть не сподіваючись на те, що він настільки перейметься цим твором. Перший примірник був у руках Лесі Орляк вже 5 вересня.

–Ввечері я вперше читала книжку вголос своєму чоловікові, – каже вона. – Сплакалися обоє. Дізнавшись про смерть сина, я не плакала. Це напевно був або такий сильний біль, або якась така реакція, що набагато більша, ніж плач. На людях я маю тримати себе в руках, вдома у мене є дитина, чоловік, старенька мама, тому відчуваю відповідальність за них. Виговоритися можу хіба що в колі родин загиблих військовослужбовців, бо ми однаково міркуємо. У книжці я, нарешті, виплакалася.

Благословила на війну

Свій твір пані Леся назвала художньо-документальною повістю, проте фактично в ньому вона узагальнила те, що відбувалося насправді. Сюжет не було потреби придумувати, бо його написало саме життя.

–Вперше Сашка мобілізували за тиждень до Великодня, – пригадує мати хлопця. – Була Вербна неділя. Ми приїхали з села від батьків, зайшли до хати і тут же пролунав телефонний дзвінок. В книжці цей момент описано дуже детально. Саме свято Великдень асоціюється з надією на щось хороше, а тут раптом війна, ворог, агресія, мобілізація, твоя дитина… Сашко стояв перед вибором, бо він міг не прийняти ту мобілізацію, можливо і ми, як батьки, могли зробити щось більше – закрити, відкупити, заховати. Попри те не було крику, паніки, лементу. На наші переконання і прохання син відповів: «Я повинен, я – військовозобов’язаний».

Сашко був мобілізований 16 серпня у третю хвилю мобілізації.

–У мене ніколи не було відчуття, що з ним щось трапиться, – зізнається 20 хвилин пані Леся. – Я знала, що він йде на війну, проводжала і благословила свою дитину. Я була твердо переконана в тому, що з ним нічого не станеться, що жодна волосина не впаде з його голови, бо я дуже хотіла, щоб так і було. Ми з ним часто спілкувалися по телефону і завжди говорили про щось позитивне. Я постійно вселяла йому віру в те, що з ним буде все гаразд, бо я дуже цього хочу і щиро про це молюся.

Всі персонажі – реальні

Пишучи книжку, мати загиблого бійця не мала на меті возвеличити свого сина. Вона помітила, що в нього на війні змінилась філософія, він став мислити по-іншому і вирішила, що має право на те, щоби донести його думки та окремі вчинки до людей. Можливо, вони колись послугують для когось прикладом, бодай для одного-двох, а це вже буде недаремно. В книжці йдеться не лише про Сашка. Тут всі персонажі реальні зі справжніми іменами.

Є лише один збірний образ Інни. Це українська заробітчанка, яка по-своєму трактує патріотизм, мовляв, її чоловік дуже переймається ситуацією в Україні, стежить за всіма новинами, до церкви і в гості ходить лише у вишиванці, тому він є патріотом. На вокзалі Інна зустрілася з колишньою однокурсницею Олею, чоловік якої Михайло Стасів – лікар-хірург, який служив у 128-й бригаді рік, врятував багато життів, а сам помер від інфаркту вже в Тернополі.

–В образі Інни та її чоловіка кожен може впізнати своїх знайомих, – каже авторка книги. – Для мене патріотизм – це краще щось зробити, ніж багато говорити. Він не вимірюється вишиванками.

Книга містить чимало світлин. На одній з них – колишній тернополянин Святослав Ветлинський, який на момент анексії Криму служив там офіцером. Коли більшість військовослужбовців перейшли на бік Росії, він і ще декілька його однодумців не зрадили присязі і залишилися вірними Україні. Коли в їхній частині вже перебували російські військові, був піднятий російський прапор і звучав гімн, в той момент вони ввімкнули колонки і заспівали «Ще не вмерла Україна». Саме цей момент зафіксований на фото.

–Якось ми їхали потягом з Києва і познайомились із одним чоловіком, який їхав відпочивати у Трускавець, – розповідає авторка книги. – Виявилось, що він міліціонер, який спочатку ухилявся від мобілізації, але коли його колегам після повернення надали пільги і статус, він теж хотів іти на війну. Ще одна пасажирка з Полтави запитала мене: «Як ви свою дитину відпустили на війну? Я б цього ні за що не зробила, нехай можновладці посилають туди своїх дітей». Я з нею згідна, однак, як казав мій тато, а Сашків дідусь: так в історії було, є і буде, що хтось повинен державу захищати.

Родич був повстанцем

Примітно, що в родині Орляк вже був герой, який віддав своє життя за волю України у молодому віці. Це молодший брат дідуся пані Лесі по маминій лінії, член ОУН на псевдо «Зенко» Михайло Погорілий.

–Його портрет висів у мого дідуся і бабусі, про нього розповідали, як про сімейну легенду, тому ми сприймали його як героя, – каже жінка. – Він був повстанцем і загинув за Україну у віці 27 років. У селі Мирне, що на Підгаєччині, енкаведисти викрили дві криївки. В одній з них після важкого одногодинного бою, хлопці постріляли себе, щоб не потрапити до рук ворогів. Там був і Михайло Погорілий. Підтвердження цієї інформації я знайшла в архівах. Зі спогадів моєї мами він був красивим, веселим, артистичним. Коли приходив додому, клав автомат на скриню і одразу ж брав до рук гітару.

Передмову до книжки «Ти зробив усе, що зміг» написав молодший брат Олександра Орляка Андрій.

–До Майдану Саша не цікавився політикою, – зазначає мати хлопців. – Він був звичайним юнаком, мав багато друзів, дуже любив свою роботу, захоплювався дівчатами. До речі, з його обраницею я познайомилася вже на Сашковій могилі. Коли почався Майдан, то мене здивувало і навіть обурило, що він приніс додому балаклаву. Війну сприйняв дуже серйозно і свідомо прийняв мобілізацію. Як сказав його побратим, таких щиро налаштованих воїнів було небагато. Там він розкрився як патріот.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Оголошення
20.02.18
Розмістити оголошення у цьому блоці Додати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!