"В труну поклала чотири його медалі за участь в АТО": вдова загиблого на Шумщині бійця розповіла про чоловіка

Тарас Шегера пройшов АТО, а загинув вдома, копаючи рів...

Минає сорок днів від трагічної смерті 37-річного учасника АТО Тараса Шегери із Катеринівки, що на Кременеччині, пише НТГ.

Повернувшись із війни, він намагався знайти себе у мирному житті — погоджувався на різні підробітки, аби лише не сидіти в чотирьох стінах, дбав про свою дружину Ольгу. Ніби й усе було гаразд, але останнім часом часто повторював: «Недовго мені зосталося…» Пані Ольга досі не може до кінця збагнути, чому таке передчуття було в чоловіка. Нещастя трапилося 2 вересня: під час копання рову на погреб в одного із господарів села Цеценівка Шумського району на Тараса обвалився ґрунт… Робітники кинулися відкопувати його, але врятувати, на жаль, не змогли — задихнувся без повітря. Побратими та односельці провели його в останню путь як Героя України, Героєм він і залишиться в їхній пам’яті. Родом Тарас із Києва, та близько десяти останніх років мешкав у Катеринівці.

— Важко без чоловіка, він був моєю опорою. Разом ми прожили 13 років, — зітхає пані Ольга. — У труну поклала йому чотири медалі за участь в АТО, собі лише «книжечки» від них залишила на пам’ять. На Сході України воював з січня 2015-го до березня 2016-го. Поки житиму, не забуду, як йому вручили повістку. Того дня я пекла хліб, взяла в руки буханець і понесла мамі. Дорогою мене перестріли представники сільради. «Тарас удома?» — запитала голова. «Є…» — відповіла я, а в серці тьохнуло. Вернулася з ними додому. Вручили вони чоловікові повістку. Тарас зблід, але не відмовлявся. Вранці поїхав до військкомату. Так я його випровадили на війну. Пройшов навчання в Яворові й поїхав на Донбас. Був сапером у 93-ій механізованій бригаді. Не знаю достеменно, куди їх перекидали по лінії фронту. Казав, що був у Водяному, Авдіївці, в Донецькому аеропорту. Він мало мені розповідав про війну. Надивлюся новин — плачу… Телефоную до нього — поза зоною. Потім він нарешті набере, скаже два-три слова і прощається. «Не дивися новин, бо знаю, яке у тебе серце!» — наказував. Тарас більше розповідав кумові, який теж пішов добровольцем на війну, шваґрові, а мені — зась. «Бусько, навіщо тобі та війна?!» — запитував мене. Він мене не кликав на ймення, я для нього була Буська. Ніхто не чув, щоб він мене ображав. Бувало, посперечаємось, бо іноді випивав, але зла не тримали одне на одного. До АТО менше пив, а коли повернувся, міг запити. Нелегко було йому відновитися, а він ще й такий, що тримав усе в собі… Колись, як померла його мати, то він під час похорону навіть сльози не зронив, а прийшов із цвинтаря, зачинився в льоху і ридав…

Познайомилася пані Ольга з Тарасом у Києві, разом працювали в трамвайному депо. Там трудилася малярем і мати Тараса, там вона й трагічно загинула — впала в яму для ремонту авто, а зверху на неї звалилося відро з фарбою… Десять днів була в комі, так і померла, не прийшовши до тями.

— До Києва я їздила на роботу, там зустріла Тараса. Вони з мамою запрошували мене до себе в село, так я припала їм до душі, — ділиться особистим пані Ольга. — Тарас був дуже простий і добрий. Після смерті мами вирішив продати квартиру і переїхати до Катеринівки. У нього в житті тоді була якась криза. Купив у Катеринівці хату, так ми й господарювали. Тарас ходив на різні роботи: допомагав катеринівським людям копати картоплю, буряки, на будівництвах підробляв, наймався і в сусідні села, їздив до Кременця, до Рогатина на Івано-Франківщину. До Цеценівки поїхав утретє. Того дня вони мали зробити підмурівок для погреба, копали рови. Перед 7-ою ранку він зателефонував до мене, я казала, що зле себе почуваю. «Одужуй, а я — до праці», — сказав і більше я його голосу не чула. Із Тарасом там працював наш сусід, він і розповів, як усе сталося. Мій чоловік був у рові, хотів вилазити, а замість нього мали спуститись інший робітник та господар. Та раптом — «гах» — і на Тараса обвалився ґрунт… Чоловіки взялися копати посередині рову, де його бачили, а він був у кінці… Не встигли дістати живим. Ґрунт був влежаний, важкий, його придавило… Таке коротке у нього життя… Незадовго до смерті він часто повторював, що йому залишилося недовго. Колись ворожка щось йому сказала… Він не розказував, що саме. Від народження у нього була одна неробоча нирка, мати возила його по лікарнях, але не дозволила оперувати. Перед трагедією мені снилося, що я у весільному вбранні, а Тарас іде кудись у чорній сорочці. Думала, щось зі мною станеться, а втратила чоловіка… Торік ми поховали наше дитя — померло ще в лоні. Тарас саме був в АТО, а я сама поралася вдома — доїла корову, носила воду, збирала врожай на городі. Здала аналізи, а наступного дня мене викликали до лікарні, щоб… викликати пологи. Це була єдина наша дитинка…

Нема Тараса — плачу… Він стояв за мною горою, а я відстоювала його. Тарас не ліз у бійки, бувало, хтось у компанії зачепить його, то він просить: «Буся, піди розберися!» А Буся зігне голову та й іде. «Навіщо лізеш до Тараса?!» — запитую грізно. Я така — будь-кого на місце поставлю. Та, якою б не була сильною, важко пережити втрату…

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!