Нелюдські умови і жахливий холод: у Тернополі незрячі працюють без зарплатні (ФОТО)

Вони живуть на периферії – між Тернополем та Березовицею. Поміж розвалених промислових будівель, занедбаних доріг та тротуарів. Громадський транспорт курсує тут не часто.

Крім цього, щоб добратися до їхнього триповерхового гуртожитку, який вони називають домом, потрібно ще пройти понад кілометр пішки. Мабуть, не бачити всього цього на власні очі – єдиний плюс для людей із вадами зору, які живуть тут десятки років.

Працівників Тернопільської обласної організації українського товариства сліпих (УТОС) доля хоч і позбавила можливості бачити цей світ, проте не змусила перестати його любити. Вони ходять на роботу, пораються по господарству та у вільний від справ час організовують концерти для незрячих. Кажуть, що музика для них – як розрада.

Можна, звісно, двояко ставитися до УТОСів як організацій. Їхня історія бере свій початок ще за “совка”. Тоді замість того, щоб адаптувати людей із вадами зору в соціумі, їх просто ізолювали від умовно здорового суспільства. Та люди були готові платити таку ціну, щоб отримати роботу і хоч би несуттєвий, але заробіток. Крім того, на таких підприємствах вони точно знаходили тих, хто їх розуміє, як ніхто, – інших незрячих.

ТернополянкаСвітланазгадує про розквіт УТОСу в Тернополі з усмішкою. Каже, що колись на території підприємства було людно і гамірно. Роботи усім вистачало, а зарплатню видавали вчасно. Зараз усе занепало. Підприємству не дають замовлень. «Раніше, виходячи на вулицю, було дуже людно: і в приміщенні, і на території підприємства. Зараз же – тиша», – каже жінка.

Світлана живе із проблемами зору від народження. Сюди, на підприємство, прийшла у 2004 році. Працювала в цеху, а згодом її призначили місцевим завклубом.

– Якби не співала, то б, може, і не потрапила сюди. Спочатку, працюючи в цеху, ходила там і співала (сміється, –авт.) Потім їздила на різні конкурси, фестивалі, займала призові місця. Коли посада завклубом стала вакантною, мене взяли на роботу. Згодом закінчила Теребовлянське музичне училище, – розповідає Світлана.

Посадової інструкції як такої у неї немає. Проте у свою роботу вкладає всю душу, адже відповідає за дозвілля незрячих. Жінка організовує вечори відпочинку, різні концерти. От днями, каже, пройде «Біла тростина» – концерт, приурочений до Міжнародного дня незрячих.

Музика та співи стали порятунком від смутку. Світлана не має сім’ї та діток, тому вкладає всю себе у творчість. Та із сумом констатує, що підприємство вже не те.

– Наскільки знаю, то на ньому зараз працюють 53 людини. Раніше було дуже багато. Навіть не пригадаю, скільки всіх, коли я прийшла сюди на роботу. У минулому році було двісті чоловік. Зараз же дійшло до того, що залишилося півсотні. І дуже часто розраховуються: раз у місяць двоє-троє йдуть. Є люди, які мають трішки кращий зір, то вони шукають роботу, щоб чимось ще займатися, – каже Світлана.

Та це й зрозуміло. Адже людям із листопада минулого року не виплачують зарплатні. Причому йдеться про мізерні суми: від триста до тисячі гривень за важку працю незрячого.

– Там (у цехах, –авт.) холодно, дуже сиро. Підприємство має свою котельню, але дуже дорого опалювати повноцінно, тому частіше вимикаємо, ніж вмикаємо, – бідкається Світлана.

Навіть підвальне приміщення, яке тут називають клубом, виглядає, мов закинутий льох. Люди своїми силами підрихтували крісла в імпровізованому глядацькому залі, пошили штори, щоби прикрасити сцену, але сирість та цвіль зробили свою справу.

– Залежно від погоди, люди приїздять із різних кінців міста, тому незрячим не дуже зручно сюди їхати в погану погоду. Якщо ж сонячно, то буває повний зал. Мені приємно, що люди приходять, займаються співами, не зважаючи на сирість, через яку важко дихати. Коли співаєш, наповнюєш нею легені, то не дуже приємно. Починаєш кашляти. Та люди все одно приходять, – повідає жінка.

Світлана живе із проблемами зору від народження. Каже, що бачить лише яскраві кольори, тіні, силуети: «Якщо людина йде, то можу її побачити, але впізнати риси обличчя не можу».

Окрім цехів та клубу, на території тернопільського УТОСу є й гуртожиток, в якому живуть незрячі працівники підприємства.

– Люди собі самі створили умови. Підприємству було важко утримувати гуртожиток і його передали на баланс міськради. Якщо якийсь ремонт, то робимо своїми силами. Умови не ідеальні, але й не найгірші. Єдине, що погано, – це душова кімната у нас одна на весь гуртожиток. Кухня одна на два поверхи – перший і другий. У гуртожитку живуть понад сорок чоловік. Якщо з дітьми, то буде десь п’ятдесят, – каже Світлана.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі живуть 38 мільйонів сліпих людей. Ще 110 мільйонів мають серйозні порушення зору зі значним ризиком осліпнути.

Зазвичай головним джерелом інформації про довколишній світ є наші очі. А коли хтось втрачає зір, то починає більше покладатися на інші чуття – слух, нюх, дотик і смак. 71-ріний Богдан Степанович Гринчук покладається ще й на тростину.

– Я, наприклад, працював раніше в Сумській області. Мені тоді було 19 років. У двадцять розрахувався звідти і приїхав до Тернополя. Спочатку не було місця. Влаштувався на роботу аж у 1981 році, – розповідає Богдан Степанович.

На підприємстві чоловіка називають «старожилом», адже він найстарший із тих, хто займається художньою самодіяльністю. Він співає попри те, що практично не бачить нічого навколо.

– Якщо говорити про самодіяльність, то я – як тато між ними (сміється, –авт.) Може, працював би до сьогодні на підприємстві, а може, і розрахувався б. Та в цеху холодно було. Не опалювалось, а треба було робити дротики, зачищати їх. У руки холодно, пальці замерзали, і я пішов, – каже пан Гринчук.

У рукавицях інвалід І групи працювати не може. Адже він, за словами Богдана Степановича, не відчуває предметів. Тому чоловік у березні 2010 року подав заяву на розрахунок. Він пригадує, так було холодно, що навіть картопля, приготовлена на обід, замерзала у шафках. «Хоча так шкода кидати, але в таких умовах працювати не можливо», – із сумом згадує пан Богдан.

Нашу розмову з Богданом Степановичем перервав його мобільний телефон, який повільно та чітко говорив із кишені: «Чотирнадцята година!» Звичайним людям такі налаштування у мобільному ні до чого, проте для тих, хто має вади зору, вони просто необхідні. Такі люди можуть використовувати телефон як для дзвінків, так і для СМС-повідомлень.

– Є певні моделі телефонів з озвученням. Хоча тепер із системою «Андроїд» взагалі жодних проблем. Та із простим телефоном важко, навіть СМС прочитати не можливо, – каже Світлана.

А от Богдан Степанович, окрім мобільного, має ще й спеціальний диктофон, на який записує авторські молитви. Каже, що написав їх уже понад сотню. Колись пан Богдан співав у хорі, тому ця тема йому дуже близька.

– Коли ще трішки бачив, то їздив із церковним хором до Польщі. Там не встигнеш на вулицю вийти, як одразу поліція чи просто перехожі тебе запитають: «Кого шукаєш?» У нас же йди, куди хочеш. Упав в яму, то впав, нікому до тебе діла немає, – каже Богдан Степанович.

Попри свій доволі поважний вік пан Богдан чудово пам’ятає роки та дати. Знає, в якому році та в який день повністю згубив зір, знає, коли і де виступав, з ким говорив та бачився.

– Ви знаєте, у мене з дитячих років сформувався характер, що потрібно розвиватися. Я ж із дитинства не мав повного зору, як і Світлана. Та завжди намагався, щоби про мене люди не думали, що я якийсь там нерозвинутий. Як кажуть часто: «А, воно сліпе-дурне!» Ні! Я не хочу, щоб мене так сприймали, – каже Богдан Гринчук.

Чоловік уже п’ять років як не бачить практично нічого. Каже, що робив операцію та після неї стало ще гірше, ніж було: «Раніше я сам ходив. А тепер що? Бачу трішки світло і вночі – ледь-ледь дерево, а кольорів – ні».

Люди на підприємстві розуміють, що в ринкових умовах таким організаціям, як УТОС, дуже важко виживати. У радянські часи підприємство забезпечували роботою, не треба було нікуди ходити, просити. Зараз же слід покладатися виключно на власні сили та небайдужих людей, пише "Погляд".

– Для чого створювали УТОС? Аби людина, не маючи зору, могла додатково заробляти, по-друге, щоб могла зберегти залишковий зір, бути соціально захищеною та інтегруватися в суспільство. Інакше такі люди можуть просто здичавіти. Тому й створена ця система, як республіка в республіці. Тут у свій час був інженер із раціонального якісного працевлаштування інвалідів. Був медичний пункт. На підприємстві здійснювалась трудова, соціальна і медична реабілітації. Сьогодні залишилася тільки трудова, – розповідає директор підприємства Любомир Хруник.

У підприємства забрали практично всі замовлення. Місцева влада, за словами Хруника, не може вплинути на те, аби приватний бізнес укладав угоди з УТОСом. Мовляв, це можуть сприйняти, як тиск. Та далі залишати все так, як є, теж не можна.

Керівництво УТОСу написало ряд листів до очільників міської та обласної влади з проханнями допомогти. Наразі відповіді не отримали.

– Також ми звертаємося до людей доброї волі, до тих, хто може надати допомогу щодо завантаження роботою інвалідів по зору, – сказав Хруник.

«Дайте нам роботу. Ми самі собі заробимо!» – просять люди на підприємстві. Така позиція, як мінімум, заслуговує поваги. Адже попри вади зору вони хочуть працювати, хочуть бути частиною повноцінного суспільства. Хочуть і, як ніхто, мають на це повне право.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!