Сім'я на Тернопільщині стала жертвою грошової афери (ФОТО)

Сім’я Юрія та Зої Коляда живе в селі Жовтневе, Тернопільського району. Вже одинадцять років пліч опліч разом переборюють усі життєві перипетії, які падають подружжя як сніг на голову. 

Зоя Коляда: я проходила всю вагітність з першою стадією раку…

Виховують двох діток Василька та Вікторію, пише ltdaily. Разом з бабусею, в невеличкій, але напрочуд затишній хатинці, прикрашеній дитячим сміхом, вони борються з хворобами, злиднями та несправедливістю. Разом долають усе, що підкидає в колеса господиня доля.

 Бив і домагався

Я сама родом з Архангельська. Мої батьки любили випити оковитої, це їх і згубило. Одного разу випивали разом з двома колегами по пляшці, видно горілки забракло, та й вони  пішли за «добавкою», а ті двоє в той час побились так, що один другого вбив. Справжній злочинець втік. А  тато з мамою повернулись і потрапили  не в те місце і не в той час.  Буквально посадили за грати ні за що.

Після того як маму відпустили, я з нею 3 роки прожила в Харкові. Жили ще з вітчимом, про якого мені і досі згадувати страшно. Він був дуже жорстокою людиною Пам’ятаю і досі, як він маму бив шлангом з пральної машинки, а як мама вже лежала без тями, то він брався до мене, повикручував мені ноги, місяць не могла ходити. Ще домагався…Мама його просила не бити, але від того було ще гірше. Жити просто не хотілося, бо кожен день бійка, кожен день п’янка, кожен день кров. Було й таке, що вітчим виб’є маму, а я прошу, благаю її не бити, а він на те бере сокиру і питає, чи не відрубати їй голову… Досі страшно…

Згодом, ми переїхали сюди, на Тернопільщину, до бабусі. Тут мама пішла  не по чесній дорозі, як мало  б бути.  Вона почала своє життя по тюрмах, як і вітчим. Я навіть не знаю, де він зараз, чи живий ще…Зник після першого ув’язнення за крадіжку овець в селі.

В мами  нас було троє: я і ще двоє братів. Бабця нас сама забезпечити всіх не могла, тому мене віддали в Тернопільський сиротинець.  Там я жила до 17 років.  Про притулок спогади лише найкращі. Я можу сміло сказати, що там побачила те життя, справжнє, якого не мала раніше. Тут і підтримували, годували, одягали, вчили…тут було все. Тут я зрозуміла, що таке справжнє дитинство. А далі пішла в училище, там, власне, і з чоловіком познайомилась, – стримуючи сльози розповідає пані Зоя.

Пожежа якраз на Різдво


Перед народженням Василька, у нас сталася страшна пожежа. Ми якраз закінчили ремонт в кімнаті, як чуємо, що щось на даху бамкає. Виходимо, а там все горить.  Від комина зайнялося полум’я. І це все в січні, в люті морози, якраз перед Різдвом. Виляли дві цистерни води і що змогли врятувати, так це стіни. Люди допомагали, збирали гроші по селі, щоб купити крокви та балки  і перекрити дах. Чоловік разом з рідним братом самі лагодились на будинку.  Та самі розумієте, що дерево  свіже, цвях заб’єш – воно тріскає, та й в руки дуже  холодно. То була просто катастрофа. Серед зими і хата без даху – це взагалі. А мене тоді якраз додому з пологового будинку забрали.  І от уявіть. маленька новонароджена дитинка в домі без накриття.»,- зі смутком у очах розповідає Зоя Коляда.

Коли Василькові було вже рік і чотири місяці, Зоя потрапила в лікарню. Язва шлунку тріснула, жінка була як то кажуть однією ногою на тому світі.

«В нас не було ще такого року, щоб хтось із членів родини не потрапив до лікарні, і всі гроші, чи краще сказати – копійки, йдуть на медикаменти.На щастя все обходится благополучно.», – продовжує Зоя

Лікарі сказали – “Рак”…

«Коли моїй Вікторії виповнився рік та чотири місяці, я потрапляю у лікарню, в онкологію – з першою стадією раку. Операцію довелось відкладати, бо  в мене знов виникли проблеми зі шлунком. Але все таки я пройшла усі необхідні процедури, мене прооперували. Через три місяці після того оформилась на третю групу. Як з’ясувалося згодом, я цілу вагітність проходила з першою стадією раку, на щастя  Вікторія жива-здорова, правда трохи відбилось це на нервовій системі, дитина стала дуже нервова, як щось не так одразу кричить, вгамувати важко.

Гроші на лікування ми й позичали, трохи люди допомагали. Важко було, дуже важко. А тут ще й чоловік ось буквально на днях пошкодив ліве око, на праве він взагалі не бачить, а тут ще й здорове зачепив.».

Й справді, перед нашою зустріччю із родиною,  Юрія забрали до лікарні. Цілий день виймали залізні стружки з єдиного, здорового ока. На щастя, все обійшлось благополучну, а інакше чоловік міг взагалі залишитись без зору.

«Сімнадцять років тому у мене була травмоване праве око, точив ножа, увірвало з рук, от і порвало, порізало. Воно то, звісно, моє, але я на нього нічогісінько не бачу. В моїх медичній картці чорним по білому написано, що зір на тому оці відновити не можливо. Вже й повинен бути на групі, але то десь знайду роботу, то поїхав підзаробляти у Чехію. Треба ж за щось жити… Офіційно, звичайно, інваліда брати не хочуть. А тепер я вже й просто не можу йти на роботу, бо на праве я взагалі не бачу, а на ліве десь на 70%.

А тут ще права рука пошкоджена. Давніше на неї впало скло, розпороло сухожилля повністю. Дай бог здоров’я тому лікарю, що ні копійки не взяв у мене за те, щоб вийняв скалки з руки»,- розповів із смутком чоловік.

Двері, яких немає

Окрім безкінечних проблем із здоров’ям, сім’я ще й стикнулася з грошовими аферами. Ще декілька місяців тому, вони замовили у одній фірмі  вхідні двері, щоб тепліше було в хаті та й старі вже непридатні для зими. Оформили кредит у банку, перерахували кошти, а дверей так і не побачили. Фірма закрилась, власник зник і тепер щомісяця родина  змушена  віддавати гроші за двері, яких немає. Вже й заяви в міліцію писали, та все без толку.

Та попри усі негаразди, родина Коляди наповнена сімейними цінностями, підтримкою та повагою. Живучи на пенсію бабусі та пані Зої, утримуючи таке-сяке господарство, спроможні усміхатися і радіти життю. Кажуть, Бог нам дає тільки ті труднощі, з якими ми спроможні справитись.  Дізнавшись про долю цих людей, вражає їх непереборна спрага до життя. Та задля усмішок на обличчі маленької кучерявої Вікторії та щирого хлопчика Василька, родина просто змушена перебороти усі негаразди, аби поставити дітей на ноги і забезпечити їм краще життя, ніж спіткали самі.