Що робили американці два роки у Збаражі?

Часточку України повезли додому у своїх серцях волонтери Корпусу Миру із США, які впродовж двох років жили і трудилися у Збаражі − Одрі Бейз та Пітер Нараян.

Юні американці перед від’їздом завітали до редакції, щоб на сторінках районки зізнатися збаражанам у великій симпатії та висловити їм щирі прощальні побажання.

− Покидаючи Україну, − відзначила Одрі, – ми переживаємо дуже різноманітні відчуття. З однієї сторони − звичайно, дуже хочеться додому, до батьків, братів, сестер, а з іншого боку − невимовно жаль покидати країну, в якій знайшов багато друзів, знайомих, яка запала глибоко в серце через її неповторність, красиві звичаї. Через це нам сьогодні важко на душі.

− Мені також непросто, − додає Пітер, − але за своєю природою я мандрівник, тому довго затримуватись на одному місці не можу − хочеться подорожувати далі, пізнавати все нові й нові країни.

− Ми їдемо до своїх домівок, − каже Одрі, − із почуттям виконаної місії. Мені вдалося подолати мовний бар’єр з учнями, допомогти їм краще оволодіти англійською мовою, а декому вільно нею спілкуватися. Не менш важливо і те, що юні українці мали змогу ближче познайомитися з нами, представниками США, зрозуміти особливості нашого менталітету.

Одрі, звичайно, зробила дуже багато для учнів першої міської школи. Вона не лише допомогла їм стати на «ти» з іноземною мовою, провела чимало позакласних заходів, про що ми уже згадували на сторінках «Народного слова». Найбільшим своїм досягненням вона вважає створення дівчачої футбольної команди, у якій грають шестикласниці.

− Дуже хотілось би, − каже Одрі, − щоб вона не розпалася після мого від’їзду, щоб і далі дівчачий футбол тут розвивався. А ще мені хотілось би, щоб мрії моїх вихованців, усіх юних українців обов’язково здійснювались. У них є все для цього і для того, щоб країну змінити на краще.

Молоде покоління має лідерські задатки, вміє планувати і працювати, має для цього сильну мотивацію.

− Я радий, − додає Пітер, − що в Україні є демократія. Тут ростуть розумні, інтелігентні учні, які будуть сприяти розвитку цієї демократії. Я бачу в них великий потенціал, особливо в одинадцятикласниках, з якими я познайомився, викладаючи у ЗОШ №3. Я побажав би їм не боятися бути такими, як всі, бути собою, розвивати свої здібності.

Найважливіше − мати свою особливу пристрасть, уподобання, горіти ними. Тоді будеш почуватися щасливим, життя буде цікавим, захоплюючим, яскравим.

Одрі і Пітер, передавши свої знання і частинку душі збаразьким школярам, збагатились і самі − як інтелектуально, так і духовно.

− Я багато чого тут навчилася. Надзвичайно сподобався мені весільний обряд, який я спостерігала 14 жовтня, коли виходила заміж одна із колег.

Кожна традиція тут дуже цікава. Я навіть перейняла рецепт приготування куті. Зроблю її на День подяки для своїх рідних, пише Народне слово. Увесь багаж набутого досвіду, захований у фото, усі сувеніри − вишиті сорочку та рушник, футболку з написом «Я люблю Україну» зберігатиму як дорогу реліквію, як спогад про цікаву і самобутню країну Україну, яка щиро і привітно відкрилась мені і моїм друзям-волонтерам.

− Так, − додав Пітер, − тут привітні люди. Хоча на перший погляд дуже стримані і сковані. На вулиці не зустрінеш усміхнених облич. Щоб завоювати дружбу українця, потрібно більше часу, ніж здобути прихильність американця. Але дружба українця − це вже назавжди.

Тож в особі Одрі та Пітера Україна знайшла нових відомих друзів, які з любов’ю популяризуватимуть її у США, розказуватимуть усім, що Україна − далеко не Росія, і що ми не безнадійні, а цілком здатні створити у себе життя не гірше, ніж у них.

amerikanci zbaraj