Неподалік Тернополя художниця творить мистецькі дива в інвалідному візку (фото)

«Кожній людині буває сумно… Якось і мені здалося, що у житті немає нічого світлого. І хтось ніби промовив стиха: «Світло вже живе у твоєму імені – Світлана…»

Розповідаючи цю історію, Світлана Драган усміхається – і від її усмішки стає тепло на душі й затишно. Вона малює, але студії у неї нема. Світлана живе у геріатричному пансіонаті у селі Петрикові неподалік Тернополя.

Доля дала їй світлу голову, море таланту і… хворобу. Світлана змалку прикута до інвалідного візка і більшість часу проводить у стінах своєї кімнати, яка вікнами виходить у невеликий сад. Незважаючи на це, її картини наповнені життям, і дивлячись на них, відчуваєш силу, якою з нами ділиться ця маленька жінка. Сюжети творів різноманітні: пейзажі, портрети, полотна на релігійну тему. Є у неї й улюблена серія графічних малюнків-асоціацій до висловів Святого Письма.

Життя Світлани Драган поєднує багато різних історій. В одній із них написано, що народилася із вадою у Тернополі. Прожила тут дуже мало, тому майже не пам’ятає, яким тоді було місто. Виховувала дівчинку бабуся Настя, яка мешкала у селі Синява Збаразького району. Світлана із вдячністю згадує її лагідну вдачу та мудрість. Вона була для неї не лише чуйною помічницею і порадницею, а й подругою.

Доки дівчинка була маленькою, бабця носила її на руках до школи. Під час концертів Світлана сиділа на сцені у кріслі й читала вірші, які з нею вивчала. Старенька дуже любила Шевченка, і вони разом часто гортали його «Кобзар». Коли ж учениця підросла, педагоги відвідували її вдома. На запитання, чи важко їй було, відповідає по-філософськи: «Усе залежить від того, чи любиш пізнавати нове. Я любила».

Як і кожна дитина, Світлана малювала. Першими її малюнками були квіти, сонце, метелики та казкові принцеси. Непомітно для неї самої це захоплення перейшло у доросле життя. Нерозлучними друзями дівчини стали книги, а її мрії оживали на папері, пише газета Свобода.

Завдяки любові до малювання вона дізналася, що у Москві є університет мистецтв, де заочно можна вивчитися на художника так званим кореспондентським методом. Написала туди листа, хоч мало вірила, що в далекій столиці відгукнуться. Її прийняли - і потягнулися довгою вервечкою листи між Синявою і Москвою.

– Якщо є бажання, Бог дає можливості, – каже Світлана. –  Щомісяця я отримувала книги та консультації від педагога, який опікувався мною. Виконані завдання надсилала в університет, складала таким чином і своєрідні іспити. Навчання тривало шість років. Диплом художника я теж отримала поштою.

Коли бабуся померла, Світлана залишилася сам на сам зі світом. Про минуле жінка говорить неохоче. Вірить, що над усіма є Бог, який провадить кожного у житті, і саме завдяки йому вона потрапила у Петриків, де живе уже п’ятий рік. Дім художниці – це її окрема кімната з невеликим холодильником, комп’ютером і картинами на стінах. Тут багато вазонів, за якими вона вправно доглядає, і по-особливому затишна аура. Не віриться, що за дверима – довгий коридор із такими ж кімнатами, у кожній з яких причаїлися людські долі…

– Мені пощастило, бо людям подобається те, що я роблю, – зауважує Світлана. – Працівники пансіонату допомагають мені матеріалами для малювання і теплим чуйним ставленням. І кімната, де я живу, світла та сонячна. Мені провели інтернет, завдяки якому теж отримую нову інформацію. Іноді спілкуюся у соціальних мережах, та більше люблю розмову віч-на-віч.

У читальному залі пансіонату є постійна виставка картин художниці. Чимало виставок було і в районі, області, у Києві. А в 2007 році її роботи побували в Польщі у місті Ключе. Картин Світлана не продає, каже, не займається цим професійно – малює для душі, інколи – дарує друзям. Зауважує, що їй щастить на добрих людей, які роблять життя кольоровим, приносять у нього тепло та світло.

Пересувається жінка на електричному інвалідному візку, який називає скутером. Його подарували художниці поляки, і відтоді її світ вийшов за межі чотирьох стін. Вона самостійно виїжджає у двір, щоб помилуватися природою, влаштовує мандрівки до Тернополя.

–  У душі я пілігрим, – усміхається жінка. – Дуже люблю дорогу, для мене вона як молитва. Хоч переважно я закрита в чотирьох стінах, любов до подорожей живе у мені постійно. Як тільки настають теплі дні, сідаю на візок і мандрую до парку, церкви – потребую побути наодинці з Богом. Мене часто питають, чи не боюся їхати по дорозі. А пересуватися я змушена проїжджою частиною, бо тротуари у нас не пристосовані для інвалідного візка. Звичайно, боюся, але у мене простий вибір – сидіти в кімнаті або їхати.

За тиждень збудеться мрія художниці – жінка вирушає у невеличке селище в Боснії та Герцеговині, що носить назву Меджугор’є. Це місце об’явлення Діви Марії. Щороку туди здійснюють паломництво сотні тисяч християн із усього світу.

–  Під час підготовки до подорожі знайшовся благодійник, який побажав залишитися невідомим, і оплатив мою поїздку, – розповідає Світлана. – Хочу подякувати цій людині, я буду за неї молитися. Чудеса трапляються. Диво вже те, що ми живемо. Моїм девізом є відомий вислів «Соntra spem spero» – «Без надії сподіваюсь». Кожна людина – особлива. Ніколи не потрібно втрачати надії.

Ще одна заповітна мрія Світлани – побачити море. У Криму є санаторій для людей на візках, і жінка вірить, що обов’язково побуває там і привезе з собою в Тернопіль клаптик яскравого південного неба на полотні.

Загалом Світлана – велика розумниця. І справа не лише в тому, що жінка талановито малює. Ні, вона приваблює іншим – любов’ю до життя, умінням перемагати у найскладніших ситуаціях і сприймати світ сонячно. Вона навчилася цінувати кожну хвилину, з вдячністю приймаючи те, що дає їй доля. І це найдивовижніший талант, який не кожен у собі вміє віднайти…

З історії про Світлану Драган починаємо низку статей про сильних духом людей. У рубриці «Надія є!» ми розповідатимемо про наших земляків, які живуть і перемагають, незважаючи на невтішні діагнози лікарів і негаразди долі. Проект започаткували разом із обласним відділенням Фонду інвалідів в області та тернопільським телеканалом «ТТБ».

–  Хочеться, аби такі люди стали прикладом для інших, які не можуть знайти себе у цьому світі, – зауважує директор відділення Ірина Базилевська. – Від Світлани Драган я вийшла зі світлом і добром, які вона випромінює. А ще покликання кожного з нас – допомагати тим, хто цього потребує. Думаю, разом нам вдасться втілити бажання Світлани і невдовзі милуватимемося морем на її картинах…

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!