0352.ua

На Тернопільщині скандал – у сільської родини відібрали майже усю землю під міфічний «Замок Чагарі» (фото)

Чагарі – невеличке гусятинське село на сто з лишком дворів. Воно стало знамените, коли  в’їзд і виїзд окрасили оригінальними скульптурами. Доклався до таких декорацій виходець із села киянин Михайло Мацієвський – його ідеї і фінансування.

А ще є у селі пенсіонерка Марія Хоптова, яку знають у контролюючих, правоохоронних та судових органах не те що в районі чи в області, а й у країні. 64-річна інвалід першої групи має репутацію затятої скаржниці. Численні звернення таких людей, як Марія Хоптова, в адресатів викликають обурення: скільки можна скаржитися? Коли вже вгомониться? Так спересердя кажуть невдоволені чиновники чи їх клерки, яким доводиться вкотре давати відповідь. От тільки, як правило, такі скаржники не вриваються у відчинені двері, а, загнані у глухий кут, намагаються відшукати вихід. Скаржитися для них не хобі, а єдина можливість захиститися. Скажімо, час від часу до редакції приходить за порадами тернополянка Лідія Школьна, яка є власницею половини кооперативної трикімнатної квартири, але уже сім років бездомна. Ні правоохоронні органи, ні суди не можуть зарадити. Їй доводиться ночувати просто неба. То хіба вона скаржиться безпідставно? Чи інший частий відвідувач редакції, який тривалий час намагається притягнути експерта до відповідальності за невірний висновок у земельному спорі. На його скарги суди вісім (!) разів скасовували постанови прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно експерта. То хіба він безпідставно «воює»?, пише газета Свобода. 

З журналістського досвіду знаю: ставлять зневажливе тавро скаржника здебільшого для того, аби нівелювати проблему, від якої потерпає людина. Власне, свого часу і газета «Свобода» згрішила, довірившись такому тавруванню. У 2010-му редакція проводила «прямий зв’язок» за участю тодішнього першого заступника прокурора області Миколи Люшненка. Зателефонувала Марія Хоптова  - із земельною проблемою. На цей сигнал гусятинська райпрокуратура надала редакції відповідь:  порушень стосовно п. Хоптової нема - заявниця добровільно відмовилася від земельної ділянки. Згодом пенсіонерка приїхала на прийом до Миколи Люшненка, провели ретельнішу перевірку, про результати якої повідомила прес-служба прокуратури області у публікації з красномовним заголовком: «Посадовці сільради хитрощами намагались позбавити жінку землі». Тоді ж розкрилося ще одне свавілля: жителі села звернулися у райпрокуратуру із листом, у якому засипали односельчанку страхітливими звинуваченнями. Зокрема назвали її «терористкою», яка «все своє свідоме життя пише пасквілі та наклепи на односельчан та тероризує органи влади, безпідставно та неаргументовано поливає людей брудом, що викликає обурення і огиду»; «непристойними словами обмовляє тих, що відійшли у вічність, усе своє свідоме життя почергово судиться майже з усіма односельчанами, в результаті чого не одна невинна душа змушена була відбувати тюремне покарання, під час якого були залишені хворі чи престарілі батьки, малолітні діти»…  Прочитавши таке, подумала:  ці звинувачення, а надто про невинні душі у тюрмі, годі стерпіти. Марія Хоптова мала усі шанси захистити свою честь і гідність у суді, звісно, якщо вона й справді не долучалася до таких ганебних справ, як  лжесвідчення проти потерпілих бідолах, яких через це незаконно засудили… Під прокурорським захистом інвалід першої групи мала б відстояти свої права.

«Маруська зручна на шкандаль»

Минали роки, від Марії Хоптової більше звісток не було. І ось недавно до редакції завітала її дочка – Богдана Баліцька. Жінка принесла купу паперів, які підтверджували: у її родини забрали майже усю землю. До того ж, рішення сільської ради «освячені» судами усіх інстанцій. Не змогла пенсіонерка захиститися у суді і від грізних звинувачень односельців… Богдана Баліцька – вдова, сама виховує 17-річну дочку. Мусить доглядати і матір-інваліда, яка вже багато років не обходиться без сторонньої допомоги. Як так сталося, що сільська громада  скривдила людей, яким мала б допомагати?

Марію Хоптову навіть у теперішньому кволому стані до розряду жертв не зарахуєш. Пенсіонерка розмірковує ясно і логічно, а живий вогник в очах, твердість погляду свідчать: ця старша жінка – боєць, навіть попри те, що всі козирі у вигляді судових рішень перейшли до рук сільської ради. Її болить і земля, і те, як її зганьбили. Каже, що й справді судилася.

«Але щоб когось засадити за грати? – болісно дивується жінка. – Хіба я працювала в міліції, прокуратурі?..» За радянських часів вона була продавцем у місцевій крамниці. Дві жінки її обмовили – нібито досипає у мішки з комбікормом пісок і наживається на селянах. Подала їх до суду за наклеп, у результаті одна заплатила штраф 200 карбованців, друга – 100. Вдруге судилася на початку двотисячних. Біля її городу було футбольне поле, і від того мала чимало  шкоди:  м’яч часто потрапляв на город, за ним  бігали хлопці... Після заяви Хоптової до суду футбольне поле закрили. Але у селі пішли пересуди, мовляв, усі мають якусь шкоду на городі – хто від гусей, хто від чужої худоби. А надто це не сподобалося місцевому начальству.

У молодості Марія теж мала негаразди з односельцями, у тому числі з уже згаданим Михайлом Мацієвським. Він колись працював у Чагарах завідувачем клубу. За скаргою Марії Михайла звільнили (це був особистісний конфлікт, про який пенсіонерка розповіла в деталях, та навряд чи багаторічної давності подія вартує висвітлення). Михайло Мацієвський подався до Києва, де здобув визнання, матеріальний добробут. (Інтернетівський пошуковик інформує: нині він голова ЗАТ «Житлово-будівельний комплекс «Митець», директор муніципального хору «Хрещатик»). Як каже п.Марія, уже за часів демократії до неї приходила мати Михайла, принесла проскурку від сина – привезла з Києва. А ще передала слова Михайла: «Маруська зручна на шкандаль». Тобто, хоч і через конфлікти, але мимоволі спровадила його на добрий шлях.

Як відбирали землю?

Пенсіонерка володіла двома дворами у селі – своїм, у якому проживала з чоловіком та дітьми, та батьківською хатою, яку успадкувала у 2006 році по смерті матері. Біля батьківської хати – великий город. З 1950 по 2009 рік її сім’я обробляла на праві постійного користування півгектара, з них 25 сотих – виділених для забудови, стільки ж – для ведення особистого селянського господарства. Крім того, упродовж 20 років родина добросовісно відкрито і безперервно користувалася земельною ділянкою  23 сотих для ведення особистого селянського господарства. У 2008 році на сесії сільської ради з переліченого  Хоптовій передали у власність лише 50 сотих.  Приватизувати городи за двома дворами не виходило, тож  успадкований двір вирішила подарувати дочці. Каже, так її порадив сільський голова Воробець. Тож Хоптова, аби довести справу до кінця, відмовилася від отих п’ятдесяти сотих,   будучи впевненою, що дочка, прийнявши дар, зможе приватизувати і городи. Згодом під запевненнями секретаря сільської ради (мовляв, так треба) пенсіонерка зробила ще один фатальний крок – написала відмову від ще одного наділу землі, вірячи, що робить це на користь свого чоловіка. Відтак  родина втратила майже усі городи. Бо те, від чого відмовилася пенсіонерка, сільська рада Хоптовим уже не повернула.

Саме у ті часи Чагарі були сповнені надією на відродження села. Михайло Мацієвський пообіцяв побудувати клуб, а згодом задум переріс у грандіозний проект – спорудити «Замок Чагарі». На першому поверсі мав бути дитячий садок, на другому – більярдний зал, філармонія і ще усього потроху. Під комплекс потрібне було хороше  місце.  Вирішили  спорудити неподалік колишньої школи, клубу, а саме там земля Хоптових. Ось і знадобилися відмови пенсіонерки від земельних ділянок…

Суди, неначе зачаровані, не сприймали розпачливих доказів пенсіонерки: не в користь держави чи територіальної громади, а в користь дочки вона відмовлялася від земельних ділянок. Головним лейтмотивом у програних Хоптовою судових рішеннях є теза: матір Хоптової не мала правовстановлюючих документів на землю, відтак спадкоємець землі не успадкувала.

Богдані Баліцькій, яка стала власницею двору, сільська рада вділила лише 25 сотих – для будівництва та обслуговування житлового будинку. Решту забрала для суспільних потреб – під «Замок Чагарі».

Саме у розпал земельних баталій селяни ополчилися проти Хоптової. Дехто заради новобудови зрікся своїх городів, отримавши натомість землю у менш зручних місцях. Її непоступливість неабияк дратувала – чагарівці вірили, що замок, наче у тій казці, змінить їх життя на краще, принаймні у селі з’являться робочі місця.

Примарний замок

Що зараз відчувають селяни? Багато літ минуло з того часу, як з’явився дуже красивий макет замку, щоправда, лише на папері. А крізь щільний туман, що заполонив Чагарі того ранку, коли я була у відрядженні у селі, виднілися лише купи цегли…

Власне, про це я намагалася довідатися у сільського голови Івана Воробця (він очолює Коцюбинську сільську раду, до якої  належать і Чагарі). Найперше він продемонстрував державний акт на землю – 2,2 гектари, на яких запланували замок. Документ датовано 2011 роком. Ця земля (у тому числі та, якою раніше користувалися Хоптові,) у власності громади. І якщо замок таки постане, то це буде комунальна установа. Цегли завезено двісті тисяч штук. Коли ж почнуть будівництво, за які кошти? І чи вірить сільський голова у те, що замок вдасться побудувати? Оптимізму Іван Воробець не випромінював: «Колись вірив, що це реально, навіть був впевнений. А тепер  не знаю».  Нині на рахунку сільської ради  є 20 тисяч гривень, призначених для капіталовкладень. З такою сумою нічого не почати. Сільський голова розраховує, що викупить землю під своїми об’єктами  директор місцевого приватного підприємства, тож будуть надходження до сільської казни. Добре відгукується про Михайла Мацієвського, який багато зробив для села. Він починає тут бізнес – бере в оренду ставки.

Стосовно  Марії Хоптової – сільський голова не бачить проблеми  ні у правовій, ні в моральній площині - є рішення судів, які вступили у законну силу і відносно землі, і відносно позову про захист честі та гідності. Вважає, що саме численні комісії, перевірки, суди з ініціативи Марії Хоптової затягнули будівництво.

Іван Воробець терпляче зносив мої не вельми зручні запитання. А коли я вимикнула диктофон, став говіркішим. Утім, інформація «не для преси» не вельми скрашує ситуацію: начебто Хоптова сама накрутила з тими даруваннями, відмовами – ніхто її пальці не притискав; хотіли у неї купити землю, та начебто на ціні не зійшлися. І таке інше.

…Коли ж редакційна машина долала чагарівські тумани (дивна річ, у сусідніх Коцюбинцях у той час було ясно) і проїжджала повз купи цегли, де мав би бути замок, мимоволі згадала неодноразово мовлені Марією Хоптовою та її дочкою слова: «Ніякого замку не буде – їм потрібна земля».

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!