Шок, який пережили тернополяни в омріяній Америці: “перші дні роботи були справжнім пеклом” (фото)

Америка видається взірцем добробуту і стабільності, допоки ти не опиняєшся там. Певні стереотипи, нав’язані телебаченням, за кілька днів проживання там розбиваються вщент.

Особливо болісно переживають це українці, котрі, їдучи на заробітки з рожевими мріями, розуміють, як гірко вони помилялися. Про те, як зблизька виглядає американська мрія, «Новій Тернопільській газеті» розповіло подружжя Дідухів, котре мешкає в Америці вже чотири роки. Ірині – 23 роки, а її чоловікові Василеві – 27, а нещодавно у них народився синочок Максим. 

– Іро, розкажіть, як ви з чоловіком виїхали до Америки і чи колись думали, що будете жити за кордоном?

– Чесно кажучи, ніколи не планувала виїжджати з України, але, як бачите, життя вносить свої корективи. Якось навесні 2007-го року на львівському вокзалі до мене підійшла дівчина і запропонувала за п’ять гривень заповнити анкету на «Зелену карту». Я погодилася, але швидко про це забула. Коли ж через рік отримала повідомлення, що виграла «Зелену карту», спершу сприйняла це, як аферу, і навіть подумала, що тепер почнуть надходити листи з проханням надіслати гроші. Однак знайомі запевнили, що саме так відбувається ця процедура і я справді виграла! Я навіть трохи розгубилася, бо через два тижні було заплановане моє весілля. Самі ж розумієте, що двом виїхати з України набагато важче, тож я не покладала особливих надій. Проте ми з чоловіком вирішили спробувати, адже нас в Україні особливо ніщо не тримало: ми були студентами, окрім того, працювали та наймали квартиру в Тернополі. Ми їхали в Америку лише з однією метою – заробити грошей, щоб купити квартиру, машину, після чого повернутися додому.

– Як вас зустріла Америка?

– У червні 2009-го ми прилетіли до Детройта, штат Мічиган. Намалювавши собі яскраву картину про життя в Америці, ми були дуже розчаровані, адже усе видалося сірим і однаковим. Пригадую, дорогою з аеропорту я взяла чоловіка за руку і прошепотіла: «Куди ми їдемо?» Ми приїхали до невеликого міста Хамтремік, збудованого польськими іммігрантами, котрі працювали на одному із машинобудівних заводів. Хамтремік заселений переважно поляками, росіянами, боснійцями та сербами. Там дешеве житло, є багато польських магазинів. Містечко особливо зручне для людей, які щойно приїхали, адже все розташоване неподалік, і коли нема автомобіля, можна пройтися пішки. Громадським транспортом користуватися доволі небезпечно, адже ним користуються лише темношкірі із найбідніших верств. 

– Чи важко було знайти роботу?

– Оскільки ми погано знали англійську і не мали європейської освіти, то знайти гідну роботу сподіватися було годі. Нам нічого не «світило», окрім робітничих професій. Я влаштувалася покоївкою – прибирала в будинках заможних американців. Працювала разом з українкою Ольгою. Ви не уявляєте, яке це щастя – знайти за кордоном людину, котра говорить твоєю рідною мовою! Перші дні роботи для мене були справжнім пеклом – виснажувалася фізично, але найгірше було усвідомлювати, що я – покоївка, котра миє туалети… 

Легше стало після першої зарплатні – коли зрозуміла, що за тиждень, будучи стажером, я заробила приблизно таку суму, яку заробляла б за три місяці роботи в Україні… Важче знайти роботу було чоловікові. Спершу мені доводилося утримувати сім’ю. Це для нього було справжнім шоком, адже він звик в Україні утримувати мене. На початках перебивався тимчасовими заробітками, а ввечері ми прибирали в офісах. У підсумку виходило, що я працювала по 17-20 годин на добу. Від перевтоми часто просто засинала за столом, а чоловік, закінчивши прибирати, будив мене, щоб їхати додому. Нині згадую цей час, як страшний сон. За той час я схудла на 11 кілограмів і важила всього 39. Одного разу Василь, пошкодувавши мене, поїхав на роботу сам і сказав, що я захворіла. Так було кілька разів. Охоронець доніс, що я не працюю з чоловіком, і нас звільнили. Найжахливіше було те, що ми заробляли копійки, тепер це смішно, але тоді у нас були борги. Перші півроку було дуже важко. 

– Що вам подобається в Сполучених Штатах?

– В Америці дуже багато своїх плюсів. Перший – це те, що там немає такого хабарництва і корупції, як у нас. Будь-яка інстанція має свою систему і для всіх вона однакова. Кредити і позики у США, мабуть, у шість разів дешевші, ніж у нас. Відповідно, якщо ти працюєш, – ти цілковито платоспроможний. Коли кажуть, що всі американці живуть у кредит, то це правда! Я вважаю, що молода сім’я, щойно одружившись, може спокійно взяти кредит і жити у своєму будинку, а не орендувати півжиття помешкання і складати на перший внесок, або боятися навіть думати про кредит, не знаючи, що буде завтра. Навчатися чи відкривати свій бізнес там може кожен – не потрібно, як в Україні, бути донькою чи сином олігарха. 

– А до чого не можете звикнути й дотепер? 

– Не подобається те, що багато американців – брудні ледацюги, котрі не працюють, а живуть на державному забезпеченні з податків, що платять ті, хто працює. Як їм вдається отримувати пільги – незрозуміло. Сім’я вважається малозабезпеченою, от їм і платять. Ніхто з них не поспішає працевлаштовуватися, а державні інстанції не змушують, виходить замкнуте коло. 

Ще у Штатах, з моєї точки зору, дуже велика проблема зі зброєю. Будь-хто, маючи водійські права або будь-який інший документ з фотографією, може за лічені хвилини купити зброю… Ніхто не вимагає довідки про психічний стан цієї особи. Я вважаю це жахливим. В Україні, якщо зброя твоя, користуватися нею можеш лише ти. Тут будь-хто може її в тебе позичити. Після трагедії у штаті Коннектикут, коли 20-річний юнак у школі розстріляв 27 осіб, порушували питання про прийняття нових законів, але нічого не змінилося, окрім того, що збільшився продаж зброї…

А ще мене дратує менталітет американців, їхня тупість і «штучні» посмішки. Коли бачиш їхню повільну роботу, розумієш, чому оплата погодинна. Там побачити в магазині людину в піжамі – звична річ. Інколи дивуюся – йде вулицею жінка в зимових чоботах, бо скрізь сніг, а поряд з нею чотирирічний малюк з голими ногами, в шльопанцях і без шапки, або на вулиці жінку з бігудями на голові… Якось їздили з чоловіком відпочивати, зайшли в кафе, а за сусіднім столиком – сім’я з трьома дітьми, кожен з комп’ютером, планшетом, одягнені в піжами і сидять, п’ють каву… У школі першокласники у памперсах – звична річ, американці вважають це нормальним. Звичайно, не всі такі, але часом здається, що вони деградують. 

— Чи плануєте коли-небудь повертатися в Україну?

– Загалом можу сказати, що Америка дає можливість українським заробітчанам заробити, жити на рівні американців і навіть краще. Працюючи покоївкою, я їжджу таким автомобілем, до речі, не придбаним в кредит, який є в багатьох моїх господарів, одягаюся в брендових магазинах, де одягаються багаті американці… Це в Україні можуть дозволити собі лише заможні люди. Однак, попри це, ми плануємо повернутися на Батьківщину – в Америці ми ніколи не почуватимемося своїми.

481109_567000596657425_765576265_n.jpg
Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!