Що робила на межі життя і смерті тернополянка, яку можна внести у Червону книгу людства (фото)

Ірину Герман, відому в Тернополі вишивальницю, можна без вагань внести у Червону книгу людства. Вона одна з небагатьох, хто здатен ще розповісти правдиву історію про жахіття концтаборів, в одному з яких була ув’язнена більше трьох років.

Останнім часом я не зустрічала Ірину Семенівну на мистецьких виставках, у яких вона завжди охоче брала участь. А два тижні тому почула її голос у слухавці. Майстриня розповіла, що хворіла (життя за колючим дротом забрало здоров’я), і запрошувала до себе додому – подивитися на вишивки.

Літня жінка живе сама, тож завжди рада гостям. Рідних в Україні не має, син із сім’єю мешкає в Росії, у Красноярському краї, звідки до Тернополя – майже тиждень дороги в поїзді. Коли я переступила поріг її квартири, здалося, ніби потрапила у музей. Картини на стінах, рушники, подушки, скатертини, сорочки і гардини – за своє життя Ірина Семенівна створила понад сімсот вишивок. Це захоплення не раз рятувало від переживань і давало сили жити далі.

Дитинство, проведене у концтаборі

З роками кожного з нас усе частіше відвідують спогади. Приходять вони і в невелику квартиру Ірини Семенівни. Але замість кольорової кінострічки безтурботних років дитинства, де є люблячі батьки, радісний сміх братів і сестер, знову і знову вона згадує страшну чорно-білу хроніку воєнних літ. Адже саме тоді, дитиною, вона потрапила з мамою, братиком і сестричкою у концтабір на Вінниччині, втратила батька й дідуся.

– Я народилася у 1937. А коли мені виповнилося чотири роки, в селище Томашпіль, де ми жили, прийшли німці. Було літо, початок серпня. Місцевих людей зігнали в колону, яку охороняли гестапівці з собаками, – розповідає газеті Свобода Ірина Семенівна. - Згодом з’ясувалося, що всіх вели на розстріл до заздалегідь підготовленого яру. У тій колоні йшла і моя мама з трьома дітьми. Ми дивом врятувалися – братик вдарився у ногу, тому відстали від колони. Підбіг один з німців і почав бити матір, та інший його відігнав і наказав нам вертатися додому. Так ми залишилися живими. А потім дізналися, що нашого татка фашисти поховали живцем, а дідуся зарубали, – зі сльозами на очах розповідає Ірина Герман.

Тих, хто вижив, чекав концтабір. Крім Ірини з братиком і сестрою, у ньому було багато інших дітей. Їх привозили цілими машинами. Страшнішими за постійний голод і холод були знущання гестапівців, які проводили експерименти не лише над дорослими, а й дітьми.

– Нас звільнили навесні 1944 року, – продовжує Ірина Семенівна. – Серед військових, які визволяли в’язнів, був чоловік татової сестри. Тітка просила його розшукати її рідних, не знаючи, яка доля нас спіткала. Після війни ми пережили ще один голод, про який рідко згадують сьогодні. Нашу рідну хату спалили, тож оселилися в бараку. Тулилися там з іншими сім’ями, а діри в стінах заліплювали землею із соломою.

Так вони прожили багато років, оговтуючись від війни. Мама Ірини гарно малювала. Картини, які вицвіли від часу, донька зберігає як реліквію. Кольори потьмяніли, але в її пам’яті вона така ж, як і колись: красива, замислена, з тихим сумом в очах… Ірина теж пробувала щось робити своїми руками. Замість фарб творила красу за допомогою голки, ниток і полотна, вишиваючи з уяви чудернацькі візерунки. У повоєнний час не мала потрібного матеріалу, то розпорювала шкарпетки, з яких намотувала ниточки. А потім прала звичайне полотно і з нього теж витягувала нитки, але вже для того, щоб утворилися клітинки для вишивання. Перші стібки зробила у шість років й відтоді не розлучалася з улюбленою справою навіть у найважчі хвилини життя.

Не тьмяніють кольори і пам’ять

Наче втомившись випробовувати її на міцність, доля подарувала трішки спокою і щастя.  Після школи Ірина  вступила у технікум в Одесі, невдовзі вийшла заміж. Її чоловік був військовим, і разом з ним переїхала жити у Тернопіль. Тут здібна дівчина продовжила навчання: закінчила тодішній фінансово-економічний інститут, курси екскурсоводів. Народила доньку й сина, влаштувалася на роботу. Життя поступово стало налагоджуватися…

Та роки перебування в концтаборі далися взнаки – вона втратила здоров’я, стала інвалідом першої групи, пережила тринадцять операцій. Після одного з хірургічних втручань впала у кому. Тоді, переконана жінка, її врятувала вишивка. Перебуваючи на межі з небуттям, побачила сон, у якому швиденько зашивала білі клітинки хрестиками. Згодом лікарі пояснили, що у такий спосіб вона боролася за життя.

Допомагала їй вишивка і тоді, коли поховала доньку, яка пішла з життя через хворобу… Згорьована жінка ділилася переживаннями з полотном, заспокоювалася, дивлячись на орнаменти. Своїх робіт вона ніколи не продавала, бо в кожній дуже багато її душі. Не раз вишивала у лікарні. Справжнім оберегом став для неї рушничок, отриманий у спадок від прабабусі. Він пережив громадянську, а згодом Другу світову війну. Дивом вишивану реліквію зберегла мама Ірини, як їй це вдалося у концтаборі, майстриня так і не знає. Роки лягли на рушник жовтою пеленою. Ірина Семенівна відбілювала його у хлорці, хвилювалася, аби не зіпсувати ниток, що творять такий дорогий для неї візерунок. Однак кольори анітрохи не потьмяніли, як і пам’ять про дорогих їй людей.

Чекають незавершені узори…

Як і прабабусі, Ірині Семенівні не потрібні готові схеми, аби перенести їх на полотно. Пейзажі, портрети, натюрморти – усе вишивала з уяви. Її особисті виставки кілька разів відбувалися у Тернополі, виставлялася вона у Києві, Хмельницькому, Івано-Франківську. Один з портретів – нобелівського лауреата Агнона Шмуеля – сьогодні у США. Майстриня подарувала його внучці письменника, яка кілька років тому побувала на батьківщині свого дідуся - у Бучачі, де він народився.

На жаль, через хвороби Ірина Семенівна почала втрачати зір. Чекають талановитих рук майстрині незавершені узори на полотні…

Але й сьогодні у її очах горить яскравий живий вогник. На стінах поряд з вишивками багато світлин – старих, з рідними людьми, яких уже нема. Є і недавні фото, з внуками та правнуками, яким завжди посилає благословення через тисячі кілометрів, що їх розділяють.

Іноді в гості навідуються учні місцевих шкіл. Для них історії, розказані Іриною Семенівною, – найкращі уроки життя. У яких, крім страждань, є багато любові та віри людини, котра багато пережила й навчилася цінувати кожну мить.

На завершення нашої розмови Ірина  Герман попросила на сторінках газети подякувати лікарям, які рятують її від хвороб. Зокрема, керівнику Тернопільської міської лікарні №2 Віктору Кміті, його заступнику Станіславу Паламару, завполіклініки Вадиму Польовчику, голові ЛКК Миколі Кравчуку, завідувачам неврологічного відділення Вірі Остапенко й терапевтичного – Ользі Скоренькій, лікарям Жанні Каліновській, Олександрі Кицай і особливо - Наталі Олексів і доценту Тернопільської університетської лікарні, нейрохірургу Петру Гудаку. А також завідуючій відділенням Тернопільської психоневрологічної лікарні Людмилі Колесніковій, лікарю Марії Зубчак, медсестрі Товариства Червоного Хреста Мілі Салій, медперсоналу швидкої допомоги та іншим небайдужим людям, які завжди відгукуються, коли  їй потрібна допомога.

 german

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Оголошення
Розмістити оголошення у цьому блоці Додати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!