Відомі тернопільські чоловіки колекціонують значки, дзвіночки і … шкіру бізона

Вони знані не лише у місті, а й в області. Їх ми звикли бачити на телеекранах, слухати по радіо, читати про них у газетах. Вони вирішують важливі справи з підтримки життєдіяльності міста, пише Оксана Смільська у “Новій Тернопільській газеті”.

Але у них, великих та сильних, є свої маленькі слабкості. Так, начальник прес-служби Тернопільської обласної держадміністрації Юрій Заруцький захоплюється колекціонуванням дзвоників, останнє хобі поета, барда, пісняра, начальника управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради Олександра Смика – колекціонування значків про Тернопіль, а заступник начальника управління – начальник відділу благоустрою та екології Тернопільської міської ради Олег Соколовський збирає все, що пов’язане з культурою індіанців.

zaruckuy-300x221

Дзвоники нагадують 
про найприємніші моменти

Колекціонуванням дзвоників Юрій Заруцький захопився чотири роки тому. Перший дзвоник йому подарували друзі на день народження, цей дзвоник особливий – у формі ангела.
– Власне, саме з цього ангела все й почалося, – розповідає пан Юрій. – Я вирішив придбати ще кілька ангелів-дзвіночків, перебуваючи у Литві. Далі пішло-поїхало: куди не їздив, завжди привозив дзвоника на згадку. Інколи, буває, торкаюся їх і в пам’яті зринають приємні моменти з мандрівок.
Нині у Юрія Заруцького 45 дзвоників, кожен з них оригінальний по-своєму і має свій «голос».

– Якось на тернопільському ринку мені вдалося купити два мідних дзвоники з Голландії, котрі чіпляють на шию тваринам, щоб не загубилися, – згадує Юрій. – Цікаво, що з першого погляду вони майже однакові, проте у кожного своя особлива мелодія. Найбільший у моїй колекції – керамічний дзвоник із написом «Тернопіль». Він заввишки 25 сантиметрів. А найулюбленіший – срібний дзвоник з фігурками Пресвятої родини. Його я купив в одній із церков Львова, де вінчався мій приятель. Народження нової сім’ї та дзвоник Пресвята родина є доволі символічними. Найцікавіший – дзвоник у формі яблука, його привезли з Німеччини знайомі дружини. До речі, у неї теж є колекція сірникових коробок. Маю навіть дзвіночок для виклику офіціантів – його мені друзі подарували. Ті, хто знає про моє захоплення, тепер здебільшого дарують дзвоники. Так, у моїй колекції є іноземні дзвоники з Польщі, Канади, Естонії, Росії, Голландії, Литви.

До речі, колись кожна заможна українська родина мала свій дзвін розміром з глечик, який розміщували на покутті, там де свічка, рушники. Наші прадіди вірили, що свічка очищає вогнем, а дзвін – звуком.

– Цікаво, що у церквах кожен дзвін мав своє ім’я, – розповідає керівник прес-служби ОДА. – Скажімо, у нашій Катедрі є дзвін «Святий Юрій». Хотів би колись його побачити.

sokolovskuy-300x194

Індіанці схожі на українських козаків

– Колекціонування – це як кохання: ти не дуже розумієш, що це таке, але відчуваєш, що запалилася іскра, – жартує Олег Соколовський.
– Так і з моїм захопленням індіанською культурою. У дитинстві, коли я з батьками відпочивав у Євпаторії, ми з татом пішли на фільм «Вірна Рука — друг індіанців». Ця кінострічка справила на мене величезне враження, коли повернувся до Тернополя, почав активно шукати інформацію про індійські племена. З часом мене вже знали всі продавці газетних кіосків і завше відкладали для мене журнали, у яких бодай щось було про індіанців.

За часів Радянського Союзу дуже мало можна було знайти літератури про індіанців, а якщо і були якісь книги, то переважно польською мовою. Так пан Олег почав самотужки вивчати польську, щоб дізнатися більше про своїх улюблених героїв.

– Моє хобі дуже багато мені дало, – каже Олег Іванович. – Я переконаний, що, вивчаючи детально чужу культуру, збагачуєшся знаннями і про свою. Варто зазначити, що наші козаки чимось були схожими на індіанців – як і вони, намагалися жити у гармонії з природою.

Нині у колекції Олега Соколовського понад 600 кінострічок про індіанців, кілька тисяч різноманітних фотографій, автентичний одяг, зброя і навіть шкіра бізона.
– Ось люлька з рогу оленя племені команчі, чохол для лука та стріл, що носили шайєнці, – розповідає колекціонер. – А це — бойова палиця лісових індіанців XVIII ст., таку ж зброю, але з трьома ножами, використовувало й плем’я кайова. Цей томагавк інкрустований кісткою мамонта, його мені зробили на замовлення. Над ним працювали десятеро майстрів. Кістку мамонта подарував товариш, він знайшов її у Сибіру під час буріння нафтової свердловини. Подивіться, на томагавк-люльку — «три в одному», яким індіанець міг не лише воювати, а й рубати дрова і навіть з нього курити. Оскільки індіанські племена кочові, вони старалися мати якнайменше речей, щоб бути мобільнішими.

Олег Соколовський каже, що йому дуже близьке індіанське правило: багатий не той, хто має, а той, хто вміє віддавати.
– Я без проблем можу подарувати другові експонат, що йому сподобався, багато речей дарують мені, – каже колекціонер. – Нема так, що це моє і все. Моя колекція доволі різнопланова і часто змінюється. Я тепер багато знаю про побут і культуру індіанців. Нині в індіанській резервації живе моя однокласниця з сім’єю, вона й розповідає мені новини, мрію колись туди поїхати.

smyk-300x237

Пізнає Тернопіль за… значками

Понад дві сотні значків про Тернопіль вдалося зібрати Олександрові Смику. Пан Олександр жартує, що за ними вивчає Тернопіль.

– Я не корінний тернополянин, живу тут порівняно недавно, – розповідає колекціонер, – відтак щодня відкриваю для себе якісь нові грані міста. Ці значки допомагають дізнатися, яким Тернопіль був кільканадцять років тому. Часто виринають такі факти, що не усі корінні мешканці про них пам’ятають. Приміром, мало хто знає про фестиваль «Тернопільська весна», що відбувався вже в минулому столітті. Є у моїй колекції також унікальні ювілейні значки – до 25-річчя «Тернопільелектротрансу», до 10-річчя «Текстерно», до 50-річчя прокуратури. Є окреме зібрання про архітектурні пам’ятки Тернополя. Маю також значок працівника центрального універмагу – такі колись кожен працівник ЦУМу носив. Дуже мало значків випускали про відомих особистостей, мені вдалося віднайти усі – це значки із зображенням Соломії Крушельницької, Степана Будного, братів Лепких, Володимира Гнатюка. Найбільше пишаюся срібною відзнакою сільськогосподарської виставки, яка відбулася у Бережанах у 1928 році. А ось такого ви ні в кого не знайдете (відкриває дерев’яну шкатулку, – авт.), це значки з першого чемпіонату з водно-моторного спорту, що проходив у Тернополі в 1987 році. Усього їх було шість, у мене є лише чотири – це значок учасника змагань, судді, службовий, преси, ще бракує значка медичного обслуговування та гостя змагань. Можливо, колись пощастить зібрати усю колекцію. Я розумію, що це буде завдання не з легких, адже значків для медичного персоналу випущено лише 16, і малоймовірно, що хтось із медиків зберіг його.

За словами Олександра Смика, колекціонування — один із способів зберегти й передати нащадкам фрагмент історії.

– Колекціонування – це просто щасливий випадок, через те, що ніколи не знаєш, який «скарб» тобі вдасться розшукати, – розповідає пан Олександр. – Я почав збирати значки завдяки своєму товаришеві Олегу Соколовському. Згодом свої «скарби» відкрив мені місцевий колекціонер Олег Філіп. А знаєте ще скільки є таких прихованих шукачів?.. Коли тільки починав колекціонувати значки, мені сказали, що про Тернопіль є не більше 90 значків. Мені вже вдалося зібрати понад 200 і сподіваюся, що це ще не кінець.

0352.ua

Що колекціонують відомі тернопільські чоловіки?

Відомі тернопільські чоловіки колекціонують значки, дзвіночки і … шкіру бізона

Вони знані не лише у місті, а й в області. Їх ми звикли бачити на телеекранах, слухати по радіо, читати про них у газетах. Вони вирішують важливі справи з підтримки життєдіяльності міста, пише Оксана Смільська у “Новій Тернопільській газеті”.

Але у них, великих та сильних, є свої маленькі слабкості. Так, начальник прес-служби Тернопільської обласної держадміністрації Юрій Заруцький захоплюється колекціонуванням дзвоників, останнє хобі поета, барда, пісняра, начальника управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради Олександра Смика – колекціонування значків про Тернопіль, а заступник начальника управління – начальник відділу благоустрою та екології Тернопільської міської ради Олег Соколовський збирає все, що пов’язане з культурою індіанців.

zaruckuy-300x221

Дзвоники нагадують 
про найприємніші моменти

Колекціонуванням дзвоників Юрій Заруцький захопився чотири роки тому. Перший дзвоник йому подарували друзі на день народження, цей дзвоник особливий – у формі ангела.
– Власне, саме з цього ангела все й почалося, – розповідає пан Юрій. – Я вирішив придбати ще кілька ангелів-дзвіночків, перебуваючи у Литві. Далі пішло-поїхало: куди не їздив, завжди привозив дзвоника на згадку. Інколи, буває, торкаюся їх і в пам’яті зринають приємні моменти з мандрівок.
Нині у Юрія Заруцького 45 дзвоників, кожен з них оригінальний по-своєму і має свій «голос».

– Якось на тернопільському ринку мені вдалося купити два мідних дзвоники з Голландії, котрі чіпляють на шию тваринам, щоб не загубилися, – згадує Юрій. – Цікаво, що з першого погляду вони майже однакові, проте у кожного своя особлива мелодія. Найбільший у моїй колекції – керамічний дзвоник із написом «Тернопіль». Він заввишки 25 сантиметрів. А найулюбленіший – срібний дзвоник з фігурками Пресвятої родини. Його я купив в одній із церков Львова, де вінчався мій приятель. Народження нової сім’ї та дзвоник Пресвята родина є доволі символічними. Найцікавіший – дзвоник у формі яблука, його привезли з Німеччини знайомі дружини. До речі, у неї теж є колекція сірникових коробок. Маю навіть дзвіночок для виклику офіціантів – його мені друзі подарували. Ті, хто знає про моє захоплення, тепер здебільшого дарують дзвоники. Так, у моїй колекції є іноземні дзвоники з Польщі, Канади, Естонії, Росії, Голландії, Литви.

До речі, колись кожна заможна українська родина мала свій дзвін розміром з глечик, який розміщували на покутті, там де свічка, рушники. Наші прадіди вірили, що свічка очищає вогнем, а дзвін – звуком.

– Цікаво, що у церквах кожен дзвін мав своє ім’я, – розповідає керівник прес-служби ОДА. – Скажімо, у нашій Катедрі є дзвін «Святий Юрій». Хотів би колись його побачити.

sokolovskuy-300x194

Індіанці схожі на українських козаків

– Колекціонування – це як кохання: ти не дуже розумієш, що це таке, але відчуваєш, що запалилася іскра, – жартує Олег Соколовський.
– Так і з моїм захопленням індіанською культурою. У дитинстві, коли я з батьками відпочивав у Євпаторії, ми з татом пішли на фільм «Вірна Рука — друг індіанців». Ця кінострічка справила на мене величезне враження, коли повернувся до Тернополя, почав активно шукати інформацію про індійські племена. З часом мене вже знали всі продавці газетних кіосків і завше відкладали для мене журнали, у яких бодай щось було про індіанців.

За часів Радянського Союзу дуже мало можна було знайти літератури про індіанців, а якщо і були якісь книги, то переважно польською мовою. Так пан Олег почав самотужки вивчати польську, щоб дізнатися більше про своїх улюблених героїв.

– Моє хобі дуже багато мені дало, – каже Олег Іванович. – Я переконаний, що, вивчаючи детально чужу культуру, збагачуєшся знаннями і про свою. Варто зазначити, що наші козаки чимось були схожими на індіанців – як і вони, намагалися жити у гармонії з природою.

Нині у колекції Олега Соколовського понад 600 кінострічок про індіанців, кілька тисяч різноманітних фотографій, автентичний одяг, зброя і навіть шкіра бізона.
– Ось люлька з рогу оленя племені команчі, чохол для лука та стріл, що носили шайєнці, – розповідає колекціонер. – А це — бойова палиця лісових індіанців XVIII ст., таку ж зброю, але з трьома ножами, використовувало й плем’я кайова. Цей томагавк інкрустований кісткою мамонта, його мені зробили на замовлення. Над ним працювали десятеро майстрів. Кістку мамонта подарував товариш, він знайшов її у Сибіру під час буріння нафтової свердловини. Подивіться, на томагавк-люльку — «три в одному», яким індіанець міг не лише воювати, а й рубати дрова і навіть з нього курити. Оскільки індіанські племена кочові, вони старалися мати якнайменше речей, щоб бути мобільнішими.

Олег Соколовський каже, що йому дуже близьке індіанське правило: багатий не той, хто має, а той, хто вміє віддавати.
– Я без проблем можу подарувати другові експонат, що йому сподобався, багато речей дарують мені, – каже колекціонер. – Нема так, що це моє і все. Моя колекція доволі різнопланова і часто змінюється. Я тепер багато знаю про побут і культуру індіанців. Нині в індіанській резервації живе моя однокласниця з сім’єю, вона й розповідає мені новини, мрію колись туди поїхати.

smyk-300x237

Пізнає Тернопіль за… значками

Понад дві сотні значків про Тернопіль вдалося зібрати Олександрові Смику. Пан Олександр жартує, що за ними вивчає Тернопіль.

– Я не корінний тернополянин, живу тут порівняно недавно, – розповідає колекціонер, – відтак щодня відкриваю для себе якісь нові грані міста. Ці значки допомагають дізнатися, яким Тернопіль був кільканадцять років тому. Часто виринають такі факти, що не усі корінні мешканці про них пам’ятають. Приміром, мало хто знає про фестиваль «Тернопільська весна», що відбувався вже в минулому столітті. Є у моїй колекції також унікальні ювілейні значки – до 25-річчя «Тернопільелектротрансу», до 10-річчя «Текстерно», до 50-річчя прокуратури. Є окреме зібрання про архітектурні пам’ятки Тернополя. Маю також значок працівника центрального універмагу – такі колись кожен працівник ЦУМу носив. Дуже мало значків випускали про відомих особистостей, мені вдалося віднайти усі – це значки із зображенням Соломії Крушельницької, Степана Будного, братів Лепких, Володимира Гнатюка. Найбільше пишаюся срібною відзнакою сільськогосподарської виставки, яка відбулася у Бережанах у 1928 році. А ось такого ви ні в кого не знайдете (відкриває дерев’яну шкатулку, – авт.), це значки з першого чемпіонату з водно-моторного спорту, що проходив у Тернополі в 1987 році. Усього їх було шість, у мене є лише чотири – це значок учасника змагань, судді, службовий, преси, ще бракує значка медичного обслуговування та гостя змагань. Можливо, колись пощастить зібрати усю колекцію. Я розумію, що це буде завдання не з легких, адже значків для медичного персоналу випущено лише 16, і малоймовірно, що хтось із медиків зберіг його.

За словами Олександра Смика, колекціонування — один із способів зберегти й передати нащадкам фрагмент історії.

– Колекціонування – це просто щасливий випадок, через те, що ніколи не знаєш, який «скарб» тобі вдасться розшукати, – розповідає пан Олександр. – Я почав збирати значки завдяки своєму товаришеві Олегу Соколовському. Згодом свої «скарби» відкрив мені місцевий колекціонер Олег Філіп. А знаєте ще скільки є таких прихованих шукачів?.. Коли тільки починав колекціонувати значки, мені сказали, що про Тернопіль є не більше 90 значків. Мені вже вдалося зібрати понад 200 і сподіваюся, що це ще не кінець.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!