День так-сяк минає, а от ночі багатодітна мати Оксана Лазорко боїться найдужче — а раптом стеля упаде на дітей. Після цьогорічної сніжної зими її «шевченківська» хатина почала руйнуватися небаченими темпами: понахилялися стіни, подекуди утворилися наскрізні тріщини, загрозливо повигиналася покрівля з черепиці.

Мешкає жінка у самісінькому центрі села Петриків, що під Тернополем. Так склалося, що сама виховує чотирьох дітей, тож дати раду аварійному житлу не в силі, – пише Іванка Гошій у “Новій Тернопільській газеті”.

Глиняній хаті — 105 років
З дороги хата ще ніби «тримається», а від городу — суцільна розвалюха. На подвір’ї молодші сини ганяють м’яча, а старші з мамою пораються у хаті. Найстаршому Тарасові 14 років, Андрійкові — 11, Славкові — 9, а Богданчику — 7.

— Хлопці допомагають мені, а роботи чимало, бо тримаємо корову, порося, маємо двадцять сотих городу, коли мене нема вдома, вони можуть зварити манку, насмажити дерунів, відварити макарони, — тішиться Оксана. — З нами мешкає мій брат Ігор, але наприкінці травня у нього весілля, тож піде в зяті. Ми, звичайно, дуже раді за нього, бо має гарну наречену, та й вже засидівся у свої 36 років (усміхається, — авт.), але нам бракуватиме його. Коли я залишилася сама з дітьми, брат став моєю єдиною опорою: разом — цеглинка до цеглинки — побудували нову хату. На жаль, з нашими статками за десять років звели лише «коробку», перекрили і вставили кілька вікон, а на її завершення ще треба чимало грошей.

Наразі одну із кімнат новобудови Лазорки пристосували під хлів, іншу — під стодолу… А самі туляться у прабатьківській глинянці, якій уже понад сто років.

— У книзі про історію Петрикова зазначено, що наша хата побудована у 1908 році, тобто їй уже 105 років, — розповідає господиня. — Мій дід був із переселенців, тож йому вділили це помешкання взамін за те, що залишилося на Лемківщині. Моя мама важко працювала на «Ватрі», рано померла, батько теж трудився, але так і не міг надбати маєтків… Скажу відверто: ми з дітьми вже втомилися від безвиході, але куди діватися? — каже господиня. — То там щось «підлатаю», то там — так і проганяємо сірість буднів.

Діти мало не згоріли живцем
Одинадцять років тому у помешканні Лазорків сталася страшна пожежа — вогонь знищив перекриття, меблі, одяг, та найстрашніше, що в той час у хаті були тоді ще зовсім малі Тарас і Андрійко.

— Я пішла заплатити за газ, а дітей залишила на свого батька, — пригадує Оксана. — Тарас через цікавість поліз до грубки, підпалив папір і, звісно, загасити не зміг, тож полум’я охопило кімнату. “Хата горить!» — гукнув до дідуся, який порався у хліві. «Іди, бо замерзнеш», — не повірив онукові. Розгублений Тарас заховався у кухні, а дев’ятимісячний (!) Андрійко дивом вибрався зі свого ліжечка, що стояло за якихось два метри від грубки, і заліз під велике металеве ліжко. На щастя, він врятувався, але отримав багато опіків — на голові, рученятах… Тоді ми залишилися практично без даху над головою, а наближалася зима, тож односельці зі співчуття скинулися і відремонтували хату. Ніколи не забуду цього!
Торік сім’ю спіткали ще одні труднощі: Оксана потрапила до тубдиспансеру, де пролежала майже 150 днів. Лікарі підозрювали, що у жінки туберкульоз, проте діагноз не підтвердився, у неї був плеврит.

— Добре, що Бог підтримує мене, бо коли у лікарні сказали, що «або рак, або туберкульоз», потім зробили хірургічне втручання, від переживань здавалося, що я зависла над прірвою, — зітхає жінка. — Найбільше боялася залишити дітей самих. А ще було важко на душі, бо у селі пустили про мене поговір як про «туберкульозну» і багато хто навіть боявся до нас на поріг ступити.

Було, що й хліба не мали…
Про свого чоловіка Оксана воліє не згадувати. Його постійні пиятики та недбальство змусили жінку подати на розлучення.

— Чоловік був ніби й добрий, але йому було байдуже до того, що дітей треба поставити на ноги. Я довго терпіла, але врешті «поставила крапку», — з сумом констатує жінка. — Він переїхав до своїх батьків у Підволочиський район, до дітей звідується рідко. Нині як можу, так тягну лямку сама. Колись працювала кухарем у колгоспній їдальні, тепер знову десь влаштувалася б, але після хвороби важко братися за таку працю. До того ж на кого кину господарку? Але, мабуть, найбільше стримують діти: їх треба пильнувати. Хоча мої сини чемні, гарно вчаться, та мушу визнати, що виховувати хлопців непросто. Вони хочуть, щоб усе, як у людських дітей, а мені часто доводиться казати: «Вибачте, у нас нема можливості…» Скажімо, не можу придбати їм телефони, велосипед, купити модний одяг і взуття — щастя, що рятуємося «гуманітарною»: накуплю на вагу і носять. Та й собі там щось підбираю, уже років з п’ятнадцять нічого нового не купувала.

Багатодітна мати зізнається, що ледве зводить кінці з кінцями. Єдиним порятунком є державна допомога, яку отримують як малозабезпечена сім’я. Місячний «рятівний» дохід складає трохи більше трьох тисяч гривень, з цих грошей близько 500 іде на оплату комунальних послуг, частка — на їжу й одяг, а ще з цього мізеру намагаються відкласти на завершення нової хати.

— Хлопці ростуть, хочуть їсти, тому дбаю, аби не були голодні, — каже Оксана. — Взимку за день з’їдали по шість буханців хліба, тепер — по два-три, добре, що бараболі і городину маємо свою. Найважче було у середині 2000-их, тоді чоловікові місяцями не платили зарплату, ми їли пісні бараболі, навіть на хліб не вистачало… Я везла торбинку бараболь на базар, а за виручені гроші купувала цукор, олію, борошно. Тоді скрута буквально стискала за горло, та й тепер іноді жаль надходить — поплачу, аби діти не бачили, бо що зміню? У важкі моменти мене рятують молитва і дитяча любов…

Та, попри убогість, Оксана не опускає рук: прибрала хату до Великодня, як належить, випрала вишиття, штори та тюль, а в переддень свята напече дітям пасок, приготує щось смачненьке.

— Відклала трішки грошей, то куплю на базарі шматочок бочка, шинки, кільце ковбаски, щоб діти відчули свято! Та найбільше хочу, щоб ми духовно пережили Воскресіння! — каже жінка і світла радість наповнює її втомлений погляд…

 Звертаємося  до усіх небайдужих у цей передвеликодній час допомогти хто чим може родині Лазорків, аби матір з дітьми отримали бодай краплину світла і надії на щось нове та краще…

0352.ua

На Тернопільщині багатодітна матуся живе у хатині, яка розвалюється на очах

День так-сяк минає, а от ночі багатодітна мати Оксана Лазорко боїться найдужче — а раптом стеля упаде на дітей. Після цьогорічної сніжної зими її «шевченківська» хатина почала руйнуватися небаченими темпами: понахилялися стіни, подекуди утворилися наскрізні тріщини, загрозливо повигиналася покрівля з черепиці.

Мешкає жінка у самісінькому центрі села Петриків, що під Тернополем. Так склалося, що сама виховує чотирьох дітей, тож дати раду аварійному житлу не в силі, – пише Іванка Гошій у “Новій Тернопільській газеті”.

Глиняній хаті — 105 років
З дороги хата ще ніби «тримається», а від городу — суцільна розвалюха. На подвір’ї молодші сини ганяють м’яча, а старші з мамою пораються у хаті. Найстаршому Тарасові 14 років, Андрійкові — 11, Славкові — 9, а Богданчику — 7.

— Хлопці допомагають мені, а роботи чимало, бо тримаємо корову, порося, маємо двадцять сотих городу, коли мене нема вдома, вони можуть зварити манку, насмажити дерунів, відварити макарони, — тішиться Оксана. — З нами мешкає мій брат Ігор, але наприкінці травня у нього весілля, тож піде в зяті. Ми, звичайно, дуже раді за нього, бо має гарну наречену, та й вже засидівся у свої 36 років (усміхається, — авт.), але нам бракуватиме його. Коли я залишилася сама з дітьми, брат став моєю єдиною опорою: разом — цеглинка до цеглинки — побудували нову хату. На жаль, з нашими статками за десять років звели лише «коробку», перекрили і вставили кілька вікон, а на її завершення ще треба чимало грошей.

Наразі одну із кімнат новобудови Лазорки пристосували під хлів, іншу — під стодолу… А самі туляться у прабатьківській глинянці, якій уже понад сто років.

— У книзі про історію Петрикова зазначено, що наша хата побудована у 1908 році, тобто їй уже 105 років, — розповідає господиня. — Мій дід був із переселенців, тож йому вділили це помешкання взамін за те, що залишилося на Лемківщині. Моя мама важко працювала на «Ватрі», рано померла, батько теж трудився, але так і не міг надбати маєтків… Скажу відверто: ми з дітьми вже втомилися від безвиході, але куди діватися? — каже господиня. — То там щось «підлатаю», то там — так і проганяємо сірість буднів.

Діти мало не згоріли живцем
Одинадцять років тому у помешканні Лазорків сталася страшна пожежа — вогонь знищив перекриття, меблі, одяг, та найстрашніше, що в той час у хаті були тоді ще зовсім малі Тарас і Андрійко.

— Я пішла заплатити за газ, а дітей залишила на свого батька, — пригадує Оксана. — Тарас через цікавість поліз до грубки, підпалив папір і, звісно, загасити не зміг, тож полум’я охопило кімнату. “Хата горить!» — гукнув до дідуся, який порався у хліві. «Іди, бо замерзнеш», — не повірив онукові. Розгублений Тарас заховався у кухні, а дев’ятимісячний (!) Андрійко дивом вибрався зі свого ліжечка, що стояло за якихось два метри від грубки, і заліз під велике металеве ліжко. На щастя, він врятувався, але отримав багато опіків — на голові, рученятах… Тоді ми залишилися практично без даху над головою, а наближалася зима, тож односельці зі співчуття скинулися і відремонтували хату. Ніколи не забуду цього!
Торік сім’ю спіткали ще одні труднощі: Оксана потрапила до тубдиспансеру, де пролежала майже 150 днів. Лікарі підозрювали, що у жінки туберкульоз, проте діагноз не підтвердився, у неї був плеврит.

— Добре, що Бог підтримує мене, бо коли у лікарні сказали, що «або рак, або туберкульоз», потім зробили хірургічне втручання, від переживань здавалося, що я зависла над прірвою, — зітхає жінка. — Найбільше боялася залишити дітей самих. А ще було важко на душі, бо у селі пустили про мене поговір як про «туберкульозну» і багато хто навіть боявся до нас на поріг ступити.

Було, що й хліба не мали…
Про свого чоловіка Оксана воліє не згадувати. Його постійні пиятики та недбальство змусили жінку подати на розлучення.

— Чоловік був ніби й добрий, але йому було байдуже до того, що дітей треба поставити на ноги. Я довго терпіла, але врешті «поставила крапку», — з сумом констатує жінка. — Він переїхав до своїх батьків у Підволочиський район, до дітей звідується рідко. Нині як можу, так тягну лямку сама. Колись працювала кухарем у колгоспній їдальні, тепер знову десь влаштувалася б, але після хвороби важко братися за таку працю. До того ж на кого кину господарку? Але, мабуть, найбільше стримують діти: їх треба пильнувати. Хоча мої сини чемні, гарно вчаться, та мушу визнати, що виховувати хлопців непросто. Вони хочуть, щоб усе, як у людських дітей, а мені часто доводиться казати: «Вибачте, у нас нема можливості…» Скажімо, не можу придбати їм телефони, велосипед, купити модний одяг і взуття — щастя, що рятуємося «гуманітарною»: накуплю на вагу і носять. Та й собі там щось підбираю, уже років з п’ятнадцять нічого нового не купувала.

Багатодітна мати зізнається, що ледве зводить кінці з кінцями. Єдиним порятунком є державна допомога, яку отримують як малозабезпечена сім’я. Місячний «рятівний» дохід складає трохи більше трьох тисяч гривень, з цих грошей близько 500 іде на оплату комунальних послуг, частка — на їжу й одяг, а ще з цього мізеру намагаються відкласти на завершення нової хати.

— Хлопці ростуть, хочуть їсти, тому дбаю, аби не були голодні, — каже Оксана. — Взимку за день з’їдали по шість буханців хліба, тепер — по два-три, добре, що бараболі і городину маємо свою. Найважче було у середині 2000-их, тоді чоловікові місяцями не платили зарплату, ми їли пісні бараболі, навіть на хліб не вистачало… Я везла торбинку бараболь на базар, а за виручені гроші купувала цукор, олію, борошно. Тоді скрута буквально стискала за горло, та й тепер іноді жаль надходить — поплачу, аби діти не бачили, бо що зміню? У важкі моменти мене рятують молитва і дитяча любов…

Та, попри убогість, Оксана не опускає рук: прибрала хату до Великодня, як належить, випрала вишиття, штори та тюль, а в переддень свята напече дітям пасок, приготує щось смачненьке.

— Відклала трішки грошей, то куплю на базарі шматочок бочка, шинки, кільце ковбаски, щоб діти відчули свято! Та найбільше хочу, щоб ми духовно пережили Воскресіння! — каже жінка і світла радість наповнює її втомлений погляд…

 Звертаємося  до усіх небайдужих у цей передвеликодній час допомогти хто чим може родині Лазорків, аби матір з дітьми отримали бодай краплину світла і надії на щось нове та краще…

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!