0352.ua

Відрізані від цивілізації – як живуть люди у віддаленому селі на Тернопільщині (ФОТО)

43-річна Любов Мучинська в своєму будинку гойдає 3-місячну дочку Марію, яка народилася наприкінці грудня. Вагітна жінка добиралася до пологового будинку саньми.

Село Конюхи та його присілки Залісся й Заберізки цієї зими та весни чотири рази відрізало від світу. Тут живуть 2435 людей.

– Бери на ноги бахіли і готуйся, що снігу може бути по груди. Може, якусь попутку спинимо. А там пішком. За годин 5 дойдемо, – каже 21-річний Василь Мудло, керівник "Просвіти" в райцентрі Зборів на Тернопіллі.

Одне з сіл району, Конюхи – віддалене від центральних трас. Цієї зими та весни його чотири рази відтинало снігом від цивілізації. У Конюхах живе Василева баба, він погоджується бути провідником.

25 березня 40 хв спиняю попутки на виїзді з Тернополя до Зборова. Надворі – 8°С.

– Шо? Холодно стояти? Гарна весна, ги-ги-ги, 35-річний експедитор Андрій збирає в купу розкидані по пасажирському сидінню білого ­Fiat'а папери, звільняючи місце. Поправляє сонцезахисні окуляри. На голові має бейсболку. – Мав товари в суботу розвезти. Але яке там! Ой ти, бля…, – стискає губи і тисне на гальма, щоб не врізатися у ВАЗ-2104, що різко гальмує перед нами.

З-під сидіння Fiat'а випадає 5-літрова банка з жовтою рідиною.

– Отаку х… розвожу, для миття посуди. Це відклав собі додому, – запихає бутель назад. – У власника фірми родичі в Америці, то йому помагають. Треба мати дурні гроші на таку справу – розвозиш по магазинах, а розраховуються потім. Він перед Новим роком прикинув – 250 тисяч йому були винні.

На автобусній зупинці Зборова люди із сумками та чорними пакетами BOSS тиснуться в уже забитий білий з фіолетовими смугами бус "Еталон". Він від'їжджає до села Розгадів із напіввідкритими передніми дверцятами. Назовні стирчить чиясь коричнева дублянка.

О 15.00 зупиняємося в центрі Конюхів біля триповерхівки без вікон.

– Це будинок культури будували, – каже Gazeta.ua Василь Мудло. Закидає на плечі камуфляжний рюкзак, натягує на голову чорну шапку. – Вже все готове було, але гроші кінчилися, і ще й багатьом винні лишилися. Кожен вважав за право щось звідти забрати. Батареї, крісла, вікна – все йшло. Був спортзал навіть. Десь у 2000-х я звідти помагав витягувати останню штангу. Зрозумів, що як не я візьму – то хтось інший.

Йдемо до центру села, який тут називають Серединою. Невеликий білий будинок із пластиковими вікнами та написом "Дільнична лікарня" стоїть внизу пагорба. У світлому коридорі з ламінованою підлогою ідеально чисто. Медсестра набирає на телефоні-"жабці" лікаря.

– 15 хвилин почекаєте. Буду, – крім чоловічого голосу, з трубки чути кудкудакання курей та спів півня.

З палати виходить 80-річна Емілія Гуменна, човгає кольоровими капцями по підлозі.

– Я вже стара, нікуда не виїжджєю, то мені ті сніги не пошкодили, – помалу сідає на лаву. – Добре, шо лікарня є – то я сі тут лічу. Син хату купив у Смиківцєх, вонук вчиться на училищу. Один сі оженив. Тепер ще є дві вонуки на виданні. Може, хату докінчат, та й мене заберут.

– Нашу лікарню закрити хотіли, – в коридорі з'являється кучерява жінка в зеленому халаті, з відром та шваброю. – Отако, як ви, двоє вечером прийшли. Але ви: "Добрий день". А вони ніц, тіко: "Показуй палати, показуй фізкабінет". То прокурор з району був. Ше якогось поліцайчика взяв з камерою, казав йому: "Знімай-знімай! Тут нічо нема. Тут ніхто нічо не робить". Думали, що тут пусто, але людей було повно. Вже як лікар прибіг і спитав у них документи, то той прокурор став дуже добрий – вже ніц не хтів.

Чорнявий лікар із невеликими вусами на розпашілому обличчі, 46-річний Ігор Сташків, заходить з ключами від автомобіля. Сідає за блискучий стіл, не розтібаючи шкіряної куртки, з-під якої виглядає комір сорочки. Перед ним – медичні картки та трикутний перекидний календар, на якому скріпкою причеплена візитівка начальника місцевого МРЕВ.

– Я вже до акушерки кажу: "Дивись, хто коли має народжувати – в той день буде заметіль. У грудні замело – відправляли вагітну на санях у роддом. У лютому, як перекурило, приймали роди тут – вперше за сім років. Одну "швидку" відправили до нас із Козови – застряла ще на трасі. Друга поїхала з Бережан – тоже застряла. У березні знову відправляли вагітну по снігу. Наше село в невигідному місці. Зборів прогортає дорогу тільки до знака "Щасливої дороги". А там дорожників скоротили, з Бережанами об'єднали. Як у останню п'ятницю замело, так вони тільки за тиждень ту сторону прогорнули.

Слава Богу, ми самі зі всім справлялися на місці. В найсильнішу хуртовину перед Миколаєм мали чоловіка з епілептичною судорогою, ще й світло вибило. 2 години над ним тут працювали. Присвічували фонариком і в вену кололи. Жінку зі складним переломом бедра на санях у район везли. Дали знеболююче, шину наклали, сіном підстелили, в ковдри закутали – і погнали.

Пропонує показати палати.

– От маємо ліжко від нардепа, – проходить до єдиного порожнього ліжка, решта зайняті. Дістає з-під нього пульт із великими синіми кнопками. Натискає, і ліжко починає прогинатися в районі колін, піднімається в головах. – То Волков такий, з "Демсоюзу", купив своєму батькові. Він помер, то його помічник, із Скоропатників, своїм батькам забрав. А як їм не треба стало – нам віддали. Удобне. 3 тисячі євро коштує. Був ше матрац надувний, але миші з'їли.

У лікарняній кухні нові меблі та бойлер. Два туалети з блискучими унітазами.

– Маємо благодійників із Канади: Ігор Мазурик із Купчинців, а Мирослав Семкулейн із Заліщиків. Вони гроші по Канаді збирают. Якби не вони – була б біда. Бо як перевели нас на фінансування району, то грошей на їду хворим не стачає. Цього року ті, шо тримают магазини в селі, помогли. По пару кілограмів продуктів дали, і вже хворим є шо їсти.

У приміщенні будинку культури діє продмаг. 22-річна продавщиця Оксана Бакай посеред залу стриже на табуретці 31-річну Оксану. Клієнтка підносить до очей маленьке дзеркало в пластиковій оправі.

– Оксано! Задовга! Давай швидше, бо не маю часу, діти чекают, – каже невдоволено. – Я в суботу в дев'ятій сніг прокидала, то на дорозі ні одного сліду не було. Село як вимерло. Ніхто нікуда не їде, – прикриває очі, доки їй стрижуть гривку. – Ну, два рази на тиждень автобус із села іде. Але йому років 40, старший за мене. На підйомах люди виходят і пхают його.

За 7 хв стрижка завершена.

– Зваж мені ше "дюшесок" і "барбарисок", – просить Оксана.

До магазину завалюються двоє хлопців.

– Проблєма зимою та, що як замітає, Оксана не дає себе за цицьку помацати. А більше бабів тут нема, – регоче один, пробує вхопити продавщицю за груди.

Та прикривається руками, сміється й тікає за прилавок.

15 хв йдемо до іншої торговельної точки.

– Я такою зимою задоволений, – 65-річний Ігор Макарчук усміхається за касою найбільшого в Конюхах магазину із залом самообслуговування. – Якшо слякоть під ногами, то хіба зима? Зразу грипа, і нічо доб­рого. Правда, виторгу нема. Оцей місяць – наполовину порівняно з минулим роком. Тоді було тепло, вже якісь роботи йдуть – хтось якогось цвяха купить. Навіть алкоголь не користується попитом! А дріжджі й цукор ідуть. Дріжджів п'ять ящиків у тиждень продаю.

Переходить до полиць із горілкою.

– То ж тепер зробили, що сама дешевша горілка 30 гривень 20 копійок. Бачите, – показує на цінник. – Якби було 30 гривень, а не 20 копійок – то вже тисячу гривень штрафу.

Бере найдешевшу пляшку та підносить до очей, розглядаючи етикетку.

– Горілка добре йде оця-во – "Львівська". Ше наша – "Новосілка" і збаразький "Калганофф". "Хортицю" також розібрали вже. А донецької я навіть не беру. То ж сургут (сурогат. – "Країна"). Зараз зменшилась реалізація алкоголю. Бо постят – раз, і багато на заробітках. А в травні піде, на свята. Тоді тіко давай, близько ліс – пікніки, рибалка.

Я сам родився в Конюхах. Потім у Миколаєві жив, бо були депортовані. Але повернулися, 11 класів кінчав уже тут. Був головою сільпо, замголови колгоспу. Потім робив у львівській податковій у відділі маркетингу. Займався конфіскатом. Але поховав сина – ­Володю, 24 роки, – опускає очі. – Поїхав на заробітки, і вода забрала. В Івановській області, Демідово. Монастирі декорував і річку переходив. То була неділя 25 червня. У верхів'ї була повінь, вал води, – і всьо. У село я повернувся заради жінки, шоб дурка не взяла. Вона до сих пір на цвинтарі, а то вже сім років пройшло.

За півгодини доходимо до хати ­Василевої баби – 76-річної Марії ­Михайлівни. На темному подвір'ї гавкає білий з плямами пес. Нюхає нас, і стихає.

Низенька жінка накидає з алюмініє­вого баняка картоплі та відкриває півлітрову банку з тушенкою. Огрядний чоловік нерухомо сидить на ліжку коло телевізора. Біля нього "ходунки" – після інфаркту майже не ходить. Жінка сідає біля нього.

– Двічі нас тут закурило, – розповідає Марія Михайлівна, поклавши підборіддя на долоні. – Перший раз ледве з хати вийшла. Двері відкриваю, а там другі двері – зі снігу. Сміттярна шуфля була, то я нею трохи відкинула. Бачу – псячої будки не видко. За пару днів приїхав син із Козови, то відкидав її. Після того як два рази засипало, Дружок у буду не йде – боїться. Спить на порозі.

Вівторок у Конюхах – базарний день. Із самого ранку на дорозі між будинком культури і ­сільрадою – з 10 бусів. На розкладних ­столах – взуття, одяг, цитрусові, олія, макарони. Є ятка із секонд-хендом.

– Синька скільки в вас? – хлопець у синій куртці й смугастій шапці підходить до жінки в коричневому пальто, яка торгує із саней.

– 6 гривень. Добра синька. ­Береш? – посуває пачку сухої синьки ближче до хлопця. – Синька всюди по 7 або 8, а я віддаю по 6. Та й вже до мене летят, – каже 68-річна Стефанія Черних. Вона без рукавиць, голова замотана темною хусткою в золотисті квіти. – Маю якісь шкарпетки, рейтузи, – показує розкладений на пакетах крам. – Хтось дасть гроші, комусь запишу. В когось візьму яйцем та й потім їду в Тернопіль – продаю.

Підходить літня жінка в темно-­рожевій хустці.

– Уже мені, Стефо, стидно тобі в очі дивитися. Давай, 50 гривень віддам.

– Давай. Ти скіко там, 78 винна була? Запам'ятаю.

– Нє-нє, Стефо. Ти запиши. То гроші, я сі бою.

Стефанія Онуфріївна пропонує підкинути нас до хутора Залісся, коли повертатиметься додому.

– Потримайте віжки, – наказує сісти біля себе. Закутує голову вовняною коричневою хусткою. – В'ї, – бере віжки. – Був у мене коник, шо трактора боєвсі. Мусіла махати руков, зупиняти трактор і сама зупинятисі, накривати йому голову куфайков, і тіко так далі їхати, – сани підстрибують по вибитих на дорозі коліях.

Проїхавши зо 200 м, бачимо тракторець. Двоє чоловіків бігають круг нього з лопатами. Поряд стоїть жінка з торбою. Снігу майже по пояс.

– Поштарка пенсію повезла. Застрєгли! – пояснює Стефанія Онуфріївна.

Зупиняємося позаду трактора.

– Як по селі дорогу горнули, то шо, не можна було сюда хоч троха грейдера навернути, – голосно каже тракторист. – Хіба то автодор, хіба то сільський голова?

– Мушу пенсію розвезти, то попросила чоловіка на тракторі під'їхати. Залив на 300 гривень солярки, то якраз її і спалить. Вся моя зар­плата на солярку піде, – поштарка спостерігає, як її чоловік заскакує в трактор і газує.

Із труби над кабіною йде чорний дим. Трактор трусить у різні боки. Позаду до мене кричить Василь. Озираюся й бачу перевернуті сани Стефи Онуфріївни. Сама вона лежить у снігу поряд. Василь піднімає її за руки.

За 10 хв трактор і кінь виборсуються зі снігу.

– Пропусти мене вперед! – кричить Стефа Онуфріївна трактористові. – То всьо той трактор, – каже вже тихіше. – Це він тут колій наробив. Певне, яйця побила, як падала.

Дорогою ми з Василем двічі зістрибуємо з саней і підпихаємо.

– Жонаті? – питає жінка. – Ну та й не спішіт. Маю внука, то він тіко вийшов з армії – женився. Чисто сі дитина сказила. Вона молодша за нього на рік. Рік не пожили – розвод. Пішов працювати в міліцію, а вона того не хотіла. Каже: "Завтра на роботу не йдеш". Стала зранку, порвала йому сорочку і штани. Він то спакував у кульочок – пішов до батьків. Потім ше сі з'їхали, пару місяців пожили і по всьому. ­Добре, шо дітей нема. Онук тепер начальника міліції возить, а вона в Іспанію поїхала.

У Конюхах, на бічній вулиці, живе жінка, яку в заметіль відправляли вагітною до лікарні саньми – 43- річна Любов Мучинська. Господиня виходить із ґанку в флісовій безрукавці кольору морської хвилі поверх темнішої кофти. На ногах хутряні чоботи. У хаті спить дитина.

– У мене залежання плаценти було, то дуже серйозна загроза. Знали, шо і мене, і дитину можна втратити. В районі навіт за таке не берутсі, мала направлення на Тернопіль. Коли то було, ану нагадай? – дивиться на чоловіка 45-річного Василя. Не чекаючи відповіді продовжує. – Десь перед Миколаєм, бо дітям гроші лишила, шоби-с собі шось прикупили. Прийшла фельдшерка і каже: "Збирайсі, бо дороги на Августівку може до весни не бути". Вдягнула плащ, ковдру, коцом ноги замотала – то головне. Чоловік взяв сани та й поїхали.

– Назустріч з Козови через Бережани "швидка" їхала, – уточнює чоловік. – Якось там вони домовилися, шо вперед ішов трактор прогортав, а далі вже "швидка". Cніг був такий, що трактора не було видко.

До 73-річної Орисі Ганинин, яку везли саньми з переломом, добираємося на інший кінець села близько години. Господиня виходить із костуром. Поперек замотаний сірою вовняною хусткою. На ногах спортивні штани.

– Якраз по тих-во сходах йшла, – показує вниз на облуплені бетонні сходинки. – Снігів тоді понадувало, діти їх виносили. А я думала моркви в підвалі набрати. Взєла бурки, кальоші – такі слизькі. Та як впала на бік – всьо. Чоловік прийшов, кажу йому: клич когось. Прийшов сусід, взєв ми на плечі, заніс до хати. Цілу ніч анальгін пила. Зранку дочка пішла до лікарні, взєла носілки, і мене на них поставили на сані. Вперед трактор горнув – бо навіть кінь не міг іти, а потім уже сани їхали. Понакривали мене ковдрами і коцами, так шо ніц не виділа, але все одно запалення мала-м, бо промерзла. Лежала-м і з єдним, і з другим. Два місяці в гіпсі пробула на ліжку. То шо там вже далі замітало, мене не обходило.

За 40 хв ми – в сільраді. Війт 56-­річний Микола Цідило сидить під образом Богородиці. Портрет Віктора Януковича – в кутку на дзеркалі, заставлений великою вазою з зображенням олімпійських кілець.

– У селі, слава Богу, є люди, які мають свої трактори, то можна вулички прогорнути, – подає через стіл величезну руку для вітання. Говорить хрипким басом. – Учора радість була – поремонтували ротор у Козовій. Трасу на Августівку пробили ним за 3 години, то шо грейдери б чотири дні горнули. Правда, сьогодні ротор поламався.

Біля стола – шкіряне "директорське" крісло.

– Не любите на м'якому сидіти?

– Маю проблеми з хребтом. Як був інженером у колгоспі, то приліг на стерню, машина переїхала. Але слава Богу.

Одягає кашкет і проводить на вулицю.

– Справжні проблеми почнуться, як сніг зійде. На Бережани дорогу як у 1960-х пробили – то така і до сих пір. У самому селі біля пошти така яма, шо маршрутка не хоче їхати. Мусів троха засипати. Але ремонтувати не можу, бо дорога на балансі району. Для сільради то було б нецільове використання коштів.

Вечірній автобус із Конюхів до Тернополя затримується на півгодини. Надворі пролітає легкий сніг.

– Траса тимчасово перекрита, – ­Василь показує пальцем у вікно.

Неподалік від знаку "Щасливої дороги" на трасі в бік Козової на підйомі розвернуло великий жовтогарячий КамАЗ із причепом.

konuxi
konuxi1
konuxi3
konuxi4
Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Оголошення
20.02.18
Розмістити оголошення у цьому блоці Додати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!