Після 16 років заробітчанства ніхто з чотирьох дітей не хоче прихистити маму – 51-річна жінка повернулася у Тернопіль і опинилася на вулиці

Надія зайшла до редакційного кабінету з двома великими сумками. З першого погляду видалася торговкою, яка стукає у двері офісів і пропонує свій крам. Але, виявилося, ці дві сумки – усі пожитки жінки, а сама вона – бездомна…

Такі відвідувачі - завжди тягар для душі. Бо мимоволі виникає начебто й безпідставна винуватість: ти маєш робоче місце, дах над головою, а ця людина відкрита усім вітрам, уразлива і може піддатися численним небезпекам. Як равлик подорожує зі своєю хаткою на спині, так бездомні мусять носити сякий-такий комфорт життєвого простору у цупких синтетичних торбах.

Четверо дітей, і ніхто не прихистить…

Надії 51 рік, вона три дні тому виписалася із психоневрологічної лікарні. Дві ночі провела на залізничному вокзалі, на третю взяла до себе братова – щоб та бодай помилася, по-людськи виспалася. Надія не знає, куди піде із мого кабінету. Попереду - вихідні… Жінка показує довідку з БТІ: їй належить на праві приватної власності одна шоста однокімнатної квартири на вулиці Збаразькій у Тернополі. Туди не може потрапити – у квартирі живуть квартиранти. У Надії - четверо уже дорослих дітей, але ніхто з них не бажає її прихистити. Чому так сталося?

Наша розмова радше нагадувала випитування (з мого боку). Отже, Надія була на заробітках у Москві із середини дев’яностих. Торік їй не заплатили за ремонт у московській школі. Вона дуже плакала, пережила стрес – так і потрапила у тамтешню психіатричну лікарню. Із Москви її перевели у тернопільську лікарню. Після виписки її забрали діти у село Збаразького району. Прожила вона з ними більше, ніж півроку, і під зиму діти її знову спровадили до лікарні. Цього разу її ніхто не навідував, а коли прийшов час покидати лікарняні стіни, жінка просто не знала, куди податися. Здивовані квартиранти у квартирі на Збаразькій впустили її, але тільки встигла прийняти ванну, як приїхали дочки і насильно вивели її геть.

Бачите, молодша дочка порвала мені сумку, - Надія киває на замотані скотчем ручки однієї поклажі. – Тоді я не знала, куди подітися, боялася замерзнути і попросилася знову до лікарні. Мене прийняли, за що дуже вдячна лікарям. У відділенні завжди дивувалися: що ж то за такі діти, що ні разу не навідалися. Одну трикімнатну квартиру продали, в однокімнатній поселили квартирантів, самі живуть у селі. А де мені подітися?

Я слухала Надію, роздумуючи: чим їй зарадити? Ще година-дві і не буде куди телефонувати, бо ж була пообідня пора п’ятниці… Довідка з БТІ, що засвідчувала право власності на частину квартири, у принципі могла б стати своєрідним «пропуском» у квартиру. Але як їй туди зайти, якщо там квартиранти, які, напевно, вдруге її уже не впустять? Заявляти позов до суду про вселення, усунення перешкод користування квартирою – абсолютно реальний шанс знову здобути дах над головою, але на це потрібен час. Начальник зв’язків з громадськістю УМВСУ в області Петро Колісник відгукнувся: нехай Надія приходить о вісімнадцятій годині тридцять хвилин до квартири на Збаразьку, будуть два дільничні інспектори, запросять свідків і допоможуть жінці увійти до помешкання, якщо виникатимуть перешкоди.

Ця обнадійлива звістка підняла Надії настрій. Запитую номер мобільного. Відповідає, що не має, і взагалі у неї ні копійки за душею, пише газета Свобода. Дивно, адже пробула стільки років на заробітках у Москві… Надія пояснює: забирали її в московську лікарню раптово, не встигла нічого з пожитків захопити. А дітям допомагала? Чомусь грошові перекази повертались назад, відповідає… Загалом вона не бачила дітей з 1996 по 2012 рік. Я підраховую (у довідці з БТІ значаться усі власники квартири, дати їх народження): у 1996 році наймолодшій дочці було 6 років, найстаршій - 12, брати – середульші. То хто доглядав дітей?

Моя мама і брат. Чоловік дуже пиячив і бив мене, через те і поїхала у Москву. Діти ображені, що я їх покинула, не можуть мене простити.

Мама, якої не було довгих шістнадцять літ

Із найстаршою дочкою Надії – Оксаною я зустрілася у селі Збаразького району, де вона мешкає. 28-річна жінка вже й сама є матір`ю чотирьох дітей. Наймолодше – одномісячне немовля. Оксана – гарна зовні, розважлива. Розповідає про маму без емоцій, як про чужу людину. Загалом її розповідь дуже вражаюча.

Коли я була маленькою, мама часто повторювала: «Дасть Бог день, дасть їжу». Ось так вона і жила… Їздила на заробітки в Росію без будь-якого толку, а потім пропала на цілих шістнадцять років. Ми дуже плакали за нею, просили Бога, щоб вона повернулася. Пам’ятаю, у 1996 році вона приїхала, позичила у людей дві тисячі доларів – під заставу нашої квартири на вулиці Збаразькій. Мала борг повернути через місяць. Поїхала у Москву і пропала. А ті люди не давали нам спокою – двері вибивали, тато втікав через балкони надвір (квартира на третьому поверсі). Приїжджали у село, правда, дядько їм пояснив: «Лишіть нас у спокої, не лякайте дітей. Ми грошей не маємо, а Надія - невідомо де». З часом ті люди перестали навідуватися. Мама через рік надіслала 600 гривень – оце усі гроші від неї за шістнадцять років.

Ви й не уявляєте, як ми жили, - продовжує Оксана. - Бабуся забрала нас у село. Її маленької пенсії не вистачало на найнеобхідніше. Ми змалечку працювали – брати серпами жали пшеницю, усі ходили до лісу за дровами. Найтяжче було напередодні весни – коли закінчувалася пшениця, тоді ми їли чорний недопечений хліб (він був такий чорний, що просто не випікався). Та найтяжче стало, коли у 2000 році померла бабуся. Вона рано пішла зі світу – у 66 років. Дуже тужила за дочкою, переживала, чи вона жива, чи, не дай Боже, не потрапила у рабство. Але маму зустрічали в Росії наші односельці, казали їй: «Надю, що ти твориш – їдь до дітей». А вона відповідала: «Не втручайтеся у нашу сім’ю».

Шукали через телепрограму «Чекай на мене»

- Спочатку опікунська рада подавала маму у розшук, а потім ми самі цим зайнялися, - розповідає Оксана. - Шукали маму і через телепрограму «Чекай на мене», але усе було марно.

Уже без бабусі ми самі і город обробляли, і у хаті білили, грубка була дуже погана, то ми по півдня варили манну кашу. З нами жив дядько – мамин брат. Дуже добрий, був нам і за маму, і за тата. Бо тато нічим не допомагав, був слабохарактерним. На роботі він перебував у черзі на розширення житла. Мали отримати трикімнатну квартиру. Але то був «сирий» будинок – люди здавали гроші на добудову, проведення газу. У нас грошей не було, тож квартиру віддали іншим людям. Правда, вони нам трохи заплатили: половину суми нам, дітям, половину - татові. Ми своєю часткою сплатили вісім тисяч гривень боргів за комунальні послуги за квартиру на Збаразькій. А тато за свої гроші купив… піджак. Тато помер у 2005.

Для нас стало шоком, коли у 2009 році дізналися, що мама приїжджала у Тернопіль оформляти паспорт. До нас вона не навідалася. І ось торік дізналися, що мама у лікарні. Ми до неї прийшли. Але ця зустріч була зовсім не схожою на ту, про яку ми мріяли з дитинства. Мама не обняла нас, не покаялася. Вона поводила себе по-діловому, ніби якийсь депутат. Я тоді сказала братам і сестрі: «Нині Великий піст, простимо мамі, заберемо її додому».

У селі є багато роботи. Але наша мама, певно, звикла до легких грошей. Не повелося життя з нею. Їй би сигарету закурити і каву попивати.

Далі Оксана розповіла про подробиці їхнього спільного із матір’ю буття. Не стали вони рідними людьми, а роздратування поведінкою матері усе більше зростало. Згодом Надія знову потрапила до лікарні. Цього разу її не навідували і прийняти до себе навідріз відмовляються. Надія стала для дітей тягарем. Оксана згадала, як молодша сестра якось зауважила: «Напевно, Бог дивується: колись вимолювали маму, а тепер просять, аби її спекатися»…

Діти не почувають щодо матері жодного обов’язку. Вона ще не стара – у п’ятдесят один рік може працювати, тож нехай заробляє собі на життя, зауважує Оксана.

«Ці діти дуже бідували, вони помиї їли»

Я побувала у сільській раді. Секретар – колишня сусідка цієї сім’ї. Від неї почула такі слова: «Ці діти дуже бідували, вони помиї їли. Але вчилися, були розумними». Оксана і брат закінчили вузи. Вивчився на доброго муляра ще один брат. Молодшій сестрі, яка була студенткою львівського вузу, довелося кинути навчання (як пояснила Оксана, Львів виявився для ним задорогим – «не потягнули»).

Надія не була на похоронах матері, чоловіка, не була, коли одружувалися її діти, народжувалися внуки… Занадто багато усього сталося без неї. Розлука у шістнадцять літ виявилася нездоланною – матір і діти не стали знову рідними.

Що їй робити?..

…Того п`ятничного вечора Надії не вдалося вселитися у квартиру на Збаразькій – квартирантів не було вдома. Проте вона зустрілася з дітьми. Вони їй дали чотириста гривень – на перший час, поки не знайде роботу. Домовилися, що квартиру продадуть і віддадуть Надії гроші за її частку. Вона погодилася.

Перед Великоднем Надія мені телефонувала. Із трубки долинали специфічні звуки залізниці. Жінка і досі живе на залізничному вокзалі. Каже: неможливо знайти дешеве житло, роботу. І не знає, що їй робити.

Розуміють біду інших лише ті, що самі її зазнали. Діти Надії дуже натерпілися, їхні характери гартувалися у недитячих умовах. Мабуть, вони мають моральне право так ставитися до матері. А Надія має принаймні юридичне право користуватися своєю часткою житла. За таких обставин, коли родинності нема і вже не може бути, спір варто розв’язувати у суто правовій площині: або ж поспішати з продажем квартири, аби Надія змогла придбати бодай глиняну хату, або ж надати їй доступ до квартири.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!