0352.ua

Після 16 років заробітчанства ніхто з чотирьох дітей не хоче прихистити маму – 51-річна жінка повернулася у Тернопіль і опинилася на вулиці

Надія зайшла до редакційного кабінету з двома великими сумками. З першого погляду видалася торговкою, яка стукає у двері офісів і пропонує свій крам. Але, виявилося, ці дві сумки – усі пожитки жінки, а сама вона – бездомна…

Такі відвідувачі - завжди тягар для душі. Бо мимоволі виникає начебто й безпідставна винуватість: ти маєш робоче місце, дах над головою, а ця людина відкрита усім вітрам, уразлива і може піддатися численним небезпекам. Як равлик подорожує зі своєю хаткою на спині, так бездомні мусять носити сякий-такий комфорт життєвого простору у цупких синтетичних торбах.

Четверо дітей, і ніхто не прихистить…

Надії 51 рік, вона три дні тому виписалася із психоневрологічної лікарні. Дві ночі провела на залізничному вокзалі, на третю взяла до себе братова – щоб та бодай помилася, по-людськи виспалася. Надія не знає, куди піде із мого кабінету. Попереду - вихідні… Жінка показує довідку з БТІ: їй належить на праві приватної власності одна шоста однокімнатної квартири на вулиці Збаразькій у Тернополі. Туди не може потрапити – у квартирі живуть квартиранти. У Надії - четверо уже дорослих дітей, але ніхто з них не бажає її прихистити. Чому так сталося?

Наша розмова радше нагадувала випитування (з мого боку). Отже, Надія була на заробітках у Москві із середини дев’яностих. Торік їй не заплатили за ремонт у московській школі. Вона дуже плакала, пережила стрес – так і потрапила у тамтешню психіатричну лікарню. Із Москви її перевели у тернопільську лікарню. Після виписки її забрали діти у село Збаразького району. Прожила вона з ними більше, ніж півроку, і під зиму діти її знову спровадили до лікарні. Цього разу її ніхто не навідував, а коли прийшов час покидати лікарняні стіни, жінка просто не знала, куди податися. Здивовані квартиранти у квартирі на Збаразькій впустили її, але тільки встигла прийняти ванну, як приїхали дочки і насильно вивели її геть.

Бачите, молодша дочка порвала мені сумку, - Надія киває на замотані скотчем ручки однієї поклажі. – Тоді я не знала, куди подітися, боялася замерзнути і попросилася знову до лікарні. Мене прийняли, за що дуже вдячна лікарям. У відділенні завжди дивувалися: що ж то за такі діти, що ні разу не навідалися. Одну трикімнатну квартиру продали, в однокімнатній поселили квартирантів, самі живуть у селі. А де мені подітися?

Я слухала Надію, роздумуючи: чим їй зарадити? Ще година-дві і не буде куди телефонувати, бо ж була пообідня пора п’ятниці… Довідка з БТІ, що засвідчувала право власності на частину квартири, у принципі могла б стати своєрідним «пропуском» у квартиру. Але як їй туди зайти, якщо там квартиранти, які, напевно, вдруге її уже не впустять? Заявляти позов до суду про вселення, усунення перешкод користування квартирою – абсолютно реальний шанс знову здобути дах над головою, але на це потрібен час. Начальник зв’язків з громадськістю УМВСУ в області Петро Колісник відгукнувся: нехай Надія приходить о вісімнадцятій годині тридцять хвилин до квартири на Збаразьку, будуть два дільничні інспектори, запросять свідків і допоможуть жінці увійти до помешкання, якщо виникатимуть перешкоди.

Ця обнадійлива звістка підняла Надії настрій. Запитую номер мобільного. Відповідає, що не має, і взагалі у неї ні копійки за душею, пише газета Свобода. Дивно, адже пробула стільки років на заробітках у Москві… Надія пояснює: забирали її в московську лікарню раптово, не встигла нічого з пожитків захопити. А дітям допомагала? Чомусь грошові перекази повертались назад, відповідає… Загалом вона не бачила дітей з 1996 по 2012 рік. Я підраховую (у довідці з БТІ значаться усі власники квартири, дати їх народження): у 1996 році наймолодшій дочці було 6 років, найстаршій - 12, брати – середульші. То хто доглядав дітей?

Моя мама і брат. Чоловік дуже пиячив і бив мене, через те і поїхала у Москву. Діти ображені, що я їх покинула, не можуть мене простити.

Мама, якої не було довгих шістнадцять літ

Із найстаршою дочкою Надії – Оксаною я зустрілася у селі Збаразького району, де вона мешкає. 28-річна жінка вже й сама є матір`ю чотирьох дітей. Наймолодше – одномісячне немовля. Оксана – гарна зовні, розважлива. Розповідає про маму без емоцій, як про чужу людину. Загалом її розповідь дуже вражаюча.

Коли я була маленькою, мама часто повторювала: «Дасть Бог день, дасть їжу». Ось так вона і жила… Їздила на заробітки в Росію без будь-якого толку, а потім пропала на цілих шістнадцять років. Ми дуже плакали за нею, просили Бога, щоб вона повернулася. Пам’ятаю, у 1996 році вона приїхала, позичила у людей дві тисячі доларів – під заставу нашої квартири на вулиці Збаразькій. Мала борг повернути через місяць. Поїхала у Москву і пропала. А ті люди не давали нам спокою – двері вибивали, тато втікав через балкони надвір (квартира на третьому поверсі). Приїжджали у село, правда, дядько їм пояснив: «Лишіть нас у спокої, не лякайте дітей. Ми грошей не маємо, а Надія - невідомо де». З часом ті люди перестали навідуватися. Мама через рік надіслала 600 гривень – оце усі гроші від неї за шістнадцять років.

Ви й не уявляєте, як ми жили, - продовжує Оксана. - Бабуся забрала нас у село. Її маленької пенсії не вистачало на найнеобхідніше. Ми змалечку працювали – брати серпами жали пшеницю, усі ходили до лісу за дровами. Найтяжче було напередодні весни – коли закінчувалася пшениця, тоді ми їли чорний недопечений хліб (він був такий чорний, що просто не випікався). Та найтяжче стало, коли у 2000 році померла бабуся. Вона рано пішла зі світу – у 66 років. Дуже тужила за дочкою, переживала, чи вона жива, чи, не дай Боже, не потрапила у рабство. Але маму зустрічали в Росії наші односельці, казали їй: «Надю, що ти твориш – їдь до дітей». А вона відповідала: «Не втручайтеся у нашу сім’ю».

Шукали через телепрограму «Чекай на мене»

- Спочатку опікунська рада подавала маму у розшук, а потім ми самі цим зайнялися, - розповідає Оксана. - Шукали маму і через телепрограму «Чекай на мене», але усе було марно.

Уже без бабусі ми самі і город обробляли, і у хаті білили, грубка була дуже погана, то ми по півдня варили манну кашу. З нами жив дядько – мамин брат. Дуже добрий, був нам і за маму, і за тата. Бо тато нічим не допомагав, був слабохарактерним. На роботі він перебував у черзі на розширення житла. Мали отримати трикімнатну квартиру. Але то був «сирий» будинок – люди здавали гроші на добудову, проведення газу. У нас грошей не було, тож квартиру віддали іншим людям. Правда, вони нам трохи заплатили: половину суми нам, дітям, половину - татові. Ми своєю часткою сплатили вісім тисяч гривень боргів за комунальні послуги за квартиру на Збаразькій. А тато за свої гроші купив… піджак. Тато помер у 2005.

Для нас стало шоком, коли у 2009 році дізналися, що мама приїжджала у Тернопіль оформляти паспорт. До нас вона не навідалася. І ось торік дізналися, що мама у лікарні. Ми до неї прийшли. Але ця зустріч була зовсім не схожою на ту, про яку ми мріяли з дитинства. Мама не обняла нас, не покаялася. Вона поводила себе по-діловому, ніби якийсь депутат. Я тоді сказала братам і сестрі: «Нині Великий піст, простимо мамі, заберемо її додому».

У селі є багато роботи. Але наша мама, певно, звикла до легких грошей. Не повелося життя з нею. Їй би сигарету закурити і каву попивати.

Далі Оксана розповіла про подробиці їхнього спільного із матір’ю буття. Не стали вони рідними людьми, а роздратування поведінкою матері усе більше зростало. Згодом Надія знову потрапила до лікарні. Цього разу її не навідували і прийняти до себе навідріз відмовляються. Надія стала для дітей тягарем. Оксана згадала, як молодша сестра якось зауважила: «Напевно, Бог дивується: колись вимолювали маму, а тепер просять, аби її спекатися»…

Діти не почувають щодо матері жодного обов’язку. Вона ще не стара – у п’ятдесят один рік може працювати, тож нехай заробляє собі на життя, зауважує Оксана.

«Ці діти дуже бідували, вони помиї їли»

Я побувала у сільській раді. Секретар – колишня сусідка цієї сім’ї. Від неї почула такі слова: «Ці діти дуже бідували, вони помиї їли. Але вчилися, були розумними». Оксана і брат закінчили вузи. Вивчився на доброго муляра ще один брат. Молодшій сестрі, яка була студенткою львівського вузу, довелося кинути навчання (як пояснила Оксана, Львів виявився для ним задорогим – «не потягнули»).

Надія не була на похоронах матері, чоловіка, не була, коли одружувалися її діти, народжувалися внуки… Занадто багато усього сталося без неї. Розлука у шістнадцять літ виявилася нездоланною – матір і діти не стали знову рідними.

Що їй робити?..

…Того п`ятничного вечора Надії не вдалося вселитися у квартиру на Збаразькій – квартирантів не було вдома. Проте вона зустрілася з дітьми. Вони їй дали чотириста гривень – на перший час, поки не знайде роботу. Домовилися, що квартиру продадуть і віддадуть Надії гроші за її частку. Вона погодилася.

Перед Великоднем Надія мені телефонувала. Із трубки долинали специфічні звуки залізниці. Жінка і досі живе на залізничному вокзалі. Каже: неможливо знайти дешеве житло, роботу. І не знає, що їй робити.

Розуміють біду інших лише ті, що самі її зазнали. Діти Надії дуже натерпілися, їхні характери гартувалися у недитячих умовах. Мабуть, вони мають моральне право так ставитися до матері. А Надія має принаймні юридичне право користуватися своєю часткою житла. За таких обставин, коли родинності нема і вже не може бути, спір варто розв’язувати у суто правовій площині: або ж поспішати з продажем квартири, аби Надія змогла придбати бодай глиняну хату, або ж надати їй доступ до квартири.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!