Язик з Тернополя до Києва доведе, а поїзд – не довезе…

 І мандрівникам, і домосідам, і тернопільським покупцям квитків до Києва із Києва присвячується… 

11.06. – практично тиждень до відправки, але квитків до Києва немає. Залишився лише сидячий «Інтерсіті+». З душевним спротивом віддаю свої кровні 72 грн (і це зі студентською знижкою!), передчуваючи «захопливу» мандрівку недільної ночі. Найперше, що викликає запитання – це куди поділися всі потяги? Раніше добратися в центр країни не було проблемою! Нехай сама подорож і не займе більше 6 годин… Без особливого вибору, погоджуюся сама із собою на своєрідний експеримент.

16.06; 22:45 – з п’ятої спроби викликаю таксі та мчу на вокзал. Тут вже на рейках чекає «Столичний експрес». Смородиновий колір вагона личить до моєї легковажної сукенки. А що ж в середині? Сервіс не втішав: провідник і пальцем не поворухнув, аби допомогти мені з моєю валізкою. Легковажна сукенка не виконувала свою функцію.

Інтер’єр вагона справляв враження, наче з нього все повиносили, а принесли негнучкі крісла з автобуса. Місця (розраховано на 70 пасажирів) були заповнені на третину. Я щиро зраділа, що ніхто не сидів поруч 9 місця, і почала благати, аби так і було. Це вселяло надії окупувати крісло справа. Або, якщо вже вимушеного сусідства не уникнути, то нехай це буде дуже симпатичний хлопець!

23:13 – Рушили рівно за розкладом. Перед відправкою нас оглушив крик: «Праважающіє, виходітє!»

23:20 – Якийсь вуйцьо намагався закинути свою торбу на верхню поличку. Його потуги були такими наполегливими, що того не витримали і трісли брюки, знесилено спустилися нижче колін, оголивши боксерки. Я такого щем не бачила.

23:29 – погасло світло. Всі ми занурилися у темряву.

23:45 – Несподівано швидко трісло моє терпіння. Бісова чортопхайка трусила мною , як маком у ступці. Жахливий шум, просто-таки пекельний скрегіт викликав не менш гучні нарікання з боку пасажирів. У Морфея не було жодного шансу забрати мене у свої обійми. Незважаючи на всі обставини, втома взяла верх: я скрутилася неймовірним кренделем і заснула.

 01:59 – З гострим відчуттям відчуження власних ніг я усвідомила, що вони мимоволі стали виконувати роль шлагбаума для всіх, хто намагався зайти у вагон на якійсь невідомій зупинці. Я змобілізувалася, і зайняла своє місце. Поруч сів якийсь парубок і втупився в мобільник. За кілька хвилин по тому, як поїзд рушив, вагон став таким холодним, як айсберг  океані. Я з жахом зрозуміла, що тепло свого тіла я віддала кріслу. Всю решту дороги я крутилася, як шкварок на пательні та боролася зі спокусою використовувати плече свого супутника замість подушки

04:30 – почало світати. Але красоти українського крайобразу не могли отримати належної естетичної оцінки у в’ялого організму. Не пропонували навіть чаю… чи така послуга була взагалі не передбачена?

05:13 – прибуття на платформу №2. Кілька поворотів у лабіринті переходів і я – у фойє вокзалу. Невже для того я пхалася у столицю, аби зійти на вокзалі і прочитати великий напис «ВДОМА КРАЩЕ»?

 Навіть цілодобовий зал очікування (з перервою від 00:00 до 06:00) не чекає на таких ранніх відвідувачів… І метро не працює. Запитання: то кому потрібно так рано прибувати у столицю?

На цьому знакові питання можна було б закінчити цю сумну повість, якби не зворотна дорога… Касири щодня обіцяли «потяги будуть доставляти». Мабуть, це був тільки уривок фрази, а повністю вона звучить так: «потяги будуть доставляти багато клопотів».

 За кілька днів ніяких додаткових пропозицій не з’явилося і назад, на 16:00, я знову всунулася у потяг «Інтерсіті+», котрий подумки перейменувала в «інтерсіті – мінус». Цього разу я розгледіла великі телевізори над проходами, що мовчки бовваніли всю дорогу.

 Не без остраху зазирнула в туалет: сидіння в клейончастій обгортці? Сенсорний злив води! А от кран працює за давнім принципом сільського вмивальника. А де туалетний папір? «Заникали». Судячи з того, що він був у куточку, не розпакований – нікому до мене його знайти не вдавалося.  Розміри кабінки дозволяють комфортно почуватися в ній лише ліліпутам.

Тим не менш, поїзд має деякі позитиви. В ньому зручно освоювати йогу. Тут ви зможете позбутися Інтернет-залежності, хоча б на кілька годин – на WI-FI не розраховуйте. А ще мандрівка цим потягом спонукає до роздумів про сенс життя і його відсутність.

22:40 – потяг запізнився із прибуттям до кінцевої станції «Тернопіль» на 35 хвилин.

Добре, хоч рідні маршрутки їздять. Я – вдома.