Священик, який з Тернопільщини повернувся в Крим: за синьо-жовтий стяг візьмуть у кайдани або випишуть штраф

УГКЦ першою спробували витіснити з Криму під час окупації, згодом взялися й за УПЦ КП — закривають храми, переслідують духовенство.

Греко-католицький священик, військовий капелан із Євпаторії отець Богдан Костецький зазнав гонінь — невідомі допитували, принижували… Хвилюючись передусім за трьох донечок і дружину, священик на якийсь час переїхав до рідних на Тернопільщину. Були змушені покинути Крим й інші греко-католицькі священики. Але відразу після так званого референдуму отець Богдан єдиний з отців ризикнув повернутися на півострів, пише  Нова Тернопільська газета

— Отче Богдане, як ви наважилися повернутися до Криму?

— Близько двох тижнів ми з дітьми були у батьків моєї дружини на Підволочищині, але у душі мені не давало спокою, що я залишив своїх парафіян. Люди телефонували, плакали, і я вирішив, які б мене не чекали випробування, повернутися. Дружина боялася відпускати мене самого, тому взяли наймолодшу донечку Анастасійку, яка є інвалідом дитинства, і подалися на півострів. Старші Соломія і Марічка нині почергово гостюють то у дружининих батьків, то у моїх на Львівщині.

— Не було спроб перешкодити вашому в’їзду на півострів?

— На російському блокпосту до нас не мали претензій, оскільки ми зареєстровані в Євпаторії. Єдине, за що я побоювався, щоб після усіх тих страшних подій мене, бува, не внесли у список заборонених осіб на території Криму, але наразі обійшлося.

— Що насправді хотіли від греко-католицьких священиків? У соцмережах писали, що вас тоді викрали…

— Тоді була дуже небезпечна ситуація, невідомо було звідки чекати провокацій. Після викрадення отця Миколи Квича у Севастополі почали розшукувати усіх греко-католицьких священиків. Думаю, що це було пов’язано з офіційною позицією нашої церкви щодо подій в Україні. Нам надходили прямі погрози… Мені важко повертатися до тих подій, треба перегорнути їх, як страшний аркуш, і жити далі. Це було принизливим для мене як священика. Утім, ні на кого не тримаю зла. Хто були ті церквоненависні люди? Це для мене досі загадка.

— Це були місцеві чи окупанти?

— Не знаю, після того, дякувати Богу, я їх більше не бачив…

— Скільки часу ви служите в Криму?

— В Євпаторії я вже десять років, раніше тут не було греко-католицької громади, ми ще й досі не маємо свого храму — лише торік розпочали будівництво. Усі ці роки відправляємо в орендованому приміщенні курортної поліклініки. Дивно, що у такий непевний час нам нещодавно поновили угоду оренди, а то ми змушені були деякий час проситися до римо-католицької святині.

— Ви згуртували багато парафіян?

— Як тільки заснував парафію в Євпаторії, нас було п’ятеро: я, одна побожна жіночка і Господь у трьох особах (усміхається, — авт.). До анексії, як ви кажете, було близько сотні парафіян, в неділю відвідували Богослужіння 30-40 осіб, утім, останнім часом менше приходять, бо частина виїхала на материкову Україну, дехто боїться…

— Нині не відчуваєте тиску?

— Після референдуму ніби припинилися переслідування. Повернувшись до Євпаторії, я пішов до відділку міліції і заявив, що приїхав і хочу офіційного пояснення, як маю діяти далі. «Потихоньку служите, пока что никакой информации — ждите…» — відповіли. Може, це через те, що мене добре знають у Євпаторії — я єдиний священик УГКЦ в Криму входжу до міжконфесійної ради при міськвиконкомі. Завдяки підтримці екзарха Одеського та адміністратора Кримського Михаїла Бубнія не залишилися без опіки й інші наші парафії Криму — сюди приїхали служити монахи-студити, редемптористи та василіани.

— Яким буде юридичний статус УГКЦ у Криму?

— З нашої церкви, очевидно, вимагатимуть підтвердження статусу юридичної особи, але вже в російській державі. Перед нами постане непростий вибір: іти в підпілля або визнавати російське підданство. Однак ми є українська церква, наша держава не визнає, що територія Криму — це Росія, тому наш вибір очевидний, але це компетенція синоду нашої церкви, патріарха, єпископа. Яким би не було рішення, виконуватиму, як солдат. На жаль, церква стала заручницею політичних подій. Утім, юридичний статус церкви мене нині не дуже й хвилює, моє завдання — допомогти українським кримчанам подолати паніку і страх, повернути їх у нормальне молитовне русло.

— А в Росії взагалі присутня греко-католицька церква?

— Там є греко-католицькі громади, але про їх юридичний статус мені нічого не відомо. Найімовірніше, що наша церква там де-юре не заборонена, але де-факто не може зареєструватися.

— Як нині почуваються українці у Криму?

— Звикаємо жити в іншій державі. Не кажу в українській чи російській, просто в іншій. Люди, які вболівають за Україну, бояться щось сказати проти Росії, бо це може мати негативні наслідки, оглядаються на вулиці, чи за ними не пильнують. Натомість проросійське населення радіє…

— Поки ще не шкодують за російський вибір?

— Ще пошкодують, але буде пізно. Помалу починають прозрівати, нарікають через високі ціни, брак товарів, невизначеність. Часом чую, як звинувачують на материковій частині України нас, кримчан, чому ми не протестували, не проявили свідомість? Але нас ніхто не запитував. Натомість мене дивує, чому українська влада кинула наших військових, дала команду здати зброю? Військові стояли зі своїми дружинами і дітьми й захищали їх живим щитом. Більше нічого вони вдіяти не могли.

— Що кажуть ваші парафіяни-біженці, які виїхали з Криму?

— Плачуть і повертаються додому на кримський півострів. «Отче, ми в Україні нікому не потрібні», — зітхають. Одні були у Львові, інші — на Тернопільщині, не могли знайти роботу, а відповідно, не мали за що утримувати родини. Мої добрі приятелі, сім’я молодих педагогів, повернулися з Львівщини і з сумом розповідають, як їх футболили по кабінетах. Дружина — завідуюча вокальним відділенням Євпаторійської школи мистецтв, багато робила для розвитку українства Криму, свого часу їздила з хором до Львова на конкурс різдвяних колядок. Мені важко тепер їм пояснити, чому в моєму Львові їх так прийняли…

— Яка ваша думка щодо подальшої долі Криму? Українські політики обіцяють повернути півострів…

— Не плекаю великої надії… У Криму висіли прапори Османської імперії, Радянського Союзу, на щастя, був прапор України, тепер з сумом дивимось на російський… Але усе в Божих руках! Я би хотів щось змінити, але, відверто кажучи, нині тут ризиковано навіть вийти з синьо-жовтим стягом, бо відразу візьмуть у кайдани або випишуть величезний штраф… Тішу себе одним — напевне, я не в найгіршому становищі, адже багато проповідників в африканських країнах віддають свої життя за Христа. Мені поки що ніхто категорично не забороняє молитися. Наразі я вже подолав почуття страху і не переймаюся, що буде зі мною сьогодні, завтра, післязавтра. У Криму є реальна небезпека, але знаю, що без Божої волі волосина з голови не впаде.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!