90-річна бабця з Тернопільщини: «Якби могла – пішла б воювати»

90-річна Олександра Свята з Шумська, яка пережила сталінські табори, досі співає у церковному хорі та молиться за Україну.

Тендітне дівча прямувало людвищенським шляхом. У руках – квітка жовтогарячого соняшника на довгому стеблі. Раптом сільську ідилію порушив гуркіт двигуна. З автомобіля, що зупинився поряд, висипали на землю люди у військовій формі. Дівчина кинула вбік соняшника.

- Стой, куда идешь? – почула чужинську мову.

- Возьмем ее, повезем в Дедеркалы!

- Что вы ребенка мучаете? Видите, она трясется, как бараний хвост. Иди, девушка, – заступився хтось із старших.

Військові поїхали. Олександра підняла із землі соняшника – у квітці був захований грипс, якого несла повстанцям.

А скільки ще небезпечних ситуацій було у житті Олександри Святої, нині – мешканки Шумська?! Вона завжди любила Україну. А коли сусід, повернувшись після ув’язнення, розповідав про рідну землю з особливим трепетом у серці, дівчина зрозуміла: її життя минатиме у боротьбі за отчий край, пише Наш день.

Повстанка з Вілії

Народилася Олександра серед розкішної природи мальовничої Вілії, тоді Дедеркальського району. Зростала у багатодітній сім’ї – мала трьох сестер і брата. Але саме вона стала на героїчний шлях повстанської боротьби. Спершу збиралися з дівчатами у якійсь із віддалених сільських хат і в’язали повстанцям шкарпетки, готували інші речі. Потім почала носити грипси. Згодом взяли у відділок – мала дбати про те, як організувати для повстанців збір харчів, розташувати на нічліг, сховати, повідомити про облаву. Чого гріха таїти: не завжди зустрічала розуміння і підтримку від рідних.

- Я вистояла, бо щиро любила Україну, –  каже Олександра Миколаївна.

Натерпілася чимало. Чашу випробувань випила до дна. Але не розгубила оптимізму, радості, того животворного вогника, який і досі, хоч на життєву стежину ступило дев’яносто років, горить у її очах.

Не злякалася, коли побачила, як з боку Дедеркал у Мізюринці йде облава. Де й сили знайшлися, щоб добігти до села і повідомити повстанців. Хлопці уже самі запідозрили недобре і втікали. Догнала підводу, вискочила на ходу, лягла долу, ховаючись від куль…

Не злякалася, коли в Биківцях, на Покрову, посеред вулиці її перепинили «стрибки». Вдала, що їй байдуже, а потім побігла, аби попередити повстанців, які розташовувалися в одному з селянських дворів. Зав’язалася перестрілка. «Стрибки» поливали вогнем.

- Упала на землю, і вже не знаю, чи жива, – пригадує Олександра Миколаївна. – Вдалося втекти. Добралися разом із подругою до якоїсь хати, а там повно людей. Під вечір прийшли енкаведисти. Підпалили стіжок і почали кричати, щоб люди виходили. Всі бояться. А я тоді подумала: підпалять хату, не хочу живцем згоріти, хай краще перед тим уб’ють. Взяла подругу за руку і вперед. У метушні вдалося втекти. Біжимо, а нам у спини кулі дихають. Подругу поранили. «Втікай, – каже, – врятуєшся, повідомиш, де я». Врятувалися тоді обоє.

На чужину…

У Вілії з’явився чоловік на псевдо «Шуляк». Гарний пропагандист був, про Україну розповідав, про те, як потрібно боротися і любити землю. Йому вірили. Але під солодким медом слів ховалося інше – «Шуляк» виявився не своїм, засланим. І тепер добре знав, хто й чим у селі дихає.

Тоді й прийшли за Олександрою. Заарештували і повезли у Дедеркали.

– Ну, что, где бандеры? – уже російською запитав «Шуляк».

Своїх Олександра не видала, хоч як не знущалися. Пригадує, як отримала сильний удар у вухо. Заточилася на стіну, стукнулася головою і впала на землю. До свідомості прийшла після того, як на неї вилили відро води. Через два дні відправили у Кременець.

- У 1946 році мене засудили, – розповідає жінка. – А на Великдень вивезли у Дубенську в’язницю. Звідти – на Донбас. Працювали у шахті. Мені пощастило більше – залишили на кухні. Люди вмирали, їх не встигали ховати. Щодня викидали тіла у так звані схови: відкривали люки і кидали вниз, як худобу. З Донбасу перевезли у Сухобезводне, що в Росії. Ми валили ліс. Там працювала п’ять років. Далі – Караганда, цегельний завод. Дуже важко було. Щоб хоча на якийсь час уникнути каторжної праці, самі собі робили шкоду. І я вирішила цим скористатися. Кинула собі у черевик жарину і терплю. Через годину нога була, як колода. Три місяці лежала на нарах. Ніхто нікого не лікував. Вижила. Знову пішла на роботу. Відбула у неволі десять років – від дзвінка – до дзвінка.

Додому…

Звільнили Олександру у березні 1955-го, але додому, в Україну, не впускали. Тоді зустріла свого Івана. Одружилися. Збудували хату, завели господарство, народилися діти.

Прикрий випадок знову зробив у її долі крутий поворот. Якось сина зловили хулігани. Познущалися. Материнське серце облилося кров’ю. Не роздумуючи, зібрала дітей і повезла в Україну. У Вілії ще жили батьки. Потім повернулася в Караганду, майже за безцінь продала господарство і подалися з чоловіком на рідну землю. У Шумську, придбали невеличке помешкання в центрі міста.

Багато років Олександра Миколаївна працювала в шумському ресторані, чоловік – на будівництві. Вже немає її Івана. Пережила втрату сина Миколи, який пішов з життя молодим.

Тепер виглядає у гості сина Михайла з родиною, який мешкає у Підволочиську. Тішиться онуками, правнучкою Анною-Марією.

Не буде любові – не буде життя

- Мене на землі тримає любов до рідних, до людей, до України, а головне – до Бога, – каже Олександра Миколаївна. – Не буде любові – не буде життя. Вже тридцять п’ять років співаю у церковному хорі. Буваю на службі у багатьох храмах. Часто заходить у гості отець Миколай із Шумська, або ж діточок своїх присилає, щоб розрадили. Отець Ігор з Биковець заїжджає, отець Павло з Бірок. Їхні поради, духовні настанови розраджують.

Духовність тримає. Бог мене спрямовує на цю стежину, тому й живу стільки на землі.

Не мислю себе без людського спілкування. Люблю гарну компанію і веселощі. Це рятувало у важкі роки на чужині. Пригадую, вилізу в лісі на пеньок і співаю дівчатам, щось вигадую…

Духовність тримає на землі

Любить жінка співати. Повстанські пісні у свої дев’яносто виводить з таким трепетом у голосі, що неможливо не захопитися.

На столі – грамоти, подяки, відзнаки, ювілейні нагороди. Отримала за незалежності. А в радянські часи її єдиною «нагородою» стали десять років неволі й важке життя на чужині.

Ні за чим не шкодує. Запевняє: якби життя повернулось назад, не вагаючись, стала б на шлях повстанської боротьби.

- Коли б могла, то сьогодні пішла б воювати. Стала б у ряд з рідними українцями, які ціною життя захищають державу, – каже Олександра Миколаївна і зі сльозами на очах додає: – Молюся за них. Вірю: Україна буде! Мусимо вистояти і зберегти її. А щоб перемогти, треба любити одне одного і рідну землю. Іти до Бога. Доживете до моїх років – зрозумієте: любов усе перемагає.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!