Троє “смертників” з Тернопільщини регулярно возять на лінію вогню у зону АТО необхідні речі воякам

Національні стяги в окопах, тризуб викладений із дрібного каміння, синьо-жовта атрибутика на обгорілих будинках, машинах, кулі над головою, свист військової техніки, втомлені очі бійців і щира віра у майбутнє великої України – усе це можна побачити дорогою у понад тисячу кілометрів із Тернополя у Слов’янськ.

Наші земляки – троє товаришів Петро Васько, Руслан Савончак із с.Остап’є та Сергій Сарабун зі Скалата Підволочиського району – уже вп’яте за два тижні повернулися з епіцентру подій АТО. Чоловіки возять на лінію вогню у Слов’янськ необхідні речі воякам та охоронцям.

- Попередньо у кількох селах ми оголошуємо, о котрій годині будемо у їх населеному пункті, – розповідають Свободі волонтери. – За півдня два буси, переповнені продуктами, їдуть із Тернопілля. Люди зносять усе: макарони, картоплю, тушонку, консервацію, шоколад, гроші.  Найбільше потрібні на фронті тепловізори, біноклі, засоби захисту, одяг. На жаль, екіпіровки не вистачає, а хто як не описував би тамтешні події – війна триває, і на ворога з голими руками не підеш, – розповіли хлопці-очевидці.

- Патріотичний дух – це почесно, але якщо є можливість допомогти – це обов’язок кожного громадянина. Тому, не вагаючись, ми згуртувалися і вирушили в дорогу самі, розповідають три волонтери. – На щастя, Господь нас оберігає і під приціл сепаратистів ми не потрапляли, але на блок-постах таких, як ми, називають не інакше як «смертники». Однак це не стримує, а навпаки додає сили і підтримки.

Курсують хлопці-активісти Петро Васько, Руслан Савончак та Сергій Сарабун двома бусами, по черзі їдуть за кермом, до місця призначення не відпочивають, хіба що спиняються на вимушені зупинки, коли перевіряють документи охоронці, чи ламається транспорт. Аби не привертати зайвої уваги, від супроводу військових і міліції відмовляються.

Про небезпечні ситуації, жартують, думати нема часу. Особливо додають сил і відваги дитячі подарунки, малюнки бійцям від школярів, які дякують їм за героїзм. Військові перечитують їх неодноразово, тримають біля серця, у жилетах.
На ключове запитання, коли ж закінчиться війна? – вони не знають відповіді, на сході країни також цього не знають. Мабуть, відповісти на це запитання не береться сьогодні ніхто. Однак активісти готові допомагати стільки, скільки цього потребуватиме і Батьківщина, і її сини…