«Мамо, я живий…»: троє тернопільських хлопців пройшли пекло війни

Тернопільських військових судить рідна держава через те, що вони залишилися живими.

«Наших синів звинувачують у дезертирстві. Але їх вина лише в тому, що вони рятували свої життя. Бойову техніку їм розбили, вони не мали чим захищатися. Син телефонував до мене, казав: їхня частина біля поля з пшеницею. Як не мали що їсти, рвали колоски. А в дощ підставляли пакет і ловили дощівку, щоб попити чаю», – витираючи сльози, розповідає Зоя Соя з села Велика Березовиця, що неподалік Тернополя.

Син жінки – 24-річний Василь – служив у 51-ій аеромобільній бригаді на Луганщині. Наприкінці липня після затяжних боїв чотири десятки військових цієї бригади опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні. Зараз у Запоріжжі триває суд над хлопцями. Їх підозрюють у дезертирстві, пише Наш день.

51-а бригада збиралася з усієї Західної і Центральної України. Серед військових, які перебувають під слідством, – троє з Тернопільської області.

Згорьовані жінки вперше за чотири місяці обійняли своїх синів у Запоріжжі. «Вони худі, втомлені. Їм потрібно допомагати, а не судити», – кажуть матері.

«Земля горить від куль»

Повістка до війська Василеві прийшла навесні. На початку квітня хлопця мобілізували.

– Ми з Василем жили удвох. Чоловік помер ще до його народження, а старші сини повиростали й поїхали з дому, – згадує пані Зоя. – Василь завжди мені допомагав. Після школи почав їздити на заробітки, а взимку знайшов роботу в Тернополі. За кілька місяців його забрали до війська. Їхня бригада збиралася у у Володимирі-Волинському. Частини бригади потім кидали в різні місця. Василя направили у Луганську область, до кордону з Росією.

Почувши, куди відправили її сина, жінка пережила мікроінсульт. Просила Василя, щоб телефонував їй, аби знати – він живий.

– По телефону я чула, як стріляють, – зауважує. – Якось син зізнався: «Мамо, у нас бій. Іде такий страшний бій, що земля горить від куль».

Військові 51-ої бригади опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном. Бійці кажуть, що їх обстрілювали «Градами». Після затяжних боїв українські солдати виявилися відрізаними від постачання. Техніка була розстріляна, стволи – порожні.

У полон

– Василь казав: коли бойовики вперше нападали, то вони з хлопцями відбилися, а потім не мали чим відстрілюватися, – розповідає пані Зоя

Після однієї з розмов зв’язок із Василем ним пропав на тиждень. Коли матір знову почула в телефоні голос сина, першими його словами були: «Ти тільки не хвилюйся. Ми в полоні».

– Як вони опинилися на боці Росії? – перепитує жінка. – Син казав, що вони не могли залишатися на місці: або вмирай – або рятуй себе сам. Хлопці здали командирові зброю, бо після обстрілів не залишилося набоїв. І той наказав їм іти на чотири сторони. А вже згодом дорогою, як розповідав син, їх перехопили бойовики і вивезли на територію Росії.

Хлопці розповіли рідним, що там їх стали залякувати: мовляв, якщо повернуться в Україну, то їх посадять, як зрадників. Пізніше запропонували статус біженців і житло, але наші солдати навідріз відмовилися.

– Син казав: ми за Росію не воювали, а за Україну, і хочемо в Україну, – плаче жінка. – Коли я його побачила, не могла стримати сліз. Він заспокоював мене: «Мамо, я живий, оплакувати треба мертвих».

«Не зізнавався, де служить»

Зараз хлопці 51-ї бригади перебувають у Запоріжжі у військовій частині, яку в народі називають «уральські казарми». Перше судове засідання вже відбулося. Військова прокуратура наполягала на арешті, проте суддя обрав запобіжний захід – особисте зобов’язання.

Хлопцям допомагають місцеві волонтери: збирають для них продукти, привезли холодильник, телевізор.

63-річна Марія Буяновська з Чорткова везе до Запоріжжя харчі та документи для сина. Іван до останнього не зізнавався, що служить на кордоні з Росією.

– У мене хворе серце, а чоловік – інвалід 3-ї групи. Син оберігав нас, як міг, – каже жінка. – Чоловік дзвонив до нього, питав: «Іване, ти де?». А він: «Зі мною все добре». А в той час син уже був на Луганщині. Маленькі племінники постійно питають: коли дядько повернеться з війни? А що я можу їм відповісти? Я щаслива, що син залишився живим. І що я змогла побачити його після тих страшних подій. Це було 2 серпня, у цей день йому виповнилося 32 роки.

Загинути, але не здаватися?

Історія ще одного бійця 51-ї бригади з Тернопільщини – 30-річного Петра Хрупалика – така ж проста й драматична, як і в інших хлопців. Народився у звичайній сім’ї. Працював у місцевій пожежній команді в селищі Гримайлові, що на Гусятинщині. Одружився. А за сім місяців, 10 квітня. потрапив під мобілізацію.

Про ситуацію, у яку потрапила бригада, де служив Петро, його сім’я дізналася з новин.

– Син ніколи не жалівся, не хотів, щоб ми переживали, – каже 53-річна Дарія Хрупалик. – У Запоріжжі інші матері розказували: що хлопці їсти не мали що, з калюжі воду пили. Наших дітей бомбили день і ніч. Знайомі, які пережили війну в Афганістані, кажуть: хлопцям треба медалі дати, що вони під обстрілом і без зброї вирвалися з оточення, вижили і повернулися в Україну. А їм закидають, що вони повинні були стояти до кінця й не мали права здаватися. Загинути, але не здаватися.

Україні потрібні живі герої

– Військовим потрібна допомога, а Україні – живі герої, а не мертві, –каже народний депутат від Тернопільщини Михайло Апостол.

Він взявся опікуватися бійцями з 51-ї бригади. Хлопці, розповідає він, у дуже важкому емоційному стані, вони пригнічені.

– Вони були у такому «котлі», що на той час допомогти їм військовими методами було неможливо – російські «Гради» знищили б усе, – зауважує народний депутат. – Ще три місяці тому в нас практично не було армії. Це теж треба врахувати. І хлопці прийняли рішення підібрати поранених і якимось способом рятуватися. Але їх схопили сепаратисти, завезли в Росію. Там до них, до речі, лояльно поставилися й відправили в Україну. З одного боку, може, українські військові показали неправильний приклад. Але хлопці рятували поранених і свої життя, щоб далі жити і боротися. Я вважаю, що вони зробили правильно і вийшли із ситуації, у якій були практично приречені на загибель. Зараз я займаюся тим, щоб з ними працював психолог, аби їх відпустили їх додому і дали відпочити.

Сьогодні біцями 51-ї бригади опікуються активісти, допомагають волонтери. Поки прокурори продовжують слідство, українські матері вдячні кожному за добрі слова та підтримку. Завдяки громадськості, вважають рідні солдатів, у їхніх синів є надія повернутися додому.

Самі ж хлопці неохоче розповідають про пережите навіть рідним. Зізнаються: перейшли крізь пекло, яке пам’ятатимуть усе життя.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!