Жителя Тернопільщини на десятки років посадили в тюрму за те, що віддав буханку хліба упівцям

…Україна не стане на коліна. Поранену, знесилену – люди відродять її, як і власні душі. Старенький чоловік молиться і просить Всевишнього, щоб благословив на мир і злагоду святу землю. Бо що таке біда, Василь Ільчук із села Рохманова на Шумщині, знає не з книжок і оповідок.

24 серпня, у День Незалежності, Василь Ільчук відсвяткував 85-річчя. Спогади, спогади… Гіркі, наче полин. Закінчив три класи польської школи –  прийшли радянські війська, а далі – війна. Після війни – знову школа. Коли перейшов у дев’ятий, трапилось те, що зробило крутий поворот у його долі. Пригадує, як пас коні на лугах під Мировим. Раптом з лісу вийшов повстанець і попросив принести їсти, пише Наш день.

- Як же я коні залишу? – захвилювався.

- Пастимеш з обіду, тоді й чекатиму.

Потайки від батьків узяв шмат сала, буханець хліба й поніс до лісу. Повстанців було уже більше. Хтось вийняв фотоапарат і запропонував стати до знімка. Не думав тоді хлопець, чим усе це може закінчитися.

Світлина під час обшуку потрапила до рук відповідних органів. Василя напередодні Чесного Хреста, коли разом з другом збирався до храму у Почаїв, забрали у кременецьку в’язницю.

Слідство тривало два роки і п’ять місяців. Неповнолітній Василь за шмат часла і буханець хліба отримав 25 років позбавлення волі і ще п’ять – без права повернення на рідну землю.

Як жахливий сон, пригадує дубенську в’язницю, де у камері-одиночці людей було десятеро і повертатися доводилося за командою. Як їх, щільно набитих у столипінські вагони, везли до місця відбуття покарання. Воркута, Інга… Важка праця, чотириста грамів хліба на добу, часом баланда, яку їжею вважати не можна… Трохи полегшало, коли його, наймолодшого у таборі в’язня, взяли у свою бригаду залізничники, де хліба припадало уже шістсот грамів на добу.

Після смерті Сталіна з’явилася надія на перегляд вироку. І Василь, за прикладом інших, також вирішив писати «у верхи». Хоча, головний механік переконував:

- Не пиши, Василю, тут залишайся. У тебе золоті руки, матимеш на прожиття. А там, в Україні, нема зараз добра. За трудодні мізер отримують.

Та хіба це могло зупинити Василя, роками відірваного від рідної Шумщини? Хіба труднощі могли стати вище за любов до отчого краю і нестерпного бажання зустрітися з родиною, односельцями? І його помічник, єврей за національністю, чоловік освічений, написав за Василя «у верхи».

Як зараз, пам’ятає той день, коли за ним прийшли і, нічого не пояснюючи, повели на вахту. Думав – кінець, бо посадили у воронок, обшукали й повезли невідомо куди. На щастя, це був день, коли, переглянувши вирок і переписавши статтю, підлаштувавши її під той термін, за який довелося відбути покарання, відпустили додому.

На останні гроші купив благенького сірого костюмчика, кепку залізничника і – і в дорогу. До рідного села добрався на Провідну неділю. Люди повернулися з цвинтаря, і у їхній оселі зібралася родина. Не впізнали відразу Василя, прийняли за іншого, за його друга. І мати, голосячи, благала розповісти хлопця про її рідненького синочка. Навіть наступного дня, все ще не вірячи власним очам, перепитувала:

- Невже це ти, Васильку?

Нелегко було прожити у селі. Хлопець уже було завербувався на роботу на Донбас, але хвора сестра, яку батько привіз із лікарні, відрадила. Попросився на роботу у сільгосптехніку. Але побачив оголошення про курси водіїв у Кременці. Отримав направлення і пішов учитися.

Армія, одруження, важка селянська праця… Згодом став завідувати ремонтною майстернею у місцевому колгоспі, який потім став радгоспом. Заочно закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. Разом із дружиною, Раїсою Михайлівною, поставив на ноги двох синів і доньку. Тепер тішиться п’ятьма онуками – троє уже дорослі, здобули вищу освіту, двоє – ще школярі.

- Раніше люди жили у великому страху перед владою, партією, були міцно затиснуті у кулак. Трохи дихнули вільно. І знову треба боротися за рідну землю, відстоювати свої права, – каже Василь Георгійович. – Москва завжди хотіла поставити Україну і українців на коліна. Зась! Не такий ми народ. І з нинішніх боїв вийдемо переможцями. Тільки шкода молодих хлопців, що кладуть голови на фронті.

Поважного віку чоловік порається по господарці. Багато читає. Вірить у щасливе майбутнє України.

- Бо за що ж мене тоді судили? За що до Сибіру заслали? – запитує риторично.

Василь Георгійович не нарікає на долю, бо Всевишній кожній людині дає рівно стільки, скільки вона може витримати. Але просить у Бога, аби українські діти не гинули, не калічіли на Сході. І з болем у голосі запитує у небес:

- Чим згрішила Україна? Хіба ми ще не спокутали?..

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!