“Бійців «Донбасу» чеченці у полон не беруть”: доброволець АТО з Тернопільщини про кадирівців та Іловайський котел

«Воювати мають ті, хто цього хоче, а хто сумнівається, йти чи не йти на передову, хай краще робить щось корисне в тилу». У цьому переконаний 48-річний боєць-розвідник добровольчого батальйону «Донбас», уродженець села Старий Збараж Анатолій Маслянка.

У районному центрі чоловіка ми зустріли випадково – наші шляхи перетнулися у штабі національного спротиву, де, не покладаючи рук, уже кілька місяців трудяться волонтери, щоб хоч якось підтримати військових-земляків, передусім забезпечити їх амуніцією, пише Народне слово.

Розговорити та спонукати до відвертої бесіди обпаленого війною бійця з позивним «Тоха» було не просто. Чоловік, який днями повернувся з Іловайського котла, а загалом у зоні АТО пробув півсотні днів і ночей, не вважає себе героєм газетних шпальт і поділитися думками погодився виключно з просвітницькою метою – щоб люди знали, що потрібно захисникам Вітчизни на передовій і яка вона насправді, ця неоголошена війна.

Доброволець з Майдану

Анатолій Маслянка у батальйон «Донбас» записався одразу після подій на Майдані у Києві. Так і каже про себе: « Я – доброволець з Майдану». Розповідає, що, як і мільйони інших українців, був учасником протестів. Приходив у буремне середмістя столиці кожного разу, як вдавалося вирватися з роботи. Щоб забезпечити свою родину – дружину, сина і доньку, з якими уже багато років мешкає на Черкащині, чоловік 12 років працював в Києві.

Рідні підтримали рішення чоловіка піти на фронт добровольцем. Їм він, до речі, наказав не плакати, а берегти сльози для святкування перемоги над ворогом.

Анатолій переконаний, що воювати мають ті, хто цього хоче і вміє. На передову треба йти за покликом серця, – каже боєць батальйону «Донбас» з позивним «Тоха», – якщо там бажання немає, то краще залишатися вдома, бо там такі чоловіки для інших бійців стають лише тягарем. Той, хто сумнівається, чи їхати йому на війну, хай краще робить щось корисне в тилу, зокрема допомагає нашій армії стати сильнішою.

Наш земляк – розвідник взводу БТР. Каже, що в армії служив на Байканурі, був пожежником, тож брати до рук зброю раніше не доводилося. Окрім розвідки, в батальйоні він працює водієм, каже, що сідає за кермо будь-якого автомобіля чи військової техніки.

Бійців «Донбасу» чеченці у полон не беруть

Анатолій Маслянка один із тих, кому пощастило вирватися з Іловайська ще до того, як пекельне кільце навколо міста замкнулося. Він вивозив з поля бою «двохсотих» і «трьохсотих». А коли повернувся, то пробитися до побратимів вже було не реально. Чоловік тішиться, мов дитина, коли розповідає, що йому подзвонили друзі з батальйону і повідомили, що з Іловайського котла днями таки вдалося вирватися живими двом братам-гранатометникам БТРа. Хлопці ще дуже молоді, через це дехто навіть сумнівався, чи зможуть вони воювати, але коли побачили, як відчайдухи миттєво розбили ворожий УАЗ – усі сумніви зникли.

Кількості вбитих бійців української армії та добровольчих батальйонів, які потрапили в Іловайський котел, Анатолій озвучити не взявся, бо того, що не знає стовідсотково, ніколи не каже. Однак розповідає, що багатьом вдалося вирватися з оточення, причому зі зброєю, тож ворогам сюрпризи з «феєрверками» були забезпечені. До речі, Анатолій розповів, що кадирівці, які воюють на боці терористів, настільки бояться «Донбасу», що бійців цього батальйону в полон не беруть – знищують.

Герої не ми, а волонтери та український народ, без яких ми ніхто

Анатолій Маслянка каже, що для того, щоб перемогти ворога, потрібно дати йому гідну відсіч. Добровольці та військові, які уже навчилися воювати, готові стояти до кінця.

Боєць розповідає, що там, на передовій, незважаючи на усі жахіття війни, високий бойовий дух і віра в перемогу. Згадав про хлопців-танкістів, які стоять у полі – чорні, босі і практично голі. Місцеве населення інколи приносить їм воду. Але вони попри все жартують, не нарікають і кажуть, що потрібна лише електична підстанція, щоб хоч чаю заварити чи телефони підзарядити.

Разом з тим, Анатолій каже, що він і його побратими не вважають себе героями. – Волонтери, які забезпечують нас практично всім, ось вони герої, – зазначає доброволець, – без них, без фантастичної підтримки українського народу ми ніхто. Люди витрачають власні кошти, щоб підтримати армію, добровольчі батальйони і за це їм велика вдячність. Ми повернемося тільки з перемогою.

У цьому контексті Анатолій Маслянка пригадав випадок, як волонтери зі Жмеринки привезли їм Камаз гуманітарної допомоги: від цигарок, буряків і моркви до трусів, шкарпеток і шампуню. Жартує, що там хлопці майже всі лисі, тож обходяться милом, а тут така розкіш – шампунь і якнайкращий.

Семен Семенченко – боєць і надійний командир, який робить і зробив для «Донбасу» все, що можливо і неможливо

Останнім часом в мережу Інтернет закидають чимало суперечливої, навіть більше, копрометуючої інформації про героїчного командира батальйону «Донбас» Семена Семенченка. Тому ми скористалися можливістю спитати у Анатолія Маслянки, який пліч-о-пліч із Семеном не один день, його думку з цього приводу.

- Святих серед нас немає, святим серед людей був тільки Ісус Христос, – по-філософськи почав відповідь Анатолій, – Семен Семенченко – боєць, воїн. Він завжди був з нами, ніколи не ховався за спини побратимів. Завдяки йому у батальйону на сьогоднішній день найкраще забезпечення практично всім необхідним. Проте комбат ніяк не може добитися того, щоб нам дали на озброєння важку техніку. Лише обіцяють. Передали якось з лінії Київського заводу БТР. Ми із замкомзвода «Сватом» прийняли машину, але доїхати нею я зміг тільки до блокпоста, а там вона заглохла. Як виявилося, БТР тільки помили і пофврбували, але не потурбувалися перевірити його боєготовність і справність.

Анатолій стверджує, що «Донбасом» особисто опікується міністр МВС Арсен Аваков, надає реальну підтримку і допомогу. – Він навіть приїжджав до нас без пафосу і без охорони, – пригадує боєць, – Я ще подумав: щось я не знаю цього новенького добровольця. А як з’ясувалося, переді мною Арсен Аваков.

Щодо ситуації з Іловайським котлом, то Анатолій розповідає, що Семен Семенченко у перших боях за це стратегічноважливе місто був поранений, а замкомандира «Монгол» був вбитий снайпером. Можливо, й були допущені якісь помилки, але чи можливо було уникнути цієї бійні, йому важко сказати. Семенченку вірить і після відпустки повертається у «Донбас». – Якби не вірив командиру, то міг би піти в батальйон «Тернопіль», адже я родом з Тернопільщини, чи в інший батальйон, – підсумовує Анатолій. – На мою думку, Семенченка багато хто сьогодні боїться. Можливо, він дещо поспішив із заявою, а ми його ідею підтримали, що після перемоги, добровольці підуть через Київ, щоб перезавантажити владу. Тому тепер і ставлять палиці у колеса.

На запитання, що би сказав нечисним на руку і совість можновладцям, які наживаються на війні і зраджують Україну та її збройні сили, якби мав таку можливість, рішуче відповів: «Нехай краще застреляться самі».

На передову – з подарунками від збаражчан

Про те, що зараз потрібно на фронті, окрім, звісно, амуніції, Анатолій зазначає, що передусім необхідний теплий одяг(бажано захисного чи темного кольору), взуття, зимові спальні мішки. А ще відзначив, що районний штаб національно спротиву робить усе правильно і збирає усе те, що життєво необхідне бійцям. Він був приємно здивований масштабами і обсягами роботи збаражчан.

З районного штабу національного спотиву наш земляк вийшов не з порожніми руками. Володимир Голоднюк подарував Анатолію Маслянці професійну «розгрузку», яку чоловік назвав справжньою знахідкою для розвідника, адже у жилет можна помістити чимало необхідних речей, в тому числі набої, а також коліматорний приціл на АК, гумовий баул, кобуру для пістолета та вервичку.