«На іноземного інвестора дивляться, як на ходячий гаманець», – тернопільська заробітчанка повернулася разом із чоловіком–італійцем

Гіркий інвестиційний досвід Люби Білан із Романового Села та її чоловіка-італійця.

Чиновницькі мудрування про створення на Тернопільщині привабливого інвестиційного клімату — насправді не більше, ніж балачки. У нас як перегороджував бюрократично-корупційний шлагбаум стосунки з іноземним капіталом, так і перегороджує. На власному досвіді відчула обіцяне «сприяння» інвесторам Люба Білан із Романового Села, що неподалік Тернополя. Понад 15 років жінка мешкає в Італії, має власний магазин модних аксесуарів та біжутерії, її чоловік Чіро — тамтешній відомий бізнесмен, власник фабрики з виробництва пластикових вішаків. Ще у 2007-2008 роках подружжя викупило у Романовому Селі приміщення тракторної бригади та млина, планувало відкрити фабрику з пошиття одягу, ресторан, але черз паперову тяганину за сім (!) років не змогло розпочати справу.

Млин — ностальгія та мрія батька-мельника

Із 2000-их років Люба Білан зі своїм чоловіком-італійцем часто навідувалася в гості до батьків у Романове Село. Закинуті колгоспні будівлі справляли гнітюче враження, тому жінка вирішила зберегти приміщення і розпочати там виробництво, пише Нова Тернопільська газета. 

— Серце обливалося кров’ю, коли бачила розруху, було таке враження, неначе зупинився час, тому у нас з чоловіком виникла ідея викупити колгоспні приміщення і запустити виробництво, забезпечити односельців роботою та якось відродити село, — каже Люба. — У будівлі тракторної бригади планували відкрити фабрику з пошиття одягу. В Італії у нас є суміжний бізнес, тож ми мали можливість за вигідною ціною закупити необхідне устаткування. А ось млин придбали задля батька Михайла Білана — це була його ностальгія. Після розпаду колгоспу він був останнім мельником у селі. У 2003-ому році прийшли з контори, наказали зупинити млин, забрали ключі… До речі, батько походив із заможної родини, яка до появи колгоспів мала у власності млини на Кременеччині — на початку 1900-их вони виїхали в Канаду на заробітки, згодом повернулись до Романового Села, а потім оселилися в селі Очеретне Кременецького району, купили млин, землю... Тому мрія про млин ніколи не покидала батька. Він досі з гордістю розповідає про родинне ремесло, і, як не прикро, з болем — про абсурдність купівлі млина. «Я залишив млин у робочому стані, відчиняєш двері, вмикаєш лічильник і працюєш», — казав. Ми й купили, думали, що тато відновить, але… Нам дали ключі від млина після того, як ми сплатили всю суму. Заходимо, а там валяються рештки обладнання — стихійні «орендарі» все зруйнували… Це було перше велике розчарування… У 90-их роках те обладнання коштувало величезні гроші — 12 тисяч гривень, проте ніхто не відшкодував громаді його вартості… Батько досі переживає і відчуває свою провину, бо він — людина слова, але винен не він чи ми, а безглузда система.

Білани об’їздили млини у довколишніх селах, цікавилися вартістю нового устаткування, та, підрахувавши усі витрати на відновлення млина, зрозуміли, що це буде не під силу.

— Щоб придбати нове обладнання для млина, потрібні були величезні гроші, які би не повернулися, бо ж Романове Село — не якийсь величезний населений пункт, хтось привіз би мішок зерна перед святами та й усе, — міркує жінка. — Тому ми зробили проект на облаштування у будівлі млина ресторану, але це теж залишається лише задумом.

Палиці в колеса від… сільської ради

— Якби не пхали палиці в колеса, ми б давно запустили фабрику, а так досі товчемося по різних інстанціях із документами, — обурюється Люба.

Щоб викупити приміщення тракторної бригади та млина, потрібно було виплатити вартість майнових паїв колишнім працівникам колгоспу, за тим — сплатити чималі борги. Та, як виявилося, це ще було не найважчим моментом у процесі реалізації задумів інвесторів.

— Ми заплатили десятки тисяч доларів за будівлі, ще так раз пішло на податки, нотаріусів, виготовлення документації… — розповідає жінка. — Будь-яка процедура оформлення майна чи землі у селі залежить від місцевого органу самоврядування — сільської ради, і якщо вона не зацікавлена у якісь справі, неможливо щось зробити. Не йде мова про якесь незаконне сприяння інвестору, а про звичайне виконання обов’язків. Колишній сільський голова Романового Села Тетяна Чорна практично нічого не робила для розвитку села і не давала це робити іншим. На кожне рішення треба було чекати місяцями, а то й роками. Скільки разів ми просилися на засідання сесій, виконкоми, щоб розказати депутатам про свої проекти, та засідали завжди за зачиненими дверима. «Чому нічого не робиш?» — запитувала мене Тетяна Павлівна. «Не можу робити, бо не маю документів на млин, не маю проекту землеустрою, встановлених меж…» — пояснюю. «Он інші роблять і ти роби, а документи ще виготовиш», — радила. Але я не хочу робити не за законом, а потім «годувати» контролюючі органи. У мого чоловіка європейське мислення: купили приміщення, потрібно оформити землю і аж тоді починати справу, а не бігти поперед батька в пекло. Ми ще не були ні орендарями, ні власниками, а нам вже сказала сільський голова платити орендну плату. Абсурд! Я найняла адвоката, хотіла подати скаргу в прокуратуру про невиконання сільською радою своїх обов’язків. Адвокат намагався вирішити, але зіткнувся із суцільними перешкодами, тому й відмовився.

Якось Любі з чоловіком все ж вдалося потрапити на засідання сесії сільської ради Романового Села. Іноземець хотів познайомитися із місцевими депутатами, гадав, можливо, не знають його і не довіряють.

— У мене є бізнес в Італії, я добре заробляю і хочу наголосити: не маю необхідності наживатися на українцях. Оскільки моя дружина з Романового Села, мені приємно підтримати вашу громаду, — звернувся до депутатів Чіро. — Утім, якщо навіть не підтримаєте мене, я все одно буду приїжджати до тестя на сто грамів! — згадує Люба. — «Добре, добре!» — обіцяла сільський голова, а далі знову місяцями крутила голову із дозволами, рішеннями, заявами… Коли я купила млин, потрібно було встановити межі. Тетяна Павлівна провела заміри і зробила запис простим олівцем (!) на папірці, мала оформити документи, але так і не зробила. Я звернулася до землевпорядної організації, оплатила все, але підтверджуючого документа від сільради про встановлення меж так і не було, а поки сільрада зволікала, у нас з’явилася нова сусідка — довелося все переробляти. До речі, ця сусідка була за кордоном, тож ми чемно чекали на неї майже рік, а вона приїхала і швиденько без нас оформила документи — очевидно, мала «право»... Ми з чоловіком хотіли за власні кошти відновити сільський дитсадок, залишивши його за громадою, бо за роки люди порозтягали хто унітаз, хто плитку, хто балку, а діти вулицями тиняються. «Хочеш ще й садочок собі забрати?!» — обурилася сільський голова і навіть не внесла це питання на розгляд сесії. А коли я попросила у сільській раді ділянку під будівництво, Тетяна Павлівна запропонувала мені внести благодійний внесок на оформлення генерального плану села, але так і не виділили ділянку. Як виявилося, ще задовго до нашої розмови було прийнято рішення сесії сільради про ненадання земельних ділянок під забудову нашим заробітчанам. Вона мене просто надурила! А тим часом пані Чорна була нагороджена як кращий (!) сільський голова району… Тетяна Павлівна мала великий шанс зробити щось для села, але з незрозумілих причин, можливо, через якісь особисті інтереси, не захотіла. Та найгірше, що це не вона втратила, а громада. Навряд чи ще знайдеться італієць, який з доброї душі захоче інвестувати в Романове Село….

Не особливе сприяння до іноземного інвестора було і з боку районного керівництва. Тодішній заступник голови Збаразької РДА Андрій Іванів поспівчував з приводу документальної «епопеї» Люби Білан, коли вона з пакою документів ридала в його кабінеті, навіть почастував медом, але не втрутився у бездіяльність сільської ради.

Триває війна — ризиковано інвестувати

Важко повірити, але за сім років Люба Білан так і не змогла до кінця оформити усі документи на землю та будівлі. У Романовому Селі за цей час змінилися два сільські голови, тож є надія, що все-таки будуть певні зрушення в її інвестиційному проекті.

— Свого часу ми хотіли створити українсько-італійське підприємство, але в аудиторській фірмі відрадили, мовляв, як тільки «засвітите» іноземні гроші, почнуть вас безбожно «доїти», — згадує Люба. — Очевидно, наша справа так помалу просувається, бо ми не давали хабарів, а хотіли чесно все оформити. Чоловік спершу мав велике бажання щось робити, вірив, що люди нас підтримають, будуть задоволені, але ми зіткнулися з чималими перешкодами. Не знаю, як би діяв іноземний інвестор, безпосередньо стикаючись з таким нерозумінням, якщо я, місцева мешканка, не можу за стільки років розпочати справу. Іноземцю залишається лише знайти місцевого посередника, який буде «рішати» все, інакше наразі неможливо. На інвестора в Україні і, зокрема, на Тернопільщині дивляться, як на ходячий гаманець із грошима. Добре, що нинішній голова сільської ради Галина Омелянівна Ільчишин із розумінням ставиться до нашого питання, але ж минув час, змінилися наші можливості, особливо після економічної кризи. До того ж не знаю, як далі піде наш бізнес в Італії, бо там масово закривають заводи, населення сильно збідніло…

Скоро італійці поїдуть до нас на заробітки

Люба Білан щиро вболіває за нинішню ситуацію в Україні, як бізнесмен має занепокоєння щодо подальшої економічної ситуації. Два роки тому вона мала серйозний намір переїхати з чоловіком до Романового Села, нині — у невизначеності.

— Україна перебуває на стадії розвитку, тому багато бізнесменів з погрузлої в кризу Європи бажали б почати тут свій бізнес, але стримує війна, нестабільність, корупція, — каже жінка. — Настане мир — продовжимо працювати. Попри чималі фінансові втрати, моральну втому від проекту в Романовому Селі, ми, слава Богу, не опустили руки. В Україні, на жаль, досі нема менталітету приватної власності, переживання за чужі гроші. В Італії легко відкрити бізнес — за місяць-другий можна все оформити, звісно, є свої бюрократичні проблеми, але там нема такої корумпованої системи, як у нас. Щоправда, нинішній італійський уряд обклав бізнес височенними податками — офіційно у межах 50%, але, якщо порахувати усі видатки, вийде понад 70%.

Чималі надії Люба Білан покладає на Угоду про асоціацію з ЄС у напрямку створення зони вільної торгівлі.

— Новина про зону вільної торгівлі з Європою, а зокрема про те, що не буде оподаткування для ввозу продукції з України, — це великий плюс для нашого бізнесу, варто лише ним скористатися, — каже наша землячка. — Італійці, які переживають дуже скрутні часи, дивуються, чому українці так хочуть до Європи. Пояснюю їм, що у нас нема іншого вибору: або під режим Путіна, або до Європи. Ми вже знаємо, що таке Радянський Союз, є сподівання, що, йдучи до Європи, ми щось змінимо, будемо більш демократичним суспільством. Україна — перспективна країна, головне, аби минулася нинішня політична нестабільність. Натомість в Італії практично кожен другий громадянин безробітний, тому беруться за «чорну» роботу, яку досі порали українці. Жартую до італійців: вчіть тепер українську мову, бо скоро поїдете до нас прибирати і доглядати наших пенсіонерів…

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!