Кіборг з Тернополя незважаючи на хворобу рветься в зону АТО

Через хворобу 38-річний «кіборг» із Тернополя Валерій Чоботар, на прізвисько «Гатило», був змушений покинути оборону донецького аеропорту та повернувся додому. Однак, іще не одужавши, чоловік рветься на передову до своїх бойових побратимів.

У серпні тернопільський тренер із фрі-файту Валерій Чоботар пішов добровольцем на фронт. Каже, після того, як троє із його вихованців – Андрій Юркевич, Роман Ільяшенко та Орест Кавч, – загинули на фронті, просто не міг залишатися вдома. 

«Для мене зараз дуже важко бути в залі. Просто, тому що Андрій весь час є тут. Він тут займається, б'є, питає постійно, чи правильно з кимось бореться. Після того я не мав ніякого морального права сидіти на місці», – розповідає Валерій Чоботар.

У минулому старшина запасу тепер командує 2-ою ротою у 5-му окремому батальйоні Добровольчого Українського Корпусу. Наразі вони базуються у селищі Піски, що за якихось чотири кілометри від донецького аеропорту.

«Наш батальйон від самого початку утримував там позиції. Від них залежить, чи можуть оточити аеропорт та звідки по ньому будуть стріляти. Тобто, по суті, в останні дні аеропорт зараз більше оточений нами ніж сепаратистами», – запевняє «Гатило».

Про себе Валерій розповідає неохоче. Каже, що у самому аеропорту поки що не був, однак додає: між нашими військовими навіть йде конкуренція – кому наступному випаде боронити летовище. Але за сміливість доводиться платити, передає Зік. 

«Всі, хто проходить аеропорт, потім хворіють. До того ж, дуже сильно. І неважливо: солдати це чи добровольці. Рівень напруги у хлопців фізично і психологічно – величезний», – розповідає боєць.

Коли «Гатило» потрапив до лікарні, узяв із собою єдиний трофей – книжку улюбленої поетеси Ліни Костенко. Збірку, розповідає, знайшов у зруйнованій снарядами бібліотеці. Боєць вважає: у ній є і слова про його загиблих побратимів:

«Найнезабутніше з облич – таке єдине, Боже, Боже. Не плач, не муч його, не клич – він не обізветься, не може. Там ні печалі, ані сліз, ні дня, ні вечора, ні рання. Його нема ніде, він – скрізь вже в остаточній формі існування», – зачитує улюблені рядки Валерій Чоботар.