Врятований з полону 27-річний Олександр Пронько: “У мене футболка від крові не висихала”

Двадцятисемирічний Олександр Пронько за останній рік вже двічі був на волосині від смерті. Перший раз – кривавого 20 лютого, коли беззбройних людей на київському Майдані розстрілювали снайпери.

Дерев’яний щит, яким прикривався, від кулі не захистив. Якоїсь хвилини відчув страшний біль в коліні. З рани бухнула кров. Друзі витягли його із зони перестрілки і передали в руки лікарів, які надали першу медичну допомогу. Лікувати пораненого привезли в Тернопіль.

Коли знову зміг ходити – почав шукати роботу. Сторожував, працював на ремонтних роботах. А восени, після телефонної розмови з хлопцями, яких пам’ятає з Майдану і які тепер воюють в батальйоні «Азов», вирішив їхати до них – в зону АТО. Волонтером.

- Хотів допомогти. Не міг залишатися тут і жити, як раніше, коли ті, з ким стояв на Майдані, нині на передовій, – розповів Сашко.

18 вересня він виїхав поїздом до Маріуполя, звідти до Волновахи. Далі автобусом планував добратися ближче до «гарячої точки» – міста Дебальцеве, де стоять блок–пости сил АТО. Але не доїхав, пише газета Свобода.

- Автобус зупинили бойовики так званої ДНР для перевірки документів. Коли побачили мій паспорт з тернопільською реєстрацією, скомандували: «Виходь!»

До речі, до революції Гідності Олександр проживав у місті Новомосковськ Дніпропетровської області, де мешкали його прийомні батьки. У Києві на Майдані його паспорт згорів разом з палаткою. Новий документ йому вручили вже в Тернополі.

«Куди їдеш?», – верещали ДНР-івці. «До дівчини», – кажу. Мене обшукали і у внутрішній кишені куртки знайшли майданівське посвідчення, а в рюкзаку камуфляжні штани і берці. Після цього вони зовсім озвіріли. Побитого, закривавленого забрали в місцевий райвідділ міліції, де продовжили допит. Вимагали зізнатися, що я засланий шпигун, корегувальник вогню, що співпрацюю з українськими добровольчими батальйонами, вимагали інформації про них. Одягали на голову пакет, душили, стріляли під ноги і над головою. Добу провів в камері, де сиділи також місцеві цивільні, яких затримали як «підозрілих» або й зовсім без причини. Спали на голій цементній підлозі. З райвідділу з мішком на голові мене доправили в підвал колишнього СБУ в Донецьку. Знову допитували: хто, звідки, де народився, як потрапив в Донецьк… Знову били. У підвалі, де я сидів, тримали також своїх бойовиків– порушників. Приміром, хтось автомат загубив, чи напився… Налаштовані «сусіди» були агресивно. Називали «укропом», кричали, що ненавидять майданівців: «Ви в нас каміння кидали, коктейлі Молотова, палили нас…» І постійно погрожували, що відправлять на той світ.

Олександру і зараз важко це згадувати. Але спогади повертаються.

- На допитах мені казали, що піду під трибунал. Це означало – розстріл. Я мовчав. Мовчанка була моїм єдиним захистом. Бо що не слово – то удар. Там били всіх, а особливо жителів Західної України. Вночі в камеру заходили охоронці і лупцювали палками першого, хто потрапив під руку. Били по голові, ламали ребра… На моїх очах якогось в’язня забили до смерті. Заснути не вдавалось і через тисняву. Нас було семеро в тримісній камері. Прилягти ніде, могли тільки сидіти навпочіпки. Їсти давали один раз на день – кашу і хліб. І в туалет виводили один раз. Ложку і миску вирізав з пластикової пляшки. Самому не вірилося: невже таке відбувається тут і тепер, в Україні? Наче до якихось зомбі потрапив, у яких ні жалю, ні співчуття. Надія, що вийду звідти живим, гасла з кожним днем. Після побоїв дуже боліли ребра, голова.

- У мене футболка від крові не висихала, бо щоразу били доти, доки кров’ю не заллєшся, – згадує Олександр.

Допити тривали два місяці. Потім хлопцю оголосили вирок: 30 діб госпробіт.

- Був ще варіант: ДНР-рівці пропонували залишитися у них так званим волонтером, але при цьому не приховували, що видадуть зброю і відправлять на передову. За відмову від участі в бойових діях – розстріл. Я сказав, що зброю до рук не візьму. Копав окопи, пісок в мішки насипав, машини з хлібом та іншими продуктами розвантажував. Іноді робота тривала з 6 ранку до 2 ночі. Я вже не вірив, що мене відпустять через 30 діб. Адже ставлення було, як до ворога або раба.

- Чи спілкувалися ви з кимсь?

- Ні. Мовчав і прислухався до того, що говорять навколо. Здивувало, що для багатьох у Донецьку війни наче й нема. Про те, що когось убило, осколками посікло, чи будинок снарядом рознесло, розповідали як про щось буденне. Рух на вулицях жвавий, багато машин. Дорогою на роботу бачив також танки. Вони та ще артилерійські залпи і чужі прапори над ДНР-івськими блок–постами нагадували про війну. Люди ж налаштовані по-різному. Комусь те, що діється, не подобається, але говорити про це вголос бояться, щоб не опинитися в катівні, хтось хотів би виїхати, та нема можливості, а хтось планує жити «під ДНР».

Вийти на волю Олександру допоміг інший полонений.

- Він мій тезка, теж Олександр, донеччанин. Його затримали на ДНР-івському блок–посту, коли віз гуманітарну допомогу, і як «підозрілу особу» відправили в підвал колишнього СБУ. Але підстав звинуватити чоловіка в антипатії до ДНР не знайшлося. Згодом його відпустили. Коли прощався, пообіцяв, що повідомить про мене в Київ і спробує допомогти. Як це йому вдалося – не знаю, але спроба виявилась вдалою. 6 листопада прийшов охоронець, скомандував: «Виходь!» Коли випускали, підписав папірець, що особисті речі отримав і претензій не маю. Про те, що рюкзак мені віддали порожній – навіть не заїкався. На вулиці чекав незнайомий чоловік, як з’ясувалось, адвокат, який відвіз мене до автовокзалу і купив квитки до Красноармійська, а звідти до Дніпропетровська нас уже супроводжували українські силовики.

Олександр повернувся до Тернополя. І тільки тут повірив, що йому пощастило вдруге: він вижив в полоні.

Я зустрілася з ним у лікарняній палаті. Після усього пережитого хлопцю знадобилась допомога медиків. А ще він мусить адаптуватися до мирного життя.

- Після побаченого на сході тут, у Тернополі, незвично спокійно. Нема людей з автоматами в камуфляжній формі, не чутно вибухів. Там я щомиті чекав, що отримаю кулю чи загину від снаряду. Від відчаю рятувала щоденна молитва.

Після двох місяців перебування в екстремальних умовах, де Олександр бачив кров, біль і смерть, йому заново доводиться звикати до тиші і мирного життя. І набиратися сил.

- Поранене на Майдані коліно все ще поболює. Ходжу, накульгуючи. ДНР-рівці, коли били, пошкодили носову перегородку. Ребра теж ще болять. Лікарі призначили повне обстеження, щоб переконатися, що з внутрішніми органами все гаразд.

Запитую про плани.

- Вилікуюся, піду працювати. Може, знайду роботу за спеціальністю. Я закінчив ПТУ, маю фах плиточника- облицювальника.

Олександр – сирота. Розповідає, що до 4 років жив у дитячому будинку, потім його всиновило подружжя з Дніпропетровщини, але, мабуть, справжніми батьками для хлопчика прийомні мама і тато так і не стали. Своє дитинство він згадує неохоче.

Прийомний батько помер у той самий день, коли Олександра звільнили з полону – 6 листопада. На похорон не встиг, бо довідався про смерть лише 8 листопада, повернувшись до Тернополя. Зійшов з поїзда, ввімкнув мобільний телефон і побачив сумне повідомлення.

Олександр вдячний волонтерам, зокрема директору благодійного фонду «Вікно життя» Ірині Жигуновій, яка після Майдану допомагала йому і з роботою, і з житлом, і нині не залишає без підтримки. Поки такі небайдужі люди поруч – Сашко не втрачає оптимізму.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!