21-річний боєць з Тернопільщини: «У нас є все, щоб дати гідну відсіч ворогу, потрібен лише наказ»

Наш земляк, 21-річний збаражанин Олександр Саричев, який служить в 3-му танковому батальйоні «Звіробій» ЗСУ, що зараз дислокується поблизу Маріуполя, після двох місяців перебування у зоні АТО на десять днів приїхав додому у відпустку.

Боєць розповів, що служити пішов добровільно. Жартує, що був мобілізований як бухгалтер, а за два тижні став навідником танка Т-64. Свій перший постріл бойовим снарядом у бік ворога, каже Саша, не забуде ніколи. Адже він цивільна людина і не служив в армії. Зараз уже звик до військової служби, виконує поставлені бойові завдання: під час наступу ворога доводиться і прикривати наших військових, які захищають передні краї Маріуполя, і безпосередньо виїжджати на передову. Юнак каже, що йому дуже пощастило з командиром, адже він був сотником 38-ї сотні, яка нині носить ім’я Устима Голоднюка. Петро Павлович Скиба – людина, якій Саша цілком і беззастережно довіряв своє життя на Майдані в Києві і довірив тепер на фронті.

Боєць з гордістю зазначає, що 38-ма сотня живе дотепер. Перед святами до них приїжджав священик з Оброшино, що на Львівщині, який теж був з ними на Майдані. Привіз шість тисяч вареників, пампушки. Тож на Різдво солдати ласували домашніми смаколиками і були дуже щасливі. Часто приїжджають волонтери з Києва, які теж були у 38-й сотні, пише Народне слово. 

Двічі до сина зі Збаража приїжджав батько і привозив бійцям зі штабу все те, що хлопці замовляли. – З того, що мені дала держава – тільки автомат, – каже Олександр. – Все інше мені видали у нас в Збаражі в районному штабі національного спротиву.

До речі, до служби Олександр Саричев був волонтером в цьому штабі.

За словами бійця, місцеві жителі українських військових підтримують 50 на 50. Одні хрестять солдатів, коли ті проїжджають на бойових машинах, а інші плюють в їхній бік. – Коли ми вперше прибули на місце дислокації, – розповідає Саша, – то жителі села кричали нам: «Чево ви пріпьорлісь сюда. Із-за вас нас будут обстрєлівать!». А нам довелося розвозити воду місцевим жителям, відновлювати водопостачання у цьому населеному пункті. Після цього вони дещо стриманіші і не такі агресивні, але пильності не втрачаємо, бо всяке може бути. Хоча в селі залишилися переважно літні люди. Молодь або втекла, або служить ДНР.

Юнак зізнається, що зараз, коли з фронту щодня надходять тривожні новини, коли його побратими і командир на передовій, йому важко знаходитися вдома. З дня на день чекає телефонного дзвінка, щоб вирушити в зону АТО. Каже, що там йому би було легше, ніж вдома, хоча й дуже скучив за рідними, друзями.

-Зараз ми бачимо народження справжньої української нації, – каже Олександр, – На жаль, ми втрачаємо найкращих синів України, які боронять східні рубежі нашої держави, щоб ворога не було тут . Чоловікам і молодим хлопцям потрібно йти воювати, а не втікати від виконання військового обов’язку за кордон. Перш за все відповісти собі на питання: « Українець я чи не українець?!», бо й там є різні бійці. Є патріоти, а є «мобілізовані», які не хочуть воювати. Нині на лінії фронту велике напруження. Не знаю, чи вдасться добути вдома до кінця відпустки. Не можу всидіти тут, коли мої побратими там. З усього видно, що нічого доброго найближчим часом не буде. А для перемоги потрібен лише наказ вищого військового командування. Повірте, ми маємо чим дати відсіч ворогу. Але чомусь змушені чекати і спостерігати, як нас обстрілюють.