На Тернопільщині тисячі людей провели в останню путь бійця, тіло якого терористи не віддавали рідним (фото)

Воїна Тараса Михальського в свої обійми прийняла рідна земля.

У Збаражі тисячі людей провели в останню путь патріота, воїна, вірного сина України, оператора-навідника 24-ї окремої механізованої бригади Тараса Михальського. 34-річного солдата-добровольця перепоховали у рідному місці через більш ніж три місяці після загибелі на «дорозі смерті» поблизу с.Сміле на Луганщині – бахмутській трасі.

19 жовтня він разом з побратимами проривався на допомогу бійцям 32-го блокпосту і в його БМП-2 влучила протитанкова ракета. Скалічені, вижили тільки ті бійці, які були «на броні». Вибуховою хвилею чоловіків розкидало врізнобіч. Збаражанин Тарас Михальський і ще двоє воїнів, які були всередині машини, загинули. Останки їхніх тіл «сєпари» довший час не віддавали, прикопали на місці бою.

Лише 28 жовтня Тараса та його побратимів змогли по-християнськи похоронити на цвинтарі у Старобільську на Луганщині, як і багатьох інших невідомих солдатів. На могилі нашого земляка стояв хрест і табличка з написом «тимчасово неопізнаний солдат №325». У рідних взяли взірці ДНК і генетична експертиза підтвердила те, у що рідні бійця довго не хотіли і не могли повірити – Тарас поповнив лави Небесної армії, пише Народне слово.

31 січня труну з останками мужнього захисника Вітчизни для пере- захоронення на рідній землі привезли у Збараж. На Доброводівському перехресті молитвою, сльозами і вигуками «Герої не вмирають!» його зустрічали більше десяти священиків, представники влади, близько тисячі людей з національною символікою, лампадками, а до будинку, де він зростав і мужнів, проводжав кортеж з понад сотні машин. Прощалися з Героєм України у Свято-Успенському храмі Збаража. Церква була відкрита цілодобово і кожен міг прийти та віддати шану Тарасові, священики різних церков міста і району почергово правили парастас.

2 лютого відбувся чин похорону воїна Тараса Михальського, який здійснив архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький Нестор Писик у співслужінні з настоятелем Свято-Троїцького духовного центру на честь князя Данила Галицького м.Тернополя отцем Анатолієм Зінкевичем та кількома десятками священиків церков Збаража і Збаразького району.

Під час прощальної церемонії у храмі старенькому батькові загиблого Героя т. в. о. заступника обласного військового комісара із роботи з особовим складом і громадськістю Анатолій Єднак вручив орден «За мужність ІІІ ступеня», яким Тараса Михальського Президент нагородив посмертно.

Траурна процесія, яка рушила від церкви Успіння Пресвятої Богородиці до місця вічного спочинку бійця, розтягнулася на кількасот метрів, домовину з останками тіла воїна на своїх плечах несли бойові побратими Тараса.

Перепоховали мужнього захисника Відчизни з військовими почестями навпроти могили Героя України Устима Голоднюка, який загинув 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській від кулі снайпера, та поблизу могил Героїв славної минувшини України – Січових стрільців.

Смерть Тараса – велике горе для його батька, який страждає від тяжкої недуги, рідного брата і його сім’ї – дружини та дітей, родини, друзів, однокласників, з якими навчався у третій Збаразькій одинадцятирічці, одногрупників та однокурсників юридичного факультету Тернопільського економічного університету, побратимів, з якими звело життя в зоні АТО. Він був добрим сином, братом, дядьком, вірним другом та справжнім патріотом України, який не на словах, а на ділі доводив свою любов і вірність Батьківщині. Україна для нього насправді була понад усе.

-Тарас був надійним і вірним другом, – пригадує його найкращий друг з часів студентства Роман Токарчук з Гайсина Вінницької області. – Він був дуже доброю людиною, допомагав всім, нікому, хто до нього звертався, не відмовив. Ми дружили з Тарасом 17 років, а останні шість років він жив у Гайсині і ми мали з ним спільний бізнес. Він пішов на війну, бо не міг інакше. Ми були з ним на Майдані в Києві, в тому числі і 18-20 лютого. Після цього він не міг спокійно сидіти дома і спостерігати за тим, що робиться в Україні, нервував. Згодом прийняв рішення добровольцем йти боронити Україну. Він чекав, що я теж піду з ним на фронт. Але для мене на першому місці – сім’я, діти, яких у мене двоє, і я казав, що піду служити, але після того, як отримаю повістку з військкомату. А для Тараса найвищою цінністю була Батьківщина. За Україну він був готовий відати життя. Він був завзятим, справжнім патріотом України. У хорошому сенсі того слова був помішаний на історії і не лише своєї держави, але й інших країн. Цікавився різними епохами. Дуже любив козацьку добу, навіть замовив у художника величезну картину із зображенням козака з шаблюкою на коні, перечитав усі томи Дюма. Шість років він фанатично цікавився нумізматикою, зібрав унікальну колекцію монет, яку заповів передати племіннику і похреснику Олександру.

Коли телефонував мені із зони АТО, наголошував, що ховатися не буде і готовий воювати до кінця. Хотів все вміти і знати у військовій справі. Телефоную і питаю: «Ти де?», а він в цей час то з танкістами, то на БТРі, то ще десь. Хотів все знати і вміти. Він справді пішов воювати, а не відбувати. Якби в українській армії було хоч би 20 відсотків таких патріотів, як він, переконаний, ця війна вже давно би закінчилася. На жаль, у лавах ЗСУ таких одиниці.

- Тарас був справжнім патріотом, завжди рвався в бій, не цурався ніякої роботи. Треба було копати бліндажі – копав, носити дрова – носив, варити їсти – варив, йти у розвідку – йшов, а ще мав загострене почуття справедливості, був правдорубом, – розповів командир взводу нашого загиблого земляка з позивним «Монгол». – БМП-2, де був Тарас, йшла третьою у нашій колоні, якою ми їхали до 32-го блокпоста. Попереду були БТР і танк, у якого не стріляла пушка і клинило башту. Він у цей день не мав їхати на завдання, визвався сам і поїхав замість іншого бійця-навідника БМП. Дорогою поблизу села Сміле нас почали обстрілювати сепаратисти. Знищили спочатку БТР і танк, а потім протитанкова ракета влучила в бойову машину, де всередині був Тарас, водій-механік і ще один боєць. Ті хлопці, що сиділи на броні, хоч покалічені, але залишилися живими. Їх врізнобіч розкидало вибуховою хвилею. На похорон з нами приїхав Коля з позивним «Кабан», який власне й був на БМП Тараса. Два з половиною дні він лежав з перебитим тазом в траві на місці бою, а ми через постійні обстріли не могли його забрати і надати допомогу. Так само, як не могли забрати тіла загиблих побратимів, які були всередині машини. Сепаратисти не віддавали останків наших бійців, прикопали їх, думали виміняти, але згодом віддали, і Тарас був похоронений в Старобільську 28 жовтня.

- Нашим завданням було викликати вогонь на себе, створити ілюзію прориву на 32-й блокпост, – додає боєць з позивним «Граф», – в цей час кілька груп проривалися обхідними шляхами з водою, продуктами і боєприпасами для хлопців. У нас цього всього не було. Ми мали відволікти увагу «сєпарів».

За словами «Графа», Тарас був комунікабельним і компанійським, душою компанії, а оскільки обидва вони любили і знали історію, то мали про що говорити годинами.

-У нашій пам’яті Тарас назавжди залишиться усміхненим, радісним, хорошою, доброю, надійною людиною, – каже боєць з позивним «Нємєц». – Він казав, що краще загинути в бою, ніж жити як-небуть або потрапити в полон. За кілька днів освоїв професію навідника БМП, хотів все знати і вміти, все, чому його вчили військові, схоплював моментально. На жаль,Господь призвав його у Небесне військо. Думаю, він зараз з крилами і мечем бореться проти зла у Божих засвітах. А у наших серцях він залишиться патріотом, воїном, вірним сином України.

Чимало хороших спогадів про Тараса у його одногрупників та однокурсників. – Він був людиною, на яку завжди можна було покластися, – пригадує однокурсник Тарас Юрик, який нині є депутатом Верховної Ради, – ніколи не намагався виділитися з-поміж нас, не доводив свою кращість. Був хорошим хлопцем. Про таких кажуть – свій. Востаннє я зустрічався з ним на Майдані в Києві. Тарас казав, що нема чого сидіти вдома, потрібно відстоювати Україну. Як виявилося, він боровся тоді за ідеали Майдану і прийняв, мабуть, непросте для себе рішення та пішов на війну.

-Він був завжди веселий, з настроєм, як молодь каже «на пріколі», – пригадує одногрупник Тараса Сергій Сідий, – був дуже добрим і разом з тим рішучим і сміливим чоловіком, який через несправедливість міг завестися з пів оберту.

-Він з-поміж нас всіх вирізнявся своїм позитивом, – додає ще один одногрупник Тараса Андрій Ванкевич, – він був, наче сонечко. Для нас його загибель – велика втрата. Не думали ніколи і уявити не могли, що зберемося всі разом на його похороні. Хочемо вірити, що смерть Тараса недаремна на шляху до перемоги над ворогом, скріпить наші серця, а його життя і подвиг буде для нас взірцем того, як треба любити Батьківщину.

Щирим, справжнім, добрим, веселим, людиною, яка не терпіла брехні та несправедливості і готова була прийти на допомогу, патріотом України пам’ятатимуть Тараса й усі, хто вчився з ним в школі, дружив і взагалі колись мав честь знати і зустрічатися по життю.

taras mixalski1 taras mixalski2 taras mixalski4
Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!