П’ятнадцять років тому Ігор Радецький із села Великі Бірки, що поблизу Тернополя, поїхав шукати кращої долі за кордон.

Залишився жити в Іспанії, набув там багато друзів, знайшов роботу. За подіями в Україні стежив з екрана телевізора. Втім, коли почалися бойові дії на Сході, зібрався і приїхав додому. “Треба захищати Батьківщину”, – небагатослівно пояснює, чому повернувся із сонячної та мирної держави в буремну Україну. На полі бою він не один – пліч-о-пліч із ним воює старший син.

Після бою шукають рідне обличчя

– Богдан записався у добровольчий батальйон, їх вже мали відправляти, – розповідає пан Ігор. – Я зателефонував і кажу: “Почекай на мене, зараз буду й ми поїдемо разом”. Молодший син теж хотів із нами. Я його не пустив. Можна сказати, виштовхав з поїздка.

На той час Ігореві Радецькому було 53 роки. По приїзді в Україну чоловік хотів мобілізуватися через військкомат. Там, однак, йому відмовили. Військові пояснили – на службу не підходить через вік, пише Наш день.

Тепер же, останні місяці, він уже офіційно – військовослужбовець, командир розвідувальної групи.

Розповідати про особисте пан Ігор особливо не хоче. Каже: пишається сином, хоча й хвилюється за нього.

– Богдан якось на легковій машині танк об’їхав, їхав попереду, – розповідає чоловік. – Його прозвали “безшабашним”, він лізе вперед, завжди на передовій.

Рятуватися під кулями самому й допомогти синові Ігорю Радецькому допомагала військова підготовка. Проходив службу в армії, а в Іспанії працював на військовому кораблі.

В одному з боїв Богдана поранили, і саме батько відвозив його у госпіталь. Лікарі тоді сказали: п’ять хвилин пізніше – і вони б уже не змогли допомогти.

“Справжня і дуже страшна війна”

Батько з сином пройшли найгарячіші точки за час протистоянь на Сході. Пан Ігор каже: для нього це давно не АТО, а справжня і дуже страшна війна. Особливо відчутний цей контраст, коли бійці повертаються додому.

Сьогодні, переконаний чоловік, українській армії найбільше не вистачає чесних і вмілих командирів. Саме це, вважає він, було основною причиною трагедії під Іловайськом. Ігор із сином дивом врятувалися у період запеклих боїв, що тривали наприкінці літа.  Тоді у так званому “Іловайському котлі” в оточення потрапили сотні українських бійців, частину яких російські війська й сепаратисти знищили, ще частину полонили. Остаточна кількість жертв не відома досі.

– Ми напередодні повезли “вантаж-200″ додому, – згадує чоловік. – І в сам котел не потрапили. Пробували прориватися до наших, але вже не змогли, на позиції увійшли російські війська. Під Іловайськом ми утримували велику територію, але всі батальйони командування зібрало в одному місці. І коли наші намагалися вийти з оточення, вороги вже чекали їх і розстрілювали.

“Бачать більше людей – обстрілюють”

Із 450 добровольців батальйону Ігоря Радецького живими, каже він, залишилося менше сотні. Згодом їх розформували і перекинули в інші частини. Батько з сином сьогодні воюють під Маріуполем. Зараз там, каже, є постійна загроза і для мирного населення:

– Перед нами за кілометр вже окопи ворога. Вони відійшли, але в будь-який час можуть наблизитися. Як тільки бачать більше людей – зразу обстрілюють. До нас приїжджали священики, то я весь час за них переживав.

Раніше, каже чоловік, частіше зав’язувалися бої з угрупуваннями сепаратистів. Сьогодні, зауважує він, значно побільшало російських військових. Водночас, українські бійці теж краще підготовлені, хоча їм і не зрозумілі окремі команди вищого керівництва.

– Якщо порівняти, як працювала артилерія в перші дні, то тепер хлопці вже навчились стріляти, – розповідає пан Ігор. – Тільки їхні “Гради” починають обстрілювати позиції, останній залп – і наші “отвєтку” дають. Але щойно починаємо “давити” – командири стримують. Стояли в Авдіївці – по нас стріляють, а ми не можемо.

Спроби домовитися з терористами, каже чоловік, не дають очікуваного результату. Супротивники йдуть на переговори, коли у них закінчуються снаряди, а щойно привезуть черговий “гуманітарний конвой”, посилюють обстріли.

Щодо настроїв місцевого населення, то, за словами пана Ігоря, вони потроху змінюються:

– Не думали вони, що таке буде. Чимало вже зрозуміли, що таке росіяни, “кадировці”, які до них приїхали. Є люди, які приходять і кажуть: он там живе наша родина, якщо почнуть обстрілювати, ми  з вами будемо те село захищати.

“Збагачуються на війні”

У швидке завершення конфлікту бійці не вірять – надто багато, каже пан Ігор, у владі людей, які збагачуються на нинішній ситуації:

– Урядовці повторюють, що все маємо – амуніцію, зброю, що все є і все добре. Та це не так. До нас прийшли сім БТРів, з них тільки два можна завести, інші – стоять. Думаю, для багатьох наших посадовців вигідна ця війна. Що довше вона триває, тим більше вони збагачуються. Коли все закінчиться, можна буде подивитися, у кого й наскільки виросли статки. І зрозуміти, хто є хто.

Якогось простого рецепту, як досягти миру в Україні, пан Ігор не дає. Треба, каже він, щоб більше людей зрозуміли: події на сході України не стосуються лише військових чи жителів цих регіонів, а всіх.

– Такий був підйом спершу – до Москви б дійшли, якби дали зброю. А зараз люди вже починають зневірюватися. Кажуть: нащо нам та брехлива влада, за що воювати? Ми воюємо за Батьківщину. А Батьківщина – це батько і матір, наша родина, яка не зрадила. Їх і треба захищати.

“Воюємо, щоб не рвалися снаряди тут”

На війні, вважає пан Ігор, дуже важко залишитися “білим і пухнастим”, але в будь-яких ситуаціях треба бути людиною. На фронті у нього з’явився позивний – “Іспанець”. Хоча в окопах, каже, немає значення, звідки ти і якою мовою розмовляєш. Коли над головами свистять кулі, інакше починаєш сприймати життя. Головне – надійне плече друга, сина, батька, на якого можна покластися.

– На території, де зараз наш батальйон, одразу за нами річка і один міст, – розповідає він. – Якщо буде наступ, той міст зривають – і ми вже звідти не вийдемо. Але ніхто не збирається відступати. Треба пам’ятати, заради чого воюємо. Ми стоїмо там, щоб не рвалися снаряди тут.

У найважчі хвилини, коли пізнається ціна життя і родинні стосунки, батько і син завжди поруч. На бойові завдання зголошуються разом, а після обстрілів перш за все шукають рідне обличчя. 

0352.ua

Проти бойовиків і російських військових разом воюють батько і син з Тернопільщини

П’ятнадцять років тому Ігор Радецький із села Великі Бірки, що поблизу Тернополя, поїхав шукати кращої долі за кордон.

Залишився жити в Іспанії, набув там багато друзів, знайшов роботу. За подіями в Україні стежив з екрана телевізора. Втім, коли почалися бойові дії на Сході, зібрався і приїхав додому. “Треба захищати Батьківщину”, – небагатослівно пояснює, чому повернувся із сонячної та мирної держави в буремну Україну. На полі бою він не один – пліч-о-пліч із ним воює старший син.

Після бою шукають рідне обличчя

– Богдан записався у добровольчий батальйон, їх вже мали відправляти, – розповідає пан Ігор. – Я зателефонував і кажу: “Почекай на мене, зараз буду й ми поїдемо разом”. Молодший син теж хотів із нами. Я його не пустив. Можна сказати, виштовхав з поїздка.

На той час Ігореві Радецькому було 53 роки. По приїзді в Україну чоловік хотів мобілізуватися через військкомат. Там, однак, йому відмовили. Військові пояснили – на службу не підходить через вік, пише Наш день.

Тепер же, останні місяці, він уже офіційно – військовослужбовець, командир розвідувальної групи.

Розповідати про особисте пан Ігор особливо не хоче. Каже: пишається сином, хоча й хвилюється за нього.

– Богдан якось на легковій машині танк об’їхав, їхав попереду, – розповідає чоловік. – Його прозвали “безшабашним”, він лізе вперед, завжди на передовій.

Рятуватися під кулями самому й допомогти синові Ігорю Радецькому допомагала військова підготовка. Проходив службу в армії, а в Іспанії працював на військовому кораблі.

В одному з боїв Богдана поранили, і саме батько відвозив його у госпіталь. Лікарі тоді сказали: п’ять хвилин пізніше – і вони б уже не змогли допомогти.

“Справжня і дуже страшна війна”

Батько з сином пройшли найгарячіші точки за час протистоянь на Сході. Пан Ігор каже: для нього це давно не АТО, а справжня і дуже страшна війна. Особливо відчутний цей контраст, коли бійці повертаються додому.

Сьогодні, переконаний чоловік, українській армії найбільше не вистачає чесних і вмілих командирів. Саме це, вважає він, було основною причиною трагедії під Іловайськом. Ігор із сином дивом врятувалися у період запеклих боїв, що тривали наприкінці літа.  Тоді у так званому “Іловайському котлі” в оточення потрапили сотні українських бійців, частину яких російські війська й сепаратисти знищили, ще частину полонили. Остаточна кількість жертв не відома досі.

– Ми напередодні повезли “вантаж-200″ додому, – згадує чоловік. – І в сам котел не потрапили. Пробували прориватися до наших, але вже не змогли, на позиції увійшли російські війська. Під Іловайськом ми утримували велику територію, але всі батальйони командування зібрало в одному місці. І коли наші намагалися вийти з оточення, вороги вже чекали їх і розстрілювали.

“Бачать більше людей – обстрілюють”

Із 450 добровольців батальйону Ігоря Радецького живими, каже він, залишилося менше сотні. Згодом їх розформували і перекинули в інші частини. Батько з сином сьогодні воюють під Маріуполем. Зараз там, каже, є постійна загроза і для мирного населення:

– Перед нами за кілометр вже окопи ворога. Вони відійшли, але в будь-який час можуть наблизитися. Як тільки бачать більше людей – зразу обстрілюють. До нас приїжджали священики, то я весь час за них переживав.

Раніше, каже чоловік, частіше зав’язувалися бої з угрупуваннями сепаратистів. Сьогодні, зауважує він, значно побільшало російських військових. Водночас, українські бійці теж краще підготовлені, хоча їм і не зрозумілі окремі команди вищого керівництва.

– Якщо порівняти, як працювала артилерія в перші дні, то тепер хлопці вже навчились стріляти, – розповідає пан Ігор. – Тільки їхні “Гради” починають обстрілювати позиції, останній залп – і наші “отвєтку” дають. Але щойно починаємо “давити” – командири стримують. Стояли в Авдіївці – по нас стріляють, а ми не можемо.

Спроби домовитися з терористами, каже чоловік, не дають очікуваного результату. Супротивники йдуть на переговори, коли у них закінчуються снаряди, а щойно привезуть черговий “гуманітарний конвой”, посилюють обстріли.

Щодо настроїв місцевого населення, то, за словами пана Ігоря, вони потроху змінюються:

– Не думали вони, що таке буде. Чимало вже зрозуміли, що таке росіяни, “кадировці”, які до них приїхали. Є люди, які приходять і кажуть: он там живе наша родина, якщо почнуть обстрілювати, ми  з вами будемо те село захищати.

“Збагачуються на війні”

У швидке завершення конфлікту бійці не вірять – надто багато, каже пан Ігор, у владі людей, які збагачуються на нинішній ситуації:

– Урядовці повторюють, що все маємо – амуніцію, зброю, що все є і все добре. Та це не так. До нас прийшли сім БТРів, з них тільки два можна завести, інші – стоять. Думаю, для багатьох наших посадовців вигідна ця війна. Що довше вона триває, тим більше вони збагачуються. Коли все закінчиться, можна буде подивитися, у кого й наскільки виросли статки. І зрозуміти, хто є хто.

Якогось простого рецепту, як досягти миру в Україні, пан Ігор не дає. Треба, каже він, щоб більше людей зрозуміли: події на сході України не стосуються лише військових чи жителів цих регіонів, а всіх.

– Такий був підйом спершу – до Москви б дійшли, якби дали зброю. А зараз люди вже починають зневірюватися. Кажуть: нащо нам та брехлива влада, за що воювати? Ми воюємо за Батьківщину. А Батьківщина – це батько і матір, наша родина, яка не зрадила. Їх і треба захищати.

“Воюємо, щоб не рвалися снаряди тут”

На війні, вважає пан Ігор, дуже важко залишитися “білим і пухнастим”, але в будь-яких ситуаціях треба бути людиною. На фронті у нього з’явився позивний – “Іспанець”. Хоча в окопах, каже, немає значення, звідки ти і якою мовою розмовляєш. Коли над головами свистять кулі, інакше починаєш сприймати життя. Головне – надійне плече друга, сина, батька, на якого можна покластися.

– На території, де зараз наш батальйон, одразу за нами річка і один міст, – розповідає він. – Якщо буде наступ, той міст зривають – і ми вже звідти не вийдемо. Але ніхто не збирається відступати. Треба пам’ятати, заради чого воюємо. Ми стоїмо там, щоб не рвалися снаряди тут.

У найважчі хвилини, коли пізнається ціна життя і родинні стосунки, батько і син завжди поруч. На бойові завдання зголошуються разом, а після обстрілів перш за все шукають рідне обличчя.

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Основний принцип - «відвідувай - відписувай ». Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати
Оголошення
Розмістити оголошення у цьому блоці Додати
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!