«Йду воювати, щоб ніхто не знущався над тобою, мамо…» – історія загиблого бійця з Тернопільщини

“Мамо, ти не гнівайся. Я йду воювати не за чиновників чи олігархів, а за всіх простих людей і за тебе, щоб ніхто не прийшов і не знущався над тобою і над іншими матерями, щоб ви не ховалися у підвалах…” – так сказав тернополянин Віталій Лотоцький, коли його призвали на фронт.

У липні він пішов воювати у складі 128-ої гірничо-піхотної бригади, а 16 лютого загинув під Дебальцевим, однак рідним сповістили про це аж 6 березня. 18 днів рідні нічого не знали про Віталія. За допомогою волонтерів шукали його в усіх військових госпіталях, моргах, думали, може, потрапив у полон, але жодної інформації не було. Лише 6 березня рідним сповістили сумну звістку – їхній Віталик загинув, пише Нова Тернопільська газета

У 2005 році Віталій Лотоцький служив миротворцем в Іраку. Його контузило, коли виводив бригаду з оточення і рятував життя побратимам. Був нагороджений польським орденом-хрестом “За мужність”. У мирному житті працював водієм. Коли почалися тривожні події в Україні, був активним учасником тернопільського Євромайдану, згодом зголосився захищати рідну землю від ворогів. Наприкінці липня, після вишколу у військовій частині у Мукачевому, хлопців направили під Дебальцеве. Віталій командував взводом швидкого реагування. До 35 бійців взводу ставився, як до рідних братів, вважав їх своєю другою сім’єю. Шість місяців вояки відбивали атаки ворогів і тримали оборону. Віталій отримав поранення в ліву ногу, однак навіть рідним нічого не сказав. Підлікувавшись у шпиталі, повернувся на передову. 31 грудня приїхав на ротацію і був удома до 8 січня. Після ротації взвод Віталія дислокувався у селі Нікішине Донецької області.

На передовому блокпосту “Балу” стояли вояки з Вінниці. Треба сказати, що блокпост “Балу” (за аналогією з “Мауглі”) був не те, що неспокійний, а навіть небезпечний. Бійців постійно обстрілювали, а одного разу снаряд “граду” влучив у бліндаж, знищив усі речі – одяг, спорядження, документи, їжу. Вояки дивом залишилися живими. Отож, коли вінницьким хлопцям потрібна була підмога, Віталій із побратимами, не вагаючись, пішли на виручку.

– Віталік ніколи ні на що не нарікав, – каже мати бійця Галина Станіславівна. – Лише раз поскаржився, що в окопах, де вони сиділи, не було ні води, ні їжі. Бійці ставили зверху на окопі бляху, збирали сніг і їли його… До них узагалі не доїжджала допомога – було надто небезпечно. Якось Віталикові самому вдалося вночі прорватися на БТРі до Дебальцевого і привезти воду… Він у всьому був такий – щирий, відповідальний. Казав, що на війні мають бути дорослі чоловіки, у яких вже є досвід за плечима, а не молоді хлопці. Цю війну вважав неправильною, йому завжди хотілося справедливості…

Віталій телефонував додому кожного дня. Востаннє рідні говорили з ним 15 лютого, а вже наступного дня у бою йому відірвало ліву ногу. У польовому госпіталі надали допомогу і відправили до Харківського шпиталю. Дорогою машину, якою транспортували Віталія та інших поранених, обстріляли з “градів”. Загинули всі, хто був у автівці – бійці, медики… Тіло Віталія за кілька тижнів знайшли в одному з моргів Дніпропетровська. Його впізнав тернопільський нардеп Тарас Пастух, який допомагав волонтерам у пошуках.

– У мене не було поганого передчуття і взагалі нічого такого, що б віщувало біду, – з болем мовить Галина Станіславівна. – Але коли Віталик повертався з ротації на війну, вперше попрощався зі мною. Я його перехрестила, поблагословила, він уже рушив до дверей, але повернувся і сказав: “Бог любить тих, хто вміє чекати, а чекати вміє тільки мати” і обійняв мене. От і дочекалася свого синочка, тільки в домовині…

У неділю, 8 березня, родичі, друзі та однокласники зустрічали тіло загиблого Героя із квітами і лампадками на Збаразькому КПП у Тернополі. Два дні біля його труни проплакала згорьована мати, ще один її син вже багато років за кордоном, а з дружиною Віталій розлучився, тому матір підтримували всі, кому Віталій був дорогий. Поховали Героя 10 березня на Микулинецькому кладовищі. Сиротою залишилася 10-річна донечка Ангелінка, яка досі не може повірити, що тато вже ніколи не прийде… Віталієві було лише 35 років…

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!