«У полоні сім місяців – як сім років…» – тернопільський боєць, який повернувся додому

Ми вже писали про 28-річного Федора Ткачука, бійця 128-ої гірсько-піхотної бригади з села Крутнів Кременецького району, якого рідні чекали з полону довгих сім місяців. І ось 30 серпня він повернувся нарешті додому…

«Не раз прощався подумки з життям…»

…Федір зустрічає нас на вигоні села. Одну руку подає, щоб привітатися, а іншою – обіймає шестирічну Соломійку. Неможливо не помітити, що за усмішкою на обличчі ховається біль від пережитого полону. Поки йдемо дорогою до Федорового дому, розмовляємо, пише Нова Тернопільська газета

«Це – Соломійка, донька моєї рідної сестри Нелі і моя похресниця, – знайомить нас Федя. – Вона – мій оберіг. Чесно кажучи, я й воювати пішов заради таких діток, а поки був у полоні, то думки про дім і про Соломійку допомагали вижити. Коли здавалося, що вже нема ні сил, ні бажання боротися, згадував щирі оченята Соломійки, її дзвінкий сміх і переконував себе, що обов’язково потрібно вибратися з того пекла… І тепер, коли я вдома, вона не відходить від мене ні на крок…»

В очах Федора – невимовний розпач, йому важко говорити… Ми присідаємо на порозі його хати, і Соломійка знову тулиться до хресного. «Є що розповісти, але я не хотів би зачіпати деяких тем... – потирає хлопець шрами на обгорілій руці. – Це в мене залишилося після мінометного обстрілу в Нікішиному, тоді, коли я, власне, й потрапив у полон. Ще на нозі такий є… Досі не віриться, що я вдома. Вперше це усвідомив, коли мене обнімали маленькі рученята Соломійки. А там, у полоні, ніхто не знає, що відбувається у зовнішньому світі... Бойовики заходять у підвал, називають прізвище і виводять. Ти йдеш і не знаєш, куди йдеш і що з тобою зроблять. Багатьох полонених так виводили, і вони вже не поверталися. Бувало, що й ми з побратимами не раз подумки прощалися з життям. Нас час від часу вивозили в поле із зав’язаними очима, говорити не дозволяли, тримали під прицілом, а ми лише могли обняти один одного і молитися. Так зумисне робили, щоб чинити психологічний тиск. Тому, коли 29 серпня зайшли за мною, я до останнього нічого не знав… Мене і ще 11-ох побратимів повезли за Донецьк, де був обмін, і тоді вже волонтери доправили нас до Генерального штабу АТО до Краматорська, а звідти – додому. Я дуже вдячний волонтерці з Тернополя Ірині. Називаю її своєю другою мамою, бо саме вона опікувалася мною всі ці місяці. Вона мене з того пекла витягла…»

«Краще підірватися на гранаті, ніж потрапити до тих нелюдів…»

Бійці 128-ої бригади дислокувалися під Дебальцевим, а 26 січня частину з них, у тому числі і Федора, перекинули до Нікішиного. Їм сказали, що відсилають туди лише на одну ніч, а вранці вони повернуться до Дебальцевого. Тоді їх, десятьох вояків, відвезли до села на танках. У Нікішиному тривали запеклі бої, і бійці мали підстрахувати побратимів, які вже чотири місяці стояли на одній позиції. Хлопців кинули практично в саме пекло. Вони змушені були ховатися у підвалах, адже відстрілюватися із автоматів проти важкої артилерії було неможливо.

Федорові важко підбирати слова. На кілька хвилин він змовкає і тут із нього виривається те, що так довго тримав усередині… Він розповідає про жахи, які пережив, про хлопців, які не повернуться додому. Про те, що відчував, коли їх бомбили з «градів» під Дебальцевим… Коли не розумів, де небо, де земля… Коли не знав, куди бігти і що робити… Коли зрозумів, що допомогти може тільки Бог… Коли друг, із яким щойно розмовляв, уже мертвий і немає сил тягнути його за собою…

– У Нікішиному ми три дні відбивалися без підмоги, – пригадує Федір. – З десяти нас залишилося лише четверо, а скільки до того хлопців полягло, навіть боляче згадувати. На третій день боїв у нас уже не залишилося ні зброї, ні їжі, ні води… Ми просили через радіостанцію: «Дайте допомогу!.. Потрібна допомога!..» А нам лише відповідали: «Тримайтеся… Тримайтеся…» Ми трималися до останнього, але…

29 січня Федора контузило. Неподалік від нього розірвалася міна, обгорів одяг, руки і ноги були обпечені… І тоді його з побратимом знайшли бойовики…

– Я нічого не відчував, коли мене забирали, – на очі у Федора мимоволі навертаються сльози. – Спочатку взагалі був без свідомості, а потім ДНРівці обілляли мене водою. На деякий час отямився і усвідомив, що втекти вже не вдасться. Поки воюєш, то навіть не думаєш про те, що можеш потрапити у полон. А туди краще не потрапляти… Прости мене, Господи, за такі слова, але краще підірватися на гранаті, ніж потрапити до тих нелюдів. Я просився: «Краще добийте!..» Але їх таким не проймеш. Якщо вони бачать, що ти дихаєш, то ще більше знущаються. Бойовики забирали навіть важкопоранених, які дорогою помирали, а тоді їх тіла просто кудись викидали…

«Ділилися останнім шматком хліба…»

Федора і ще 36-ох полонених тримали у підвалі колишнього управління Донецького СБУ. Архіви звідти забрали, і наші бійці спали на стелажах. У Федора з собою були іконки і хрестик, але в полоні все відібрали. «Ета тібє больше нє панадабіцца, ано тібя нє спасьот…» – зірвали з шиї хрестик і викинули… Забрали також форму, в кого вона була ціла, а натомість дали якесь лахміття. Найважче було в січні-лютому, тоді після «котла» під Дебальцевим привезли багато полонених… Було дуже холодно…

– Нас виводили на примусові роботи, – згадує Федір, – мили якісь склади, чотириповерхове приміщення СБУ… До кожного бійця приставляли озброєний конвой. Навіть не хочу згадувати, як ми у смітниках шукали собі одяг, як нас годували. Кидали що-небудь, немов псам, аби не померли, або доїдали за бойовиками те, що вони недоїли. Бувало, що залишки їжі кип’ятили, а бувало, що віддавали нам прокисле, зіпсоване... Бувало, що взагалі не було що їсти. На одного давали пачку сухої «Мівіни» на два дні і мусили обходитися. Води теж не було нормальної. Те, що ми пили, важко назвати водою, сама хлорка. Від того й зуби в багатьох «полетіли»… Спочатку нам не дозволяли телефонувати до рідних, я не говорив зі своїми три місяці. А тоді раз у тиждень почали давати телефон на 30 хв. для 50 бійців. Говорити багато не було змоги, сказав слово-два і передавав іншому. Коли вперше зателефонував сестрі, нічого не відчував. «Нелю, то я. Живий…» – і відразу тиша, а потім сльози... У полоні сім місяців – як сім років, і краще їх забути, наче страшний сон. Розумію, що то буде нешвидко і на все потрібен час… Я ще й досі не можу ні їсти, ні спати вночі. Тільки задрімаю і чую постріли, вибухи, бачу смерть. Зриваюся. Кричу. Заспокійливі не допомагають… Мені й у полоні жахіття снилися, там усім сняться…

…Попереду у Федора лікування у санаторії і довгий курс реабілітації. Днями він вирушить до військової частини у Мукачевому, де йому дадуть направлення у санаторій. «Підлікуюся і знову піду... – прокручує на руці синьо-жовтий браслетик «Слава Україні!», – а тоді зустрінемося з вами і поговоримо, але вже коли закінчиться війна…".

Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)

Відгуки та коментарі

Написати відгук
Написати коментар

Відгук - це думка або оцінка людей, які бажають передати досвід або враження іншим користувачам нашого сайту з обов'язковою аргументацією залишеного відгука. Ваш відгук допоможе багатьом прийняти правильне рішення Коментарі призначені для спілкування та обговорення, а також для роз'яснення питань, що цікавлять

Не дозволяється: використання ненормативної лексики, погроз або образ; безпосереднє порівняння з іншими конкуруючими компаніями; безпідставні заяви, що ображають діяльність компанії і / або її послуги; розміщення посилань на сторонні інтернет-ресурси; реклама та самореклама.

Введіть email:
Ваш e-mail не відображатиметься на сайті
або Авторизуйтесь , для написання відгуку
Автор
0/12
Викладення
0/12
Актуальність
0/12
Відгук:
Завантажити фото:
Вибрати

Коментарі призначені для обговорення, обговорення, вияснення цікавих питань. Для оцінок та рецензій використовуйте форму відгуку

Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!