На Тернопільщині після смерті матері від сироти відвернулися родичі та відправили її в дитбудинок

За один рік Валентина Тивонюк втратила одразу трьох рідних людей. Рік тому в неї раптово померла мама, згодом - хресний тато, а пізніше - ще й рідний. Тож вона залишилася зовсім сама.

- Ніколи не могла подумати, що мама ось так піде, - зі слізьми на очах говорить дівчина. - Вона не хворіла навіть. Просто одного дня сіла в крісло, закрила очі і віддала Богові душу. Це стало для мене найбільшим ударом в житті. Та виявилося, що життя приготувало для мене ще більше неприємностей.

Тато, як розповідає вихованка, дуже сильно любив свою дружину. Він ніяк не міг змиритися з тим, що ніколи не побачить її та не зізнається у своїх почуттях. Від постійної журби в нього почало боліти серце. І через півроку він помер. А перед цим не стало хресного батька дівчинки.

- Я втратила усіх найрідніших людей, - каже 20 хвилин Валя. - Родичів у мене багато, та рідних - дуже мало. Обожнюю свою прабабусю Олену Ігнатіївну. Вона не могла стати опікуном, бо їй майже 90 років і за станом здоров'я вона не може нормально піклуватися про мене. Я пам'ятаю той жахливий день, як працівники Кременецької служби у справах дітей прийшли мене забирати. Вони навіть у двері не постукали. Зайшли в хату, як до себе додому, і сказали: “Збирай речі”. Моя прабабуся не розгубилася. Вона взяла ціпок і дала їм прочуханки - так не хотіла мене відпускати. Зараз я часто приїжджаю до неї в гості, у Кременець. Це - людина, якій я можу довіряти.

Окрім бабусі, у Валентини є ще двоюрідна старша сестра Валерія, яка також всіляко підтримує дівчину.

- Лєра - донька моєї тітки, - розповідає вона. - Її мама зловживає спиртним. Тому сестра ще змалечку жила зі мною, мамою та прабабцею. Ми з нею - не тільки сестри, а й найліпші подружки. Дякую Богові за те, що маю її.

Закінчивши дев'ять класів, Валентина вирішила виконати бажання мами та вступила на навчання у Кременецький педагогічний коледж.

- Мама працювала концертмейстером, вона віртуозно грала на фортепіано, бандурі та баяні, а ще чарівно співала, - додає дівчинка. - Тато був музикантом-самоучкою. У його руках гітара ставала зовсім “беззахисно”, звучання перехоплювало подих. Я також навчалася в музичній школі, закінчила клас фортепіано.Та провчившись рік у коледжі, вирішила покинути навчання. Адже зрозуміла, що, маючи за плечима освіту музиканта, я  не зароблю собі на життя. Так, я дуже люблю співати і грати на інструменті. Співати та грати в майбутньому в барі у мене немає бажання, а щоб “пробитися” на велику сцену, потрібні великі гроші, яких я не маю. Тому обрала більш перспективну професію - перукаря.

За словами дівчини, у неї непогано виходить робити іншим зачіски. Вона навіть думає над тим, аби в майбутньому відкрити салон краси.

- Хочу добитися успіху в житті, аби втерти носа деяким своїм родичам, - каже вона. - Адже в складний період життя, коли я фактично залишилася сама, деякі із них могли оформити опікунство, однак просто вирішили позбутися мене. Мовляв, їм зайвий рот у хаті не потрібен.

Як би там не було, Валентина дуже рада, що потрапила в найкращий в області дитячий будинок. Тут вона і справді почувається, як удома. Усі діти - наче одна велика родина, де кожен один одному - і брат, і сестра. Окрім того, вихователі й директор дуже доброзичливі і справді піклуються про всіх вихованців.

- Мені навіть страшно подумати, як живуть діти в інших закладах, - каже вона. – У той час, як вони бідують, ми маємо все - і гарний одяг, і смачну їжу, і батьківське піклування.

Валя із задоволенням збирається на відпочинок у Карпати. Оскільки в дівчини хворе серце, свіже гірське повітря їй не завадить.

- Я намагаюся не нервуватися через дрібниці, - каже вона. - Кожні півроку обов'язково проходжу медогляд. Намагаюся ловити кожну мить життя, бо воно, на жаль, таке коротке...