Патріотизм як зброя проти Росії: на Тернопільщину повернувся 19-річний боєць із зони АТО

Люди звикають до всього. Ми вже звикли до війни. Точніше - до інформації про неї. Щодня вона ллється потоком, у якому відразу і не відрізниш, де правда. Але одне зрозуміло:  і, чиї родичі зараз на передовій боротьби за Україну, щодня лягають і встають з однією думкою: «А як там він?»

Матері, дружини, сестри, рідні, близькі, друзі, сусіди, односельчани - всі переживають і моляться за того рідного солдата, який десь у зоні так званої АТО робить свою справу. А вдома його чекають з надією, що все буде добре і він повернеться з війни - живий, здоровий і неушкоджений.

Нирків днями дочекався свого героя. У лютому Миколі Шведу виповнилось 19 років. Хотів написати лише дев’ятнадцять. Але у його випадку можна вжити «уже» або «аж». Бо на війні кожен прожитий день – за щастя. Тому в очах зовсім юного солдата були в той день втома, смуток і тривога. Очі не юнака – очі мужнього воїна говорили за нього більше, аніж слова. Односельчани, педагоги та учні місцевої школи зустрічали його перед школою, яку закінчив чотири роки тому.

Микола – контрактник, пішов на службу в Збройні сили України у мирний час. А останні півроку все перевернулося з ніг на голову. І сусідня Росія, яку ніколи не уявляли собі в Україні в ролі агресора, стала ворогом номер один. У жодних стратегічних планах ніхто не допускав такого розвитку подій. За безпечність попередніх Президентів, депутатів, урядів, керівників Міністерства оборони, Генштабу і ще багатьох структур, які у жахливому сні не бачили в ролі ворога Росію, тепер своїми життями платять такі, як Микола, протиставивши краще озброєному ворогові свій патріотизм, героїзм, віру в перемогу.

Побачивши Миколу, першими зграйкою підбігли до нього школярки-дівчата з букетами квітів. А він, розгублений несподіваною зустріччю, на мить застиг на місці, не сподіваючись на таке велелюддя біля школи, до якої донедавна ходив. Одним із перших привітався обіймами із директором навчального закладу Йосафатом Стасюком та священиком місцевого храму Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ КП о. Олександром Процишиним, пише Номер один.

А за спинами людей сльози котилися з очей матері, яка дочекалася сина, котрий із зони АТО приїхав у короткотермінову відпустку. Її син обрав свій шлях ще раніше, до початку військових дій – служити народу України, захищати його. І він з честю виконує свій обов’язок, свою солдатську роботу – боронить рідну землю і свій народ від ворожих зайд. Завдяки йому і десяткам тисяч його бойових побратимів Україна переможе.