Для більшості людей монотонне «тудук-тудук» чи протяжний гудок потяга нагадує далекі мандрівки, а для двох родин залізничників із Великої Березовиці, що неподалік Тернополя, — це незмінний ритм життя.
Місцеві мешканці уже звикли до хати «на два господарі», що на невеличкому клаптику землі поміж коліями, а от заїжджі дивуються: як можна жити за п’ять метрів від головної магістралі з одного боку і за 15 м від під’їзної до підприємства «Тернопільвтормет» з іншого? А ще повз подвір’я колію перетинає автотраса районного значення, тож від транспорту тут не заховатися. Тільки уявіть собі: за день біля цієї оселі курсують близько 30 потягів та сотні автомобілів, вантажівок, фур… Дім обхідника колії переріс у будинок з євроремонтамиВід двигтіння потягів, особливо вантажних, та безперервного автомобільного потоку, здається, аж здригається цей приколійний будинок. А що казати про дошкульний сигнал під час закриття переїзду та цілоденне миготіння шлагбаума. Однак господарі лише усміхаються на запитання: «Як їм живеться на колії?»— Людина до всього звикає, — каже Тетяна Цибульська. — Нас абсолютно не дратують і не втомлюють постійні рух і шум, ми так звикли до транспортного «сусідства», що й не реагуємо.Уже багато років у будинку мешкають дві родини залізничників — Цибульські і Осадціви. Керівництво залізниці дозволило їм приватизувати помешкання, тож сім’ї зробили капітальний ремонт будівлі, впорядкували невеличке подвір’я і всю довколишню територію. Раніше на цьому місці стояв будинок колійного обхідника, побудований ще за часів Австро-Угорщини — у 1898 році. Залізничник, який щоденно перевіряв кілометри колії, зупинявся у невеличкій халупці, щоб зігрітися, попити чаю. Згодом у це помешкання почали заселяти працівників колії. За роки господарі реконструювали службове приміщення, аби зробити його придатним до проживання, але міцні «австрійські» стіни залишили. А ще провели водогін, утеплили будівлю і навіть зробили євроремонт. У лівій частині хати понад півстоліття мешкає династія працьовитих і щирих залізничників Осадцівих, а права половина стала рідною домівкою для сім’ї Цибульських, які поселилися тут шістнадцять років тому.Залізниця — життя родини Цибульських— З 1995-го року працюю на залізниці, — розповідає Ігор Цибульський. — Після закінчення Чернівецького технікуму залізничного транспорту мене прийняли бригадиром на станцію «Тернопіль», деякий час я був майстром, а нині обіймаю посаду начальника дільниці. — Ми з Ігорем родом із села Жнибороди Бучацького району, коли ж чоловік влаштувався на роботу в обласному центрі, нам довелося переїхати сюди, — каже пані Тетяна. — Житла у Тернополі ми не мали, сподівалися, що отримаємо квартиру від залізниці, але в кризові роки будівництво припинилося, тому все, що могли нам запропонувати, це частину цієї службової будівлі. Але ми були раді й тому, бо тинятися по чужих квартирах ще важче. На переїзді у Великій Березовиці знаходиться пост безпеки руху, тому для родин місцевих залізничників — це незмінне місце роботи. На Бучаччині Тетяна Цибульська працювала бухгалтером у селянській спілці, а після переїзду влаштувалася чергувати на посту. За безпекою руху потягів цілодобово стежать чотири зміни працівників, які працюють дванадцять годин поспіль.Коли «пищав» шлагбаум, хапала… телефонну слухавку— Звуки залізниці стали для нас рідними і буденними, ми їх не чуємо. Звичайно, коли їде навантажений потяг, відчуваємо вібрацію, але землетрусу у хаті нема — посуд не дзеленчить, лампи не хитаються, — усміхається пані Тетяна. — Навіть не знаю, чи то стіни такі ізолюючі, чи ми настільки адаптувалися. На початках я ніяк не могла звикнути до «пищання» шлагбаума перед закриттям — мимоволі хапала телефонну слухавку, здавалося, що це міжміський дзвінок. «Ой, та це ж знову шлагбаум!» — опам’ятовувала себе. Наші рідні досі дивуються, як ми витримуємо такий рух. Якось у нас гостював мій брат, то першої ночі він навіть очей не заплющив, другої — теж мучився, а на третю був такий втомлений, що заснув миттєво. Найбільше Цибульські хвилюються за дітей, адже два їхніх сини — 14-річний Андрій і 3-річний Максимко — граються буквально за кілька кроків від колії. А хлопцям хочеться і побігати, і м’яча поганяти, і на велосипеда сісти, тому батьки змалечку привчили їх бути обережними. Тепер Максимко сам нагадує батькам: «Стійте! Зараз потяг буде їхати!» Щоб діти були у безпеці, Цибульські встановили високу огорожу довкола подвір’я. За помешканням Цибульських — низовина з мочарами, тож розорати під город неможливо. Щоб мати свою городину, працьовита господиня розкопала клаптик землі між коліями навпроти і щороку садить там цибулю, моркву, червоний буряк, - пише Нова Тернопільська. Не хоче рости в низовині і сад, приколійне полотно полюбляють лише верби. Щоправда, біля самої хати Цибульські мають горіх, вишню, грушу і яблуню, тож дітям є що щипати. А те, що попри саму хату мчать потяги, для Андрійка і Максимка — справжня радість: «тудукають» на прощання потягам, грають у машиніста-провідника і мріють стати, як мама і тато, — залізничниками.