Ще десять років тому іноземець на вулицях нашого міста привертав неприховано зацікавлені погляди перехожих. Зараз же воно іноді скидається на Ріо-де-Жанейро з його святковим вінегретом різних рас і національностей.
Яким же бачать Тернопіль та тернополян іноземні студенти, які тут навчаються? Саме на це запитання намагалась відшукати відповідь кореспондент «Тернопільської липи».
Недільного дня на початку літа, коли сквер у центрі ще не був перегороджений решітками в очікуванні чергового пам’ятника, відпочиваючи в компанії Соломії Крушельницької, я за годину нарахувала близько сотні зарубіжних гостей. Вони, безперечно, виділялися серед наших земляків, і не лише кольором шкіри, структурою волосся і розрізом очей, а й гелевими зачісками, своєрідним вбранням, незвичними парфумами. Трималися здебільшого невеличкими групами, поводилися розкуто і життєрадісно. Багато смаглявих хлопців ішли в компанії щасливих юних галичанок і волинянок, дехто тут же, в сквері, робив спроби познайомитися із довгокосими білявками. І спроби ці, варто зауважити, були вельми ввічливими й успішними. Тернопіль, приміряючи на себе статус європейського міста, почав зміни в цьому контексті не з вирішення проблеми банальних і, даруйте, смердючих, громадських туалетів, а відразу з прийому іноземних гостей. Навіть з плакатів, що рекламують моментальне фото на документи, до нас тепер толерантно посміхаються не звичні європейські «фейси», а політкоректні різнокольорові обличчя.
Не секрет, що більшість іноземців у Тернополі – це не туристи, що заблукали після «Євро-2012». Ті нечисленні гості вже давно поїхали. Сподіваємося, усі вони зберігатимуть чудові враження про «файне місто Тернопіль». Ну, хіба окрім того горопашного француза, що його побили у фан-зоні. Переважна ж більшість іноземців в Тернополі – студенти. Щоправда, дехто з них – колишні студенти, бо із різних причин з навчанням не склалося, а їхати додому не хочеться, отож чекають, шукають варіанти… А тим часом щороку набір іноземців у місцевих вишах зростає.
Найбільшим попитом серед іноземних абітурієнтів користується Тернопільський державний медичний університет імені Івана Горбачевського. Тут їх навчається більше тисячі – студенти з Нігерії, Іраку, США… З вуст в уста сердобольні тернополяни передають оповідку про красунь-індіанок, які якось в сильні морози чекали біля обласної лікарні маршрутку у ясно-блакитних відкритих босоніжках, взутих на грубі вовняні шкарпетки. Тепло відгукуються про майбутніх лікарів пацієнти неврологічного диспансеру. «Приходили до мене практиканти-іноземці, – пригадує жінка років сорока, що посоромилася назвати своє ім’я, – дуже вже старанні і уважні. По-нашому говорять погано, але оглядають ретельно, щось записують, «бадають» легенько і питають за щораз: Вас болить? Можете сісти? Можете стати? Дуже стараються, ввічливі, чуйні, певно, стануть хорошими лікарями».
Хто зна, може вони й справді весь свій час присвячують навчанню. Пригадую, мені довелося бути на скромній весільній вечірці в закладі, розміщеному поблизу гуртожитків медуніверу. Опівночі студенти почали раз за разом телефонувати в міліцію зі скаргами на порушення спокою. Прохання і пропозиції домовитися мирно вони не приймали, і після третього такого дзвінка молодятам довелося прощатися з гостями.
Разом із тим, непоодинокими є й нарікання городян на деяких закордонних квартирантів. «Над нами знімали квартиру якісь араби чи що, – згадує одна тернополянка. – То раз у раз до ночі сходилися компанії, музика, дівки, крики, – страшне! Я не раз о другій ночі по батареї стукала і сварилися з ними, але нічого не допомагало. Як приїдуть на таксі із сумками продуктів, то вже ясно, що мало не до ранку будуть гульки. Я розумію, що то молоде, хоче забави. Але їх таких самих збирається – ой-ой-ой, та й люди жаліються, а вони не слухають. Правда, було в них якесь свято мусульманське, то вони принесли нам м’ясо, добрий шмат баранини, і просили взяти, бо так в них заведено, що треба із сусідами поділитися, а відмовлятися не пасує. Та я що ж, буду гніватися? Взяли ми то м’ясо, та й помирилися, а вони згодом десь виїхали з тої квартири. Тепер тихо».
Ще довелося мені якось бути свідком досить неприємної ситуації у громадському транспорті. Компанія темношкірих хлопців гучно та нахабно обговорювала українську дівчину, смакуючи усі подробиці її вбрання та зовнішності. Робили це без остраху, адже були переконані, що ніхто із пасажирів англійської мови не розуміє. Якби у салоні дівчину супроводжував її хлопець, гадаю, без бійки не обійшлося б.
А от смаглявий син Іраку Магді, що в Тернополі освоює професію стоматолога, дотримується мусульманських звичаїв, знає не одну мову і залюбки вставляє в українські речення діалектні слова на кшталт «ціхо», майстерно копіюючи то лемківський, то галицький акцент. Видається вельми цікаво. Магді – чудовий співрозмовник, виявляє інтерес до місцевих релігійних звичаїв, був у церквах. А ще, гостюючи на Великдень в українській родині, підтримував українсько-англійську розмову про Біблію та Коран, терпляче відповідав на запитання про свою родину, батьків, гареми, багатоженство, права і повагу до жінок, паранджу, святковий місяць Рамадан… Виявилося, що в Іраку теж є традиція фарбувати яйця. Магді був дуже здивований, що за столом не подали горілки (господарі стримано ставляться до спиртного, і з поваги до віри частували того дня щедро, але без свинини та алкоголю). Відсутність сала гостя не вразила, а щодо пляшки з міцним напоєм щиро дивувався: «Як же так? Хіба не всі п’ють?»
На фото, що показував Магді, – веселі юнаки-брати, красуня-сестра, причому, зовсім не замкнена вдома, а навпаки, – працює у Міністерстві, перебирає женихами. Мати, як всі матері світу, – із серйозними, лагідними, ледь тривожними очима, і дужий, суворий, гордий дітьми батько. Фікус у дворі – ні, не у горщику, просто фікус, розлогий, наче наша яблуня…
Як багато іноземців міняють рідні пальми та фігові дерева на тернопільські верби і липи? У Тернопільському національному політехнічному університеті імені Івана Пулюя навчається більше 250 студентів із Нігерії, Конго, Марокко, Камеруну, Гвінеї і Таджикистану. Більше сотні іноземців «гризуть граніт науки» в ТНЕУ. Так, камерунець Аррей Деба Ханс, як і багато інших іноземців, шукав можливості вступити до університету в мережі Інтернет. Клацнув на баннер «Education in UK» («Освіта у Об’єднаному королівстві», UK – загальноприйнята абревіатура Великої Британії), однак оголошення стосувалося навчання в Україні. Як то кажуть, жереб було кинуто, і незважаючи на перипетії та різноманітні труднощі, три роки тому хлопець зійшов з літака у київському «Борисполі». «Я не почував себе розгубленим, адже був знайомим із Європою – до цього я рік мешкав у Іспанії, – згадує Аррей Деба Ханс. – Планував вивчати морський менеджмент в Одесі (мав досвід роботи в порту у себе на Батьківщині), однак долею випадку став студіювати міжнародний бізнес у ТНТУ».
А щодо перших вражень про наше місто, тернополян та складнощі у адаптації розповів таку історію. «Найпершу складність створював мовний бар’єр. Але зараз це не є перешкодою – запитати дорогу чи якусь іншу інформацію: люди приязні та привітні, у більшості випадків приходять на допомогу. Я ніколи не мав проблем у комунікації, особливо в гуртожитку, з іншими іноземцями, адже володію як англійською, так французькою. Українську мову ми вивчаємо 4 рази на тиждень в університеті. Однак іноземці не докладають особливих зусиль в її освоєнні: навіщо вивчати мову, якою через 5 років, після повернення на батьківщину, не буде потреби користуватися? А в повсякденній практиці вистачає кількох фраз. Я зрозумів, що у спілкуванні головну роль відіграє зовсім не мова: порозумітися можна і без слів – завдяки доброзичливості! Тернополяни, українці загалом, «білі» ззовні, але «чорні» усередині (You are white outside, but black inside – мовою оригіналу). Я маю на увазі під словом «чорні» – не «погані», а навпаки, хочу сказати, що вони такі ж, як і темношкірі, – щирі, щедрі, дружні. Саме місто дуже чисте, багато зелені, тут комфортно і спокійно».
Вважається, що Тернопіль – ідеальне місто для тих, хто приїхав сюди навчатися: комфортне, безпечне, спокійне, тихе. Один арабський студент зауважив навіть, що двоє іракських дітлахів під час гри часом вчиняють гамір гучніший, аніж усі тернополяни, які гуляють увечері Театральним майданом. А повертаючись до вражень Деби, то за його спостереженнями, тернополяни більше відпочивають поза домом. «А у моїй країні люди весь вільний час проводять у рідних стінах, в колі сім’ї, – каже юнак. – І я теж полюбляю залишатися в кімнаті, переглядаючи фільми. Люблю гуляти парком, «точити ляси», як сказали б українці, в «Орнаві» чи розважатися в «Подолянах».
У Тернополі завдяки своєму українському приятелеві Деба навчився готувати борщ і відтоді залюбки ласує цією стравою. Свою пристрасть до борщу пояснює простими словами «it’s very-very tasty».
Майбутній економіст Альфа Баррі з Гвінеї за час навчання в Україні не лише освоїв десяток програмних дисциплін, знайшов друзів і партнерів по команді з баскетболу, а й встиг побувати дружбою на інтернаціональному весіллі: його темношкірий друг одружувався з українкою. «Я вже мав не одну нагоду познайомитися ближче з українськими традиціями. Коли я збирався в Україну, то мав щодо неї лише асоціації з братами Кличко та футболістом Шевченком. Звісно, чув про прояви расизму, але не зважав на це. Переконаний, що люди є добрими чи злими, незалежно від кольору шкіри. І де б ти не був, треба залишатися людиною – порядною, моральною, законослухняною. Перший рік в Україні я провів у Харкові, вивчаючи російську мову. Але знайомі вмовили мене перебратися до Тернополя – і не даремно – люди тут значно приязніші, навіть міліція. Іноземці почувають себе тут у безпеці. Хоча є місця, в які не варто потикатися, я чув таке про бар «777». І вартість життя в Тернополі нижча, хороші умови в гуртожитку. Я задоволений. Але розумію, що залишитися тут і розпочати свою справу я не зможу, – в Україні на старті власного бізнесу стоїть дуже багато перешкод.»
А для цьогорічного випускника медичного університету Ахсана Улла шість років в Тернополі – найкращі роки життя. Хоча він постійно сумував за ріднею у Пакистані, Україна стала для хлопця другою батьківщиною. «Живучи в Тернополі, мандруючи Україною, я намагався дізнатися більше про вашу культуру – захоплююся мелодійною мовою, музикою, красою природи та дівчат. Сала я не куштував, це в ісламі не прийнято, але от вареники мені дуже смакують, – посміхається Ахсана Улла. – Життя іноземців тут практично безтурботне. Звісно, навчатися, якщо дійсно докладати зусиль, складно будь-де. Але тут не доводиться перейматися роботою, піклуватися про інших. Мою освіту оплачують батьки, але вже скоро, коли розпочну медичну практику, я поверну їм усі кошти. Щодо українців, то я бачу, як їм тяжко. Зарплати низькі, а витрати зростають… Тільки, не зважаючи ні на що, вони усміхнені та намагаються бути щасливими. Особливо я співчуваю жінкам: лише тут я вперше побачив жінок, які працюють на будівництві чи двірниками. У Пакистані жінки переважно виховують дітей та доглядають за домом, а якщо й працюють, то займаються виключно «жіночими» професіями.
Було ще багато речей, які мене дивували, до яких я звикав (наприклад, сніг і морози J). Я полюбив це місто всім серцем – вечірні прогулянки набережною, затишок парків, концерти на майдані, часту зміну погоди…J Зараз хочу продовжити навчання в Норвегії і знаю, як сильно мені буде бракувати цього. Моя сім’я наполягає, аби перебирався в Канаду, однак я не хочу покидати навіть європейського континенту, аби бути ближче до України.»
Тернопіль не претендує на звання найбільш інтернаціонального міста. Але мене вже давно не дивує, коли темношкірий парубок у магазині відповідає продавцю словами «Красно дякую, пане» і чує у відповідь: «Будь ласка, заходьте ще». І продавці їх часто вже знають, хтось регулярно запасається атрибутами красивого життя (алкоголь, цигарки…), а хтось забігає у цілодобовий магазин о другій годині ночі… за пакетом манки.
Вони інакші, і різні. Зрештою, і ми, українці, також – хіба ні? Незалежно від настроїв і вподобань, сприйняття чи не сприйняття, хочемо ми того чи ні, Україна вже ніколи не буде ізольованою у цьому глобалізованому світі, а Тернопіль – не залишиться незайманою оазою галицького провінціалізму. Розпочатий діалог між культурами повинен відбуватися. І на високому рівні.