Національне питання - «графічна» відповідь. І жодних проблем?

Громадянам України хочуть повернути графу «національність». До Верховної Ради внесено законопроект, згідно з яким пропонується за бажанням батьків вносити національність дитини в свідоцтво про народження, а згодом графа «національність» з'явиться і в паспорті.

 Інформація про передбачувані нововведення була опублікована в урядовому виданні "Урядовий кур'єр", після чого на сторінках різних ЗМІ розгорнулася широка дискусія, а чи потрібно повертати цю графу.

Якщо хто в силу молодості не знає, нагадаємо, що графа «національність» була присутня в паспортах громадян колишнього СРСР і нерідко використовувалася радянськими властями як інструмент для їх дискримінації. Саме ця обставина спонукала незалежну Україну позбутися від непотрібної строчки в паспорті. Але чи такої вже непотрібної?

Сьогодні в Україні все частіше говорять про втрату національної ідентифікації. Причому цю проблему відзначають не тільки українці, але також угорці, греки, татари, румуни, поляки та десятки інших народностей, які проживають на території України. Для тисяч людей строчка в паспорті - це не формальність, а єдиний надійний і узаконений спосіб передати у спадок своїй дитині не тільки рахунок у банку, але і національну ідентичність, яка дозволяє не загубитися, не розчинитися у багатонаціональній державі, зберігаючи традиції і культуру.

До речі, до останнього часу вважалося, що національного питання в Україні не існує зовсім. Безумовним досягненням країни справедливо називають те, що в розломних 90-х Україні вдалося уникнути свого Придністров'я, Чечні і Косово. Вогнища сепаратизму, які періодично спалахували в Криму та Закарпатті, в Чернівецькій області та на Донбасі, вдавалося погасити швидко і майже безкровно. Таке мирне будівництво власної державності можна пояснювати по-різному, але, швидше за все, це пов'язано з тим, що сама державна машина, що формується, стояла осторонь від національного питання, а без підтримки держави впроваджувати єдині національні стандарти на території багатонаціональної держави не вийде. У свою чергу, і нацменшини не могли угледіти в особі держави ворога, з яким треба боротися. А тому міжнаціональні конфлікти якщо й спалахували в Україні, то носили скоріше хуліганський характер.

Особливо «вибухонебезпечними» в цьому питанні були 2007-2008 роки, коли в молодіжному середовищі, що називається, увійшли в моду ідеї скінхедів. Тоді в різних регіонах раз у раз виникали бійки з іноземними студентами.

До прикладу, у 2008 році в Миколаєві побили двох нігерійських студентів. Троє невідомих напали на двох студентів Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, що живуть в гуртожитку університету. Студенти отримали легкі тілесні ушкодження.

Через півроку там же, в Миколаєві, був знайдений побитим громадянин Нігерії, студент того ж вузу. Вранці молодого темношкірого чоловіка з розбитою головою і в несвідомому стані знайшли під стінами інститутського гуртожитку.

У 2009-му в Дніпропетровську група молодих людей побила арабського студента. Хлопець 9 років жив в Україні, одружився на українській дівчині і ніколи не відчував жодних утисків. Над ним знущалася група дніпропетровських скінхедів. Компанія під'їхала на автомобілі до іноземця і стала ображати його. Закінчилося все для араба відділенням нейрохірургії.

У 2010-му вже іноземні студенти зробили хід у відповідь, напавши на наших співвітчизників. У Харківському національному медичному університеті сталася масова бійка між студентами. Близько 20 людей з Туркменії побили студента-українця та трьох його приятелів за те, що той назвав іноземців "хачами".

У 2011 році близько сотні молодих людей в камуфляжі увірвалися в гуртожиток харківського «Політеху». Праві радикали хотіли «викурити» із гуртожитку іноземних громадян. Назвавшись «Патріотами України», вони пояснили свої дії тим, що прийшли перевірити документи на право проживання там в'єтнамців. Діяти вирішили шумно, використовуючи димові шашки прямо в присутності правоохоронців. Акція так нічим і не закінчилася, міліція вигнала «мітингувальників».

А ось напад на нігерійця, студента медичного інституту, в Дніпропетровську в 2011-му змусив вийти на акцію протесту іноземних студентів.

Рік тому в Луганську відбулося щось подібне до дрібної «заворушкі»: у нічному клубі туркмен хотів убити місцевого жителя. Після цього громадська організація «Луганці» почала пікетувати вузи з вимогою депортувати всіх іноземців. Потім, мабуть, зрозумівши, що мітинги ніяк не впливають на ситуацію, почали громити кіоски з шаурмою, побили кілька студентів-іноземців.

А в 2012-му у Львові іноземний студент медінституту з Марокко до смерті побив викладача за те, що він не прийняв у нього екзамен, і студента відрахували.

Міжнародний скандал розгорнувся не так давно навколо подій в Тернополі. Так, на першій шпальті "Нової тернопільської газети" надрукували образливий для темношкірих і арабів матеріал. Африканців видання зобразило в колажі у вигляді мавп, що обіймають блондинок, на тлі групи темношкірих, які п'ють пиво, з заголовком "Біля "Орнави"(місцевий торговий центр) лилася "чорна кров" і підзаголовком "Араби з неграми билися за наших курвів". У статті йшлося про бійку між студентами з африканських та арабських країн через тернополянку.

Та й коментарі тернополян під статтею, про те, як тернопільські дівчата знялися в кліпі темношкірих реперів з Нігерії, засвідчили актуальність цієї проблеми в Тернополі і нині.

Загалом, жертви расової нетерпимості або просто невихованості були по обидві сторони конфліктів. І було б явним пересмикуванням стверджувати, що національна нетерпимість та расизм - серйозна проблема в Україні. Однак чомусь бажаючі стверджувати саме так постійно знаходяться. І якщо сьогодні говорити про те, що національного питання в Україні не існує, вже не можна, то тільки завдяки політичним організаціям, зацікавленим в будірованіі цієї теми.

Найбільш показовий в цьому плані Крим. Єдина територія в Україні, яка досі має шанси стати гарячою точкою. Джерело сепаратизму тут очевидне - Російська Федерація. Заяви, що Крим - територія РФ, не припиняються і сьогодні і звучать вони часто з вуст дуже помітних сусідських політиків. І це при тому, що саме Росія (правонаступниця СРСР) власне кажучи, і стала першоджерелом існуючих в кримському регіоні протиріч. Насильницька, нелюдська депортація кримських татар, проведена Сталіним, досі кровоточить в кримсько-татарських сім'ях, що позбулися не лише земель, будинків, але своїх близьких, загиблих в дорозі в закритих загальних вагонах і на засланні.

На жаль, український уряд не виконує взяті на себе зобов'язання для відновлення потоптаних прав корінного населення Криму в повному обсязі. Така позиція дає відмінний козир у руки проросійським організаціям, що фінансуються з-за кордону і сумлінно відпрацьовують отримані грошики. Провокації по відношенню до корінного населення Криму не припиняються і сьогодні.

1 грудня 2012-го в Сімферополі закидали «коктейлями Молотова» місце будівництва Соборної мечеті. У Меджлісі заявили, що це пряма провокація, хтось хоче роздути конфлікт. Цікаво, що в ту ж ніч ще одні невідомі знесли близько 100 кримськотатарських самобудів під Сімферополем. Невідомими виявилися козаки громади «Соболь» та інші проросійські діячі. Причому знесення незаконно побудованих споруд проходило у присутності міліції. Обидві сторони доводили свою правоту, в результаті кримські татари стали потихеньку повертати будови «на їхні місця», а влада в черговий раз пообіцяла розібратися в цій справі.

Однак замість того, щоб розбиратися, голова Ради міністрів АРК Анатолій Могильов заявив, що, на його думку, в Криму немає міжнаціональних конфліктів.

«Крим, я вважаю, унікальним регіоном, при всій нашій багатонаціональності нам вдається зберегти стабільність. Ми не допускаємо особливих конфліктів, принаймні, в останнє десятиліття точно », - сказав прем'єр.

Можливо, під словом «особливих» глава Радміну об'єднав всі ті проблеми, які на сьогодні існують в автономії. Загальна картина представляє своєрідний різносторонній трикутник, в якому свої кути займають українці, росіяни і кримські татари. Перші якихось проблем з приводу своєї національності не відчувають, тим більше що тут, у Криму, вони мають серйозну підтримку в особі Меджлісу.

Російськомовні кримчани теж відчувають себе дуже комфортно. Їх тут більшість, вони мають потужне лобі з боку проросійських організацій і об'єднань, що влаштовують час від часу різноманітні сутички, пікети та акти. І ось від цього часто страждають треті - кримські татари, які вимушено виходять на мітинги на захист своїх прав.

Неспокійно і в Одесі. І знову не обійшлося без руки Кремля. Традиційно в місті, де проживає 133 національності, міжетнічних конфліктів ніколи не було. Але все змінилося на початку 2000-х років. У місті активізувалася діяльність так званих проросійських політичних угруповань. Вони протиставляють «російську ідею» української державності. Природно, це викликає відповідну реакцію з боку патріотично налаштованих громадян. В останні роки жодне національне свято в Одесі не проходить без сутичок українських і російський націоналістів. А нещодавно в Одесі прогримів скандал, пов'язаний з появою місцевого Андерса Брейвіка.

 Молодий чоловік пообіцяв захопити гуртожиток з іноземцями і повторити «подвиг» норвезького маніяка. Скандал швидко зійшов нанівець: у міліції хлопець, від імені якого був розміщений маніфест в Інтернеті, сказав, що його просто підставили, і нічого подібного він не писав.Аналогічним чином проросійські організації працюють і в західній Україні. Але оскільки знайти тут однодумців їм достатньо складно, вони організують «заїжджі провокації», привозячи ініціаторів конфліктів і повністю розробляючи сценарій їх розвитку.

Так сталося у Львові 9 травня 2011 року. Всупереч забороні місцевої влади, поблизу Вічного вогню на Пагорбі Слави комуністи розгорнули червоний прапор. Ставлення до символу радянської влади на західній Україні різко негативне. Число жертв українського населення, загиблого від рук НКВС, обчислюється мільйонами чоловік. Природно, що комуністи і проросійські організації, свідомо йшли на конфлікт, порушуючи заборону міської ради на вивішування червоних прапорів. Але щоб вже добити ситуацію напевно, вони розгорнули плакати «Особистості сучасного фашизму», на яких були фотографії прапора УПА і фотографії депутатів-свободівців, зокрема Юрія Михальчишина.

Не важко здогадатися, як стали розвиватися події після цього.

  Між свободівцями та невідомими особами з червоними прапорами, серед яких були, за різними даними, представники проросійських організацій «Родіна», «Русский блок», які прибули до Львова з інших міст, почалася бійка. Кілька людей отримали поранення від ударів камінням.

Провокація вдалася на славу. Заголовки російських газет і Інтернет-видань рясніли заявами про звірство фашистів в Україні. Але цікаво, яку оцінку подіям дали в Україні? Голова Львівської обласної організації Партії регіонів Петро Писарчук заявив: «Націоналісти кажуть, що їх спровокували, тому що на Пагорбі Слави невідомі розгорнули прапор Перемоги. Але не тільки учасники, але й ті, хто спостерігав за подіями по телебаченню, бачили, ще задовго до цього, наелектризованих, звезених з багатьох регіонів молодих, які не пускали ветеранів, городян, які намагалися покласти квіти до могил полеглих. А чим провокували «Свободу» священики різних конфесій, які служили поминальний молебень на Марсовому полі і намагалися окропити могили не тільки воїнів УПА і жертв «Тюрми на Лонцького», але і воїнів Радянської армії, що визволяли Львів?»- сказав Петро Писарчук.

А ось дії проросійських організацій, спрямованих на розкол України, ніхто в партії влади так і не засудив.Один з блогерів на сайті Зона політики  висловив несподівану думку з приводу національного питання і впливу на нього Росії.

«Який сенс обговорювати те, що Росія окупує Україну інформаційно, або несправедливий Захід хоче отруїти нашу землю сланцевими технологіями, - пише видання. - Запитайте себе, а що повинна робити Росія? Сидіти і дивитися на нас? Всі в цьому світі нав'язують комусь свої погляди і світогляд. США, Китай, Британія, Франція постійно шукають перспективу, використовуючи інших як ресурс. Більш того, навіть маленький Катар дуже успішно просуває свій глобальний проект. Задумайтеся, Катар займає за площею третину Київській області та розвиває свій глобальний проект.

Нам ніхто не заважає робити те ж саме, крім власної дурості та жадібності. Скажіть, ви серйозно вважаєте, що сьогодні Росія могла б з нами говорити такою же мовою газових ультиматумів, якби ми 20 років витратили не на розбір металобрухту радянської промисловості, а рухалися хоча б так само системно, як Туреччина чи Польща?.. Висновок один: виклик можна подолати, але не потрібно звинувачувати інших в тому, що вони прагнуть зайняти вашу нішу».

Погодьтеся, в цих доводах є здоровий глузд. Залишається тільки задати риторичне питання: коли ж, нарешті, українська держава займе цю свою нішу і почне витісняти з неї непрошених гостей? Може тоді в Україні з'явиться національне питання в самому позитивному для країни сенсі?