Для східної красуні Огулджан Чариєвої із Туркменистану Гусятин став рідним містом. Уже п’ять років Оля (так її охрестили місцеві) мешкає у райцентрі, а привело її з Центральної Азії на Тернопільщину кохання.
У її чоловіка Руслана українське коріння — в радянські часи його мати виїхала на роботу до Туркменистану, там і залишилася, а кілька років тому повернулася на Батьківщину — в село Новий Нижбірок Гусятинського району, і переманила сина та невістку. Називали… файною циганкою та москалькою
“Огулджан, доченька, как тебя приняли в Украине?” — розпитував по телефону батько, як тільки вона приїхала до свекрухи. — “Дверь не запирается — все соседи прибегают смотреть на меня”. — “Ты хотя бы что-то понимаешь?” — “Ничего не понимаю! Все говорят обо мне странное слово: “Файна!” — “Ого! Что-то на немецкий похоже…”
Нині Огулджан уже добре знає українську мову, причому, що цікаво, розмовляє винятково місцевим діалектом, чим разом із товариським характером здобула пошанівок у гусятинців. Туркменське подружжя має у райцентрі власний бізнес — перукарню, двері якої теж не зачиняються — Чариєви зачаровують клієнтів гостинністю, пише Нова Тернопільська газета.
— Я вже стала гусятинською! Люди знають мене, а на початках чула за спиною: “Дивись, яка файна циганка!”, скаржилася свекрусі на такі “компліменти”, а вона лише переводила на жарти, — пригадує Оля. — А якось кажу клієнту: “Идемте, постригу вас”. Він насупився: “Не хочу, щоб мене москалька стригла!” Співробітниці розсміялися і пояснили, що я — туркменка, тоді клієнт аж зітхнув полегшено!
Та це — поодинокі випадки, а, як правило, екзотична зовнішність Огулджан приваблює чоловіків, тому їй не бракує уваги, особливо на гостинах та весіллях — “записуються в чергу” до танцю! Щастя, що Руслан неревнивий, та й, зрештою, дружина не дає приводу, бо поводиться скромно, як і належить жінці з мусульманського світу. На забави туркменка одягає свій національний одяг — довгу сукню з вишивкою і жакетом. Цей святковий стрій для неї пошила сестра, тому він особливо дорогий — нагадує про Батьківщину. — На згадку про Туркменистан бережу одяг, прикраси, тюбетейки, сувеніри з верблюжої вовни, ще хотілося привезти кошму (килим), але до літака з таким вантажем не пустили б, — каже Огулджан. Із чоловіком познайомила… свекруха
У Новому Нижбірку не можуть надивуватися з гарних стосунків туркменської невістки та її свекрухи пані Тетяни. Але як може бути інакше, якщо Огулджан із Русланом познайомила його мати?!
— За іронією долі ми з Русланом зустрілися у… весільному салоні! — розповідає Оля. — Я шила сукні для наречених та робила зачіски, а мій майбутній чоловік знімав весілля на відео. Якось Русланова мати привезла для нашого салону кілька суконь з України, згодом у справах почав забігати її син, так ми потоваришували. “Може, ти за Руслана вийдеш?!” — ніби напророкувала мати. Ми й справді припали до душі одне одному, але на перешкоді стосункам стала віра: я — мусульманка, а Руслан — християнин. “Ще у нашій родині тільки іновірного бракувало!” — категорично заявив батько, а був він суворим, хоча й справедливим. “Тато і тебе, і мене вб’є..,” — хвилювалася мати. Але тато знав: якщо чогось захочу, неодмінно досягну, тому пішов іншим шляхом — випробував Руслана: ми тоді зводили лазню, а оскільки мій залицяльник добре знався на будівництві, батько попросив допомогти і ретельно вивчав його. Тим часом робив усе, щоб ми не бачилися: упродовж двох місяців возив мене на роботу, їхав по “майстра”, відвозив його — забирав мене. На щастя, Руслан завоював довіру! Батьки були вражені щирістю Руслана, адже він не відрікся від коханої, навіть коли дізнався, що лікарі підозрюють у неї онкологічне захворювання. Огулджан перенесла три важкі операції, від переживань її батько посивів за одну ніч… “Поїдемо в Україну, там хороші лікарі, врятують тебе!” — шукав шляхів порятунку наречений, і це було найбільшим доказом щирості почуттів. На щастя, українські лікарі не підтвердили страшного діагнозу. Мусульманка так би не жила…
Першим на Гусятинщину приїхав Руслан. Майже рік знадобилося, аби оформити усі документи і надіслати запрошення дружині. Огулджан не могла дочекатися зустрічі, хоча й мала страх перед чужою країною.
— Шлях в Україну був нелегким, а привело мене сюди кохання — я не могла жити без Руслана! З Ашгабата не було прямого рейсу до Києва, тому летіла через Баку, — пригадує жінка. — Везла у подарунок рідним “шаблю” з коньяком, у транзитній зоні хотіли забрати — не віддавала, плакала, “відкупилась” 15-ма доларами… Потім пережила стрес у літаку, коли почула, що летимо до Борисполя, а не до Києва, де обіцяв зустріти чоловік. Пасажири-українці заспокоювали, мовляв, підвеземо, де треба, але я боялась, навіть приречено вирішила — звернуся у “Жди меня”! Але зійшла з трапу літака, а тут — Руслан із квітами! На київському вокзалі вперше у житті побачила бомжів, до того ж — жінок, це було шоком. У нашому молодому містечку Сейді, зведеному у 1973-ому році, з 21 тисячею мешканців я ніколи не зустрічала жебраків. Після київських реалій почалися приємніші враження — дорогою зі столиці до Нижбірка не переставала милуватися українською природою. Порівняно з туркменськими пісками та 45-54-градусною спекою тутешні ліси, річки, озера видавалися райськими! Спершу було цікаво, а потім почалися осінні дощі, болото, смуток… Щодня згадувала маму, трьох сестер і брата, батько того ж року занедужав і помер…
Руслан якийсь час працював на будівництві у Києві, а Огулджан коротала дні зі свекрухою у селі. Туркменці здавалося, що божеволіє від одноманітності і без роботи, тому одного дня поїхала до району і влаштувалася в меблевий цех шити оббивку для диванів. Там почала оживати. “Оля, скажи паляниця!” — вчили української співробітниці, вона “ламала” язик, але не здавалася.
— В Україні інший спосіб життя, тому я вже непевна, що досі мусульманка, але ще й не християнка, — розмірковує Огулджан. — Молюся до Аллаха, але мусульманка так би не жила: не одягала би штани чи короткі спідниці, не дозволила б собі модну стрижку чи макіяж, не вийшла б на люди без хустки. Та найголовніше — мусульманка не має права сперечатися з чоловіком, навіть якщо він неправий, а в Україні — свобода слова, жінки доказують свої права, тому й я “зіпсувалася” (усміхається, — авт.). Чоловік каже: “Не сперечайся зі мною! Я спеціально женився на туркменці!” “І правильно зробив, що женився, але не треба було привозити в Україну!” — віджартовуюсь.
Огулджан — неперевершена господиня: дивує гостей смачнющими туркменськими стравами — пловом, мантами — пельменями-“трояндочками”, шурпою — м’ясним супом, самсою — листковими пиріжками, а від свекрухи навчилася варити українські борщ, вареники і навіть голубці та холодці.
— Мені подобається в Україні, але іноді буває така ностальгія, що вовком хочеться вити, тоді співаю туркменських пісень, а потім мимоволі переходжу на українські — мої улюблені “Горіла сосна, палала…”, “Мій рідний край” Світлани Весни, наспівую щось веселеньке гурту “ТіК”, — каже східна красуня, — і відчуваю, що стаю українкою.