Не надто часто я буваю у церкві. А відтепер, мабуть, буватиму ще рідше. Як би не приємно це не було, закрадається усвідомлення, що там – у храмі, місці очищення та одуховлення, знайшли собі сховок нечесні люди. Звісно ж, не буду перераховувати всіх “церковних трафунків”, які на такі думки наштовхують. Розповім про один, вчорашній.
Зайшла до церкви Святого Івана Богослова УГКЦ, що знаходиться на вулиці Злуки. Оскільки зараз піст, потрібно було дати за упокій померлих родичів. Жінка, яка приймала ті листочки із іменами, сказала, що це ще можливо зробити. Даю їй імена, написані напередодні, а з кишені дістаю 5 гривень, які хочу кинути у скриньку для пожертв, яка стояла перед нею на столі.
Жінка вправно мою “пятірку” ловить і запевняє, що то – інший рахунок. При цьому випитує: “Ви хочете, щоб правили один раз, чи “сорокоуста” до кінця посту?” . На що я відповідаю, що так, мовляв, до кінця посту. Поважна пані мені заявляє: “То дайте ще грошей, бо то мало”. На мій запитальний погляд продовжує: “Ви заплатили за один раз, а треба за пять”. Так, я мала з собою ще гроші, і не в пяти гривнях справа. Але, даруйте, я не помилилася? Я зайшла до храму, чи в магазин? Відповідаю, що не маю при собі більше грошей, і йду. Маю сумніви, що за пять гривень мої покійні родичі отримають молитву. Не буду стверджувати, що пані взяла їх собі. Але ж пожертва – справа добровільна? Скільки разів про це доводилося чути! Пиміром у Катедральному соборі у мене жодного разу навіть ніхто не взяв пожертву у руки, не кажучи вже й про те, щоб дивитися, яку суму я дала. Чітко спрямовують до скрньки для пожертв, а на запитання: “Скільки потрібно?”, відповідають “Скільки можете”. Тобто, гривню, дві, десять, сто – я вирішую, пише Like. Відчуваю себе винуватою, бо не знаю церковних тарифів. Але якщо перетворюється храм в магазин – чого б не поставити на столі прескурант?
Здається, яка дрібниця – 5 гривень. Так, коли ціна питання 5 гривень навіть немає про що говорити. Але щиро вірю, що якщо я їх перерахую на рахунок якоїсь хворої людини, яка потребує допомоги, то це буде справою справжньої християнки. А от коли принесу до храму – то навряд. Адже цим я спонукаю до гріха якусь пані. Дуже хочеться підійти до неї знову і розпитати, хто її там посадив, і чи знає він про те, що є тарифи на молитву. Однак не зроблю цього. І тему розвивати, мабуть, не доцільно. Адже перебуваючи там вчора всього кілька хвилин, побачила десятки людей, які по черзі підходили і клали гроші на таці. Відповідно, вони вірять, що роблять добру справу. Свого часу я пробувала дізнатися, чи можуть люди отримати від церкви яксь грошову допомогу у випадку, якщо смертельно хворі. У маленкому містечку на Тернопільщині сусіди молодої жінки, хворої на рак, звернулися до церкви по допомогу. Гроші були потрібні вже, найближчим часом. У церкві почули відповідь: “Ми збираємо гроші на ремонт”. Прохання поставити скриньку, у яку жителі міста могли б кинути пожертву для хворої жінки, також залишилося проігнорованим: “Люди й так не несуть грошей, а як наставимо скриньок, то будуть розвертатися і йти”. Жіінка померла. У церкві й далі роблять ремонти, купують килими, павуки та ікони. Парафіян не поменшало. Але чи несе та церква ту функцію, яку мала б нести: рятувати людей? Давати притулок подорожнім, шматок хліба тим, хто потребує? Допомагати сиротам та немічним? На жаль, не знаю таких випадків. Одного разу після великого переліку розповідей людей, які шоковані “церквою” звернулася до отців: поможіть знайти тих серед вас, хто займається доброчинністю, хто зробив щось добре, буду писати! Хочу написати про те, щоб нівелювати всі скарги! Щоб не казали, що всі священики однакові, бо вірю, що й серед них є гідні люди! Та, на жаль, пройшло два роки, а розповіді жодної. Не хочуть чи може не мають чим похвалитися?