Оксана Мороз за кермом «рогатого» уже 25 років. Їй доводилося водити як найстаріший тролейбус міста, так і нову «гармошку».
Водійська справа стала сімейною традицією в родині цієї тендітної жінки.
- Мені було 22 роки, коли я з вересня 1988 пішла на навчальні курси. І з того часу не міняла роботу. Колись це була доволі престижна професія. Не так просто було потрапити… Більше того, у нас в сім’ї вже ціла династія: син також працює водієм тролейбуса, довелося працювати на тролейбусі й чоловікові, - розповідає пані Оксана. Я техніку люблю з дитинства. Тато був комбайнером, а я – помічницею при ньому. Так і передалося. Якщо любиш, то дається легко, це так у будь-якій професії.
- А як ставитеся до жартів про жінок за кермом?
- Було раз таке, що зайшов пасажир і мені кондуктор мій передає, що він свариться, каже «жінка водієм бути не може». Я навіть не зрозуміла, до чого це він? А справа була взимку, їхали по вулиці Гоголя – її завжди посипають в останню чергу. Дуже слизько, складно проїхати. То після цього кондуктор повідомив: «той чоловік вже більше так не говорив».
- Чи існує своєрідна водійська солідарність на дорозі?
- Існує, водії поважають одна одного. Завжди, переконана, треба поводитися так, як ти хочеш, щоб поводилися з тобою.
- Який ваш улюблений маршрут?
- Всі маршрути гарні, але мій улюблений – той, якого, по-суті, сьогодні вже й немає – № 8 «Березовиця – Володимира Великого». Дуже хороші були там люди, мої пасажири – стали мені як рідні. Навіть зараз, коли зустрічають, то здороваються, гукають: «Оксано, добрий день!». А якщо часом не помічу когось, то й ображаються. Це, безумовно, дуже приємно.
- А яка найскладніша ділянка маршруту?
- Це вулиця Шота Руставелі – Збаразька. Це жах, що там коїться на спуску.
- Ви вже, певне, всі вибоїни порахували і вивчили напам’ять…
- Так і є! Якісь ями після весни полатали, але ти їздиш і досі на них вважаєш.
- Правда, що раніше ви водили найстаріший тролейбус Тернополя?
- Найстаріший – SKODA-9Tr22 №029, 1976 року випуску, і останній – двохдверний. Я його ласкаво називала «мій дідусь». Машина хоч і стара, але витривала – 37 років від’їздила на лінії. Довший час потребувала капітального ремонту, а це ж техніка… Хоч ми три рази на ній дах перекривали, вік дає своє. Люди спеціально чекали на цей тролейбус, аби добратися на службу і потім назад – також чекали його. І я так звикла до тієї машини. У вихідні, бувало, можна було вибирати і брати кращу, але я все одно йшла до «свого дідуся». Шкода, що нічого не робиться, якби хтось посприяв, можна було б зробити з нього музей.
Цю ідею підтримує і група ентузіастів «Тернопільської спілки любителів електротранспорту», які вже два роки шукають підтримки: фізичної, матеріальної чи навіть хорошою порадою для втілення свого проекту! Планується провести капітальний ремонт кузова і агрегатів тролейбуса і відновити історичний вигляд. У ньому хочуть встановити приховану аудіосистему, кріплення столиків та лазерну світлотехніку для роботи у святкові дні і на замовлення так, аби «тролейбус-музей» можна було за короткий проміжок часу переобладнати із лінійного тролейбуса у «дискотеку на колесах» і навпаки. Також в салоні замість реклами планується розмістити цікаву інформацію про електричний транспорт в світі. Але коштів немає…
- Грошей немає, тролейбуси – це ж цілком пільговий транспорт. Одна пенсіонери їздять. Студентські квитки залишили на круглий рік. Я чула, що в Івано-Франківську пенсіонери в час пік зранку та в обід платять за дорогу, – по-різному виходять з ситуації.
Зараз Оксану Ярославівну можна побачити за кермом синенького тролейбуса № 156, у народі прозваного «гармошкою» чи «кучмовозом» – за те, що вперше з’явилися в Україні в середині 90-х. За іронією долі, у Чехії найновіший тернопільський «вживаний» тролейбус курсував під номером 029, пише Тернопільська липа.
- Як «новачок» пережив зиму і наші аномальні сніги?
- Тролейбус прибув з Чеський Будейовиць в листопаді 2012 і – молодець! Можу сказати, що нормально пережив. Були звичайно, певні нюанси… Пройшов таке собі «бойове хрещення» в наших умовах.
- Чи складно працювати з таким габаритним транспортом?
- Нас, жінок-водіїв на «довгих» тролейбусах лише двоє. Це складніше, потрібно втричі більше уваги, відповідальності… Через весь салон же не видно, що там коїться позаду. А взагалі, техніку, як і будь-що, як і будь-кого, треба любити. І тоді тобі віддасться те саме. Але в мене хороший напарник, а як двоє дивляться за машиною, то з того буде якийсь толк.
- Бували аварійні ситуації?
- Бувало і таке, що потрапляла в аварії. Правда, не грубі. Аякже! Різні люди. Різна дорога буває.
- Ставалися якісь курйозні випадки?
- Смішного багато: різні люди заходять, кожен щось скаже, хтось розкаже… А колись, пригадую, я ще на № 66 працювала, пішов мокрий сніг, дорога біля першої лікарні – просто скло. А то вже вечір був, година пів дванадцята. І я застрягла. А пасажири вийшли, кажуть: «Так пізно, ніч, а це ж жінка! Ну як ми її тут саму залишимо!», – і допхали тролейбус аж до головної дороги. Різні люди є на світі, а хороших – більше.
Оксана Ярославівна перериває розповідь, аби «переставити штанги».
- Щоб ви хотіли змінити у своїй роботі?
- Зарплата, само собою, бажає кращого. Хотілося б, – пані Оксана непідробно мрійливо зітхає, – щоб всім видали в дійсності нові машини. І водії потребують цього, і люди, які вже вивчили графіки руху і чекають тролейбуса, бо тут вільно, чисто і просторо, на відміну від маршруток. Особливо влітку. Взимку такі труднощі з транспортом були: як загружалися, то ще так нічого, а як вигружалися – тільки думаєш: «де це їх стільки взялося?». Дороги потрібно відремонтувати… І від пасажирів хотілося б розуміння. Щоб люди хоч вчасно готувалися до висадки.