Війна змусила молоду сім'ю з Херсонщини залишити свій рідний край і вирушити в довгу та небезпечну подорож у невідомість. Після окупації їхнього села та постійної загрози для життя, родина прийняла важке рішення — виїхати заради своїх дітей.
Так почався їхній шлях через блокпости, з тимчасовими зупинками в різних куточках України та Європи, який зрештою привів їх на Тернопільщину, де вони знайшли новий дім у Чортківському районі.
Тут придбали стареньку хату, взялися господарювати, а згодом збудували теплицю, пише Чортків.city. Сьогодні на їхніх грядках достигають огірки, помідори, редиска, а разом із врожаєм міцніє й віра у майбутнє. Попри пережиті випробування, вони не опустили рук, а власною працею довели: навіть після найбільших втрат можна почати життя заново. А починалося все з кількох валіз, тривожної дороги та невідомості попереду... Про нелегкий шлях із Херсонщини до Чортківщини, облаштування на новому місці, труднощі та радощі переселенського життя.
Тож знайомимося…
«Ми чекали наших до останнього»
З кожним днем ставало дедалі тривожніше. Почалися розмови про те, що дітей змушуватимуть іти до російських шкіл, був тиск на місцевих жителів.
– Влад категорично не хотів іти до російської школи, – продовжує Руслана. – Та й хто знає, що було б далі, адже ми – українці, наша сім’я – патріотична. А я на той час була вагітна Вікусею. Тому вирішили виїжджати.
«Ночували в полі просто неба»
Вирватися з окупації виявилося непросто.
– Дорога була дуже важкою. Приїхали до Василівки (що на Запоріжжі), а там – тисячі машин, довжелезна колона. Одну ніч просиділи в авто. Вирішили повернутися додому, може, черга за той час зменшиться. За добу чи дві знову поїхали на Василівку – там був пропускний пункт. Але ситуація не змінилася.
Стояла неймовірна спека. Ночували на ковдрах просто в полі, під відкритим небом.
Руслані стало зле, болів живіт. Якась жінка порадила підійти до тих «зелених чоловічків» на блокпості й спокійно сказати, що вагітній погано. Дякувати Богу, так нас і пропустили – десятими чи одинадцятими.
– Знаєте, вони навмисне створювали такі величезні черги, таке скупчення людей, – каже Руслана, – бо люди для них були як прикриття. Знущалися страшенно.
«Мені здавалося, що дім мене не відпускає»
Покидати рідну домівку було чи не найважче.
– Ми якраз зробили добротні ремонти в будинку, облаштовували подвір’я, великі теплиці, будували плани на майбутнє, – згадує Руслана.
А потім додає слова, від яких стискається серце:
– Усі вже вийшли з хати, а я стою сама біля дверей. Залишилося зробити лише крок через поріг, а мене ніби хтось тримає за капюшон куртки й не пускає…
– Я ледве вмовив Русю виїхати, задля дітей, – каже чоловік.
Дороги України та Європи
– Ви знали, куди їдете?
– Ні. Просто їхали вперед. Думали, максимум за пів року звільнять наше село й ми повернемося. На жаль…
Волонтери порадили їхати під білорусь, – продовжує Сергій, – а я так подумав: білорусь – не надійна! Втекли від рашистів з рідного дому, то там, не приведи, Господи, знову можемо в окупацію попасти. Ні, ні, ні!
Спочатку трохи пожили на Полтавщині (там рідний дядько Руслани). Але…
Відтак – Тернопіль. Точніше – Гаї-Гречинські. Більше півтора року ми там прожили. Дуже було тяжко, в мене ж ще й ІІІ група інвалідності (лікуюсь два рази на рік у Києві). Думали, думали, вирішили: виїжджаємо в Європу.
Польський пункт пропуску… Питають: куди їдемо далі? А ми не знаємо…
Приїхали в Німеччину, а вона вже переповнена біженцями. Ще й виникли деякі непорозуміння з певних причин. Після такої колотнечі зв’язалися зі своєю сусідкою (вона в Чехії), питаємо, як там, чи варто взагалі туди їхати? Поїхали… Але й там у нас пішло все шкереберть.
Тож твердо вирішили: повертаємося в Україну!
– А батьки ваші де?
– В окупації, – з сумом мовить Руслана. – І його батьки, і мої – мама з братом.
– Ви маєте можливість з ними спілкуватися? Як вони там?
– Час від часу… – продовжує Руслана. – Дуже постаріли за 4 роки. Кажуть, здоров’я нема. Продукти, ліки дуже дорогі…
Новий дім у Колиндянах
— Як знайшли помешкання на Чортківщині?
— Через оголошення в інтернеті. Спочатку жили в Борщівському районі, але той будинок не вдалося купити. Потім знайшли хату в Колиндянах. Подвір’я велике, город просторий – це ж чудово.
Любов до праці на землі в Сергія ще з дитинства.
Він закінчив Херсонський державний університет, працював викладачем, але зрештою повернувся до справи, яку знав найкраще.
– Земля завжди мене кликала. У теплицях я змалечку. Спочатку допомагав батькові, а потім почав працювати сам на себе – у своїх теплицях. На Херсонщині мав дві великі – вирощував огірки, помідори, редиску та навіть кукурудзу. Нелегка праця, та вона мені до душі.
За час проживання тут ми встигли замінити вікна, провести воду, облаштувати санвузол і переобладнати систему опалення. Роботи ще багато, та головне – руки є і бажання є.
– За тринадцять років спільного життя Сергій завжди такий, – усміхається Руслана, – сам щось придумає, додумає, сам і зробить.
– Голова – на місці, руки – на місці, тож все зробиться, – усміхається Сергій. – Перший рік у теплиці працювали з дружиною удвох, допомагав син. Тепер Руслана з немовлям, тож я переважно пораюся наодинці. Встаю о п’ятій ранку, збираю врожай і везу на точки збуту.
«Мріємо повернутися додому»
Попри вже свій дім, нове господарство і народження наймолодшого сина Богданчика, думками родина часто повертається до рідної Херсонщини.
– Коли всю Херсонщину звільнять і буде куди повертатися, я все тут залишу й поїду додому, бо батьківська земля – найрідніша, – засвідчує Сергій.
Руслана сумовито дивиться, наче удалечінь, і тихо додає:
На новій землі родина Ключків вирощує не лише врожай – тут росте й їхня надія. А маленький Богданчик, який народився вже на Чортківщині, колись неодмінно почує від батьків історію про дім біля моря, куди вони мріють повернутися після перемоги.
Коли доводиться покидати рідний дім, здається, що разом із зачиненими дверима позаду залишається ціле життя. Залишаються улюблені вулиці, спогади дитинства, море, до шуму якого звик за довгі роки. Та навіть тоді, коли війна вириває людину з рідного ґрунту, вона не здатна забрати головного – любові до праці та бажання жити.
Сім’я Ключків добре знає ціну цим словам. Вимушені переселенці знайшли прихисток на Чортківщині. І нехай їм довелося розпочати життя з чистого аркуша, та власними руками вони створили нове господарство. Куплена хата, теплиця, свіжа зелень і овочі на грядках стали для них не просто джерелом заробітку, а символом того, що після найтемнішої ночі неодмінно настає світанок.
Такі історії про наших українців, чиї руки справді – золоті, важливі, бо за сухими цифрами війни вони показують справжні людські обличчя, біль, стійкість і надію.