14 жовтня на секторі почесних військових поховань Микулинецького цвинтаря, що у Тернополі, залили фундамент під памʼятник індивідуального дизайну.
Про це інформує активістка Дарця Веретюк, яка чимало зусиль доклала до розробки дизайну уніфікованих сучасних поховань для полеглих бійців у Тернополі.
"У короткий термін посеред світлих козацьких хрестів постане в повен ріст металеве статуя на темній гранітній тумбі.
Попередня формальна згода сімʼї на уніфікацію, яку давали всі родини перед захороненням на Пантеоні зрозуміла у своєму мотиві. Як і зрозуміле послідуюче небажання перенести місце спочину на ділянку, де уніфікації немає.
Адже складно уявити для темного помпезного памʼятника композиційно вигідніше "тло", ніж рівні світлі ряди хрестів. Як чорнильна пляма на чистому аркуші. Що ж може бути помітніше?
Звичайно, у темній гранітній мішанці він не буде таким помітним і загубиться. Тож так, покладені людські життя і їх могили — для них просто тло.
Не берусь давати цьому оцінок і когось до чогось спонукати, просто фіксую фактаж. А фактаж не є добрим і не є поганим. Він просто є,— як данність. Як зріз суспільства. Як результат виборів. Як визнання наскрізної корумпованості. Як фіксація факту війни зрештою. Така вже наша реальність і її зміна неможлива без чіткого фокусування на фактах.
Можливо це еволюційний етап, який треба перетерпіти і зробити висновки, а можливо і ні. Від чого залежить? А подумайте.
О, і ще одне. Я все ж візьму цю поразку на свій рахунок. Я люблю поразки іноді навіть більше ніж перемоги. Бо немає кращого вчителя, тож я обираю з найжорсткіших, люблю це діло, знаєте, така порода.
Так, голоси сотень інших сімей було знівельовано зрештою Верховним Судом. Так, адвокати не змогли виграти процес. Так, можливо громада міста не поставила собі це завдання у пріоритет і не включилась достатньо. Так, держава не має комемораційної системи, ба більше,— навіть найменшої надії на її існування. Не кажучи вже про створення дозвільної Комісії, як це є у "дорослих країн", яка б регулювала ці питання і процеси", – написала Дарця Веретюк.