«Ми не такі люди, як решта. Ми дітей не нищим»

- У мене однокласник із тих кашкетників був – Володька. То їх у сім'ї шось 12 чи 14 було. Їхнє правило таке: жінка має родити, як земля – ­щороку. Часом хтось починає дразнити його – "штунда-­штунда". То зразу прибігають у клас два старших брати і не дивлятьсі чи є вчителька в класі, чи нема. Так обідчику дають, що вже весь клас знає, шо їх краще не чіпати.

У автобусі дорогою з Тернополя до селища Золотий Потік, на півдні області, пасажир говорить про релігійну громаду в селах Сновидів, Стінка, Космирин Бучацького району. ­Кількасот сімей не ходять до церкви, відмовля­ються від електрики та газу, виховують багато дітей. Чоловіки носять кашкети, звідси й народна ­назва – кашкетники, - повідомляє gazeta.

– Найтяжче Володьці з тою пійонер­щиною було. Галстук купили йому за гроші класу. Він шось пару днів носив його в школі, а як додому йшов – ховав у торбі. А якось прийшов до школи без нього. Каже: загубив. Потім признався, що тато найшов – кинув на ковбан і порубав ­сокирою на кавалки. Ще на них "темні" кажуть, бо світла
не мають. Або чув – "фломастєри", бо кольорові хустки в жінок.

10.00. Космирин. Праворуч від дороги стоять кілька майже однакових хат. Електроопор поблизу них немає. Всі обгороджені однаковим штахетником. На городі біля крайньої від дороги хати кілька хлопців у кашкетах згріба­ють на купу сухе бадилля.

– Як ти відмовився від цивілізації, то чого автобусом їздиш? То шо, не цивілізація? Ті віруючі майже всі мобілки покупляли – ходять по сусідах заряджати. Цукерки їдять. Дітей у лікарнях рожають – то шо, не цивілізація? – каже коротко стрижений русявий 30­річний продавець місцевої крамниці.

Розкладає на полицях щойно привезений хліб. У холодильнику кілька видів майонезу, дешева варена ковбаса, плавлені сирки. Подає хлібину літньому чоловікові в чоботях, який під'їхав на велосипеді.

– То, я вам скажу, всьо політика, – ­говорить покупець. – Хтось то робить, шоб державу можна було захватити. Бо вони в армії не служать. Якщо такі всі будуть, то нас захватити любий зможе.

Після революції, десь із 1927 года, один космиринський то всьо почав. Доки Польща була, вони розвилися. За Сталіна тої всьої холєри не було: вони свого духу боялися. А тут дали їм волю – роблять шо хочуть.

Радить зупинитися на ніч у Богдана Пронюка.

– Він якраз поміж тими віруючими живе. У хаті сам із сином, то прийме. А як 50 грам налиєте, ще й по селу ­поводить.

Богдан Пронюк, неголений чоловік у червоній заношеній куртці та потрісканих чорних черевиках, за могорич селить нас у хаті. Підлога в будинку брудна. На кріслі біля пічки алюмінієва каструля з густим вермішелевим супом. Біля неї дві засохлі качині лапи.

Господар підкидає в піч кілька шуфельок вугілля з відра. Зачиняє колодку на ключ, ховає його під стріхою. Веде до сусіда – 41­річного Богдана Луцького, вірянина.

Луцький виходить до хвіртки. Він чисто поголений. З­під штучної дублянки виглядає комір білої сорочки. Веде до хати. Там надзвичайно чисто. Стіл порожній, біла клейонка аж блищить. Під шафою стоять дві пари однакових білих дерматинових капців.

– Я не соромлюсі, що не маю стєнок, тєлєвізора, ковьйорів. Ліжко, крісла, бамбетель (дерев'яний диван. – "Країна") – всьо зробив своїми руками. Мене батько навчив, а я своїх дітей учу, аби вони знали, шо таке робота. У Біб­лії пише: "Працею рук своїх заробляй на хліб щоденний", – а не десь там бізнесувати. Як щось не можу зробити, то купую. Машини не маю, але сам часом їжджу. І поле, буває, трактором ­виорю. Мобільним телефоном часом користуюсі – самим простим, а не таким, що всяку розпусту показує. Хтів би без того всього бути – але виходить так, шо жию в ­неволі.

До кімнати заходить дружина, на рік молодша Галина. На ній – червона кофта на блискавці поверх білої сорочки, довга темна спідниця до п'ят. У коридорі збираються 13 дітей.

– Наших дев'ятеро. Решта сусідські, – жінка тримає руки складені на грудях. – Перші роди мала тєжкі. Медики казали, що більше дітей не можна – будуть каліки або я помру. В нас із чоловіком кров несумісна.

– Але пророк наш сказав, що раз нас Бог з'єднав, то і дітей дасть, – ­спокійно продовжує чоловік, наче читає проповідь. – Слава Богу, з дев'яти всі здорові. Ми не такі люди, як решта – одне, двоє і всьо. Ми дітей не нищим – буду мав п'ятнадціть, як буде п'ятнадціть. Се жінки батьківська хата, а я сам зі сусіднього Сновидова. Приходив до родичів в гості, так і познайомилися.

– У нас хлопці до дівчат не ходіт, – розповідає жінка. – Як почати ходити, тоді тєжко, аби втриматисі від блуду. Хоче дівчини – йде до моїх батьків і каже про то. Злучаються просто, весіллє не робим. Написали заяву, розписалисі і всьо. Так само не робимо ні христин, ні інших свят.

Стою у шкарпетках. За півгодини ноги мерзнуть, доводиться тупцювати.

– Підлоги в хаті не робим. Низ із глини, я її лиш веренькою накриваю, щоб пилюки так не було, – господиня відхиляє кут вишневого покривала і показує утрамбовану глину.

Галина в червоно­білій хустці, Богдан тримає кашкета.

– Волос – то є слава, а славу треба прикривати, – пояснює він. – На то в дів­чини платина, а в хлопця кашкет. Чого платини в наших жінок яскраві? Бо написано, що народ Божий має відрізнятися від світу. От ми і відрізняємся – життям і одежею.

– Як із сусідами живете?

– Нас пророк учив, що як хтось прийде шось позичити – дати. Як не ­поверне – не поминатися. Що не казали б – не лічити їм того і не ­гніватися. Якось ­сусід прийшов коня позичити – в нього син одружувався, треба було кілки для палатки привезти. Відказую: ­Василь, ти ж знаєш, що я на то коня не дам. Бараболю забрати з городу, ­дрова привезти – скільки раз позичав. Але весілля – то марнота. Він не обіжався – пішов. Правда, є такі, що і заклєти можуть.

– На виборах голосуєте?

– Бог казав: не зроби собі ворога, – у двері просовує голову сусід, років 40. – Якшо проголосую за Януковича, то вийде, шо Тимошенчиха вже мені ворог буде. А так ми ні за того і ні за того.

Господарі хваляться, що вже мають онука. Їхній старший син, Василь, одружився з сусідською Мирославою. Її діда Івана Деркача в селі вважають пророком.

– Всьо, що тато казав, збувалося. Як були вибори попередні, казав, що буде Ющенко. Вже Росія Януковича привітала, а тато: нічого не знаю, по Біб­лії має бути Ющенко, – розказує 53­річна Надія П'юревич, донька Івана ­Деркача.

Випихає дітлахів, що намагаються заскочити за нами до хати. Двоє дівчаток у капюшонах біжать зазирати до вікна. Хлопчики кривляються й вимахують руками перед фотоапаратом. Один зав'язує на поясі капроновий шнурок, троє інших смикають його ззаду.

– Бавимсі в коні, – каже замотаний.

– Батько людей лікував, – говорить господиня. – Дочці після родів сказали, що має рак легень. Підтвердили в двох областях – як хоче рік­два пожити, то вже треба в лікарню. Тато сказав: нє. Наказав вицідити алоє – половину тої юшки, половину меду і ще половину вина кагор. Перемішати й пити по ложці три рази на день. Лікар не міг повірити, раку ніби й не було.

Питаємо, чи багато людей відходять від віри.

– Мій брат відійшов. Поїхав на ­заробітки, взєвсі пити, а тата не хтів слухати. Одружився на мирській. ­Жінки вже нема – померла раптово. А він і далі п'є.

Іти на кладовище, аби показати батькову могилу, відмовляється.

– Там легко найдете – вона єдина така, що травою не заростає.

Могила без пам'ятника, без огорожі, лише горб. На інших надгробках видно суху траву. На цій земля розгладжена – ніби на неї часто кладуть руки.

– А во якраз ті, хто вам треба, – Богдан Пронюк зупиняє на вулиці двох чоловіків у кашкетах.

Здіймається вітер. 31­річний Василь Бубнів закинув куртку на плече, пальцем притримує за петельку. Одягнутий, як капустина: з­під сорочки виглядає смугаста майка, на ній синя кофта з коміром, далі червона спортивка. Зверху класичний піджак. На ногах кросівки.

– Чому футболки не носите, тільки сорочки? – питаємо в них.

– Футболка – то вже більше до гордого, а нам – щоб попростіше, – відповідає Василь Бубнів. Менший Володимир мовчить.

Бубнів веде показувати свою майстерню. Хвалиться циркуляркою з гибляркою. У ній замість мотора велике колесо та прихована за бляшаним каркасом система шестерень.

– Я сам якось так до всього дойшов. Деякі шестерні брав із коробки від машини, деякі замовляв. Просто скорий мозок маю – за шо не берусь, скоро ­роблю. Вклав у ту циркулярку 20 штук гривень, за пару місяців уже робила, – Василь розказує й стругає брусок. Поверхня стає гладенькою. – Навіть шліфувати не треба. Йдем до хати, меблі покажу. Сам всьо робив. Правда, файне ліжко? – питає в Пронюка, який заходить за ним до помешкання.

– Та файне і, певно, моцне. Бо на фабричному стільки дітей не зробив би, – регоче той.

У сім'ї четверо хлопців і троє дівчат.

Із дружиною Надією Василь Бубнів познайомився на похороні. Не зустрічались, а просто розписалися.

– У нас, як сі жениш, то хоч знаєш, що береш чесну бабу, натуральну, целку. А в вас ше можеш таку мандевошку підчепити, що з ума сойдеш, – Василь наказує синам вийти з кімнати. – Хоч бахурі, а нашо, щоб таке слухали. Не думайте, шо не маю розвитку жити як всі – світло провести, машину купити, тєлєвізор, мати одну дитину. В мені інше вроджено. Пити не ­тєгне. Дітей хтів би мати 12, а може, і 14. Правда, того вже не буде – бо дружина хворіла. Я ціле літо по заробітках, тіки зараз додому вернувся. Заробляю 250, 300 в день. Було таке, що клав камін, то мав тисячу доларів за сім днів. ­Минулого року в дочки почав гній до мозку йти від зуба. Пару операцій робили, а там один антибіотик 985 гривень. Всього 20 тисяч пішло. Слава Богу, що не вмерла.

У провулку зустрічаємо двох молодших братів Бубніва. Хлопцям немає 20. Обидва в чорних куртках та брудних джинсах, на головах теплі шапки, на ногах – дерматинові кросівки. ­Курять.

– То ви коріспондєнти? – підходить старший упритул. – З Тернополя? А шишок там якихось знаєте? Васю ­Чубака, Валєру Борісова, – називає відомих тернопільських ­бізнесменів. – Я в Чубака в селі бєсєдки, ворота робив. Борісову в аквапарку тож ми всі басейни клали. Я бачив, як його мєнти пов'язали – всьо "Беркут" був окружив. Він кредити брав і не розщитувався, ще й замочив там когось. Сидить тепер.

Богдан Пронюк зникає, за 15 хв. повертається з пляшкою горілки в кишені. Усі ховаємося за хатою­пусткою.

– Ну шо, за здоров'є, козаки, – старший Бубнів наливає з картонної пачки в пластиковий стаканчик вино "кагор".

– То шо, я сам горілку маю пити? – розводить руками Пронюк.

Наливає собі.

– Ми вдома місяць­два на рік. ­Решту по світах – Тернопіль, Київ, Карпати, – розказують брати.

Закушуємо печивом і чипсами, які вони розкладають на кульок біля сходів.

– Сама хімія ті чипси. Ми в одного мужика в Франківську робили, шо сухарики випускає. Казав: дітям боронь Боже то давати.

Брати живуть із батьками. Закінчили дев'ять класів, більше не вчаться. Одружуватися не збираються.

– У класі були такі кобили – фест. А тепер люди вироджуються, дівки якісь самі малі пішли. Яка дівка має бути? Фігуриста, з цицьками, чорна! То, що наші в хустках ходят, – нічо.

17.00, починає сутеніти. Випивши тричі, виходимо з­за хати. Пронюк несе в кишені недопиту пляшку. Показує низького бороданя в камуфляжній куртці.

– То якраз той син пророка – Василь.

Той п'яний. Підбирає біля магазину ще двох знайомих, і всі йдемо до нього додому.

– Я чорнобилець, а вот Василь – афганець, то ми тако по 50 грам збираємось випити, – повторює зо п'ять разів старший із компанії у Василевій хаті.

На столі горілка, хліб і горня з ­водою. Щоб не напиватися, йдемо від чоловіків надвір. За 10 хв. із дверей ­вивалюється Пронюк, люрить під дерево й падає на землю. Беремо його попід руки і, не прощаючись з іншими, ведемо додому.

– Акуратно, пацани, шоб бутилку не розбити, – тримається він за кишеню.

Дістаємо зі сховку ключ, відчиняємо колодку. Богдан Васильович, тримаючись за стіни, заходить усередину. Наче трохи протверезів. Насипає в брудну миску холодного супу. ­Розсипаючи по столі чорний перець із пакетика, присмачує його й голосно плямкає. Після цього йде на іншу половину хати.

Уранці знаходить біля порога ­вцілілі учора півпляшки. Випиває за три рази.

– Ну і шо, зара знов будеш ­отаково, – розставивши руки, показує ходу п'яного 21­річний син Пронюка, який уночі прийшов із дискотеки.

– Та шо то для мене є! – відмахується батько.

11.00. Знову йдемо до сина пророка, сподіваючись поговорити. Двері до хати незачинені. Господар вилазить з­під ковдри – в камуфляжній куртці, яку не скидав на ніч.

– Чого відійшов від віри? Та бо пити почав, – чухає скуйовджену бороду. – Нашо ти до мене їх привів, ­Бодьку? Діставай там краще з шафи горілку.

– Якщо так буде йти, як зараз, то за 10 років тих віруючих в селі буде більшість, – сільський голова, 42-­річний Володимир Боєчко живе на тій самій вулиці, що й Пронюк. На подвір'ї припаркована Audi старої моделі. – Інші люди до них не йдуть, ще й трохи своїх відходить. Але їх усе одно потрохи більшає. На нашій вулиці одна має 17 дітей – і то ще не кінець, бо молода. Є, що троє дітей ходять у один клас, – у січні двойню родила й до кінця року ще одне.

Зранку в неділю сільський голова збирається до церкви. Виходить надвір у світлому светрі, натягнутому на круг­ле пузо.

– Багато з них дуже добрі люди, порядні, але є й агресивні. Один каже мені: я роблю в голови адміністрації на будові, як ти шось не так зробиш – знаю, як тебе прибрати. Про їхнього першого, Івана Деркача, переповідають, що він був як опришок – любив погуляти, мав позашлюбних дітей. Потім перемінився – таке от придумав.

У Космирині 300 хат, без світла – майже третина.


Джерело: Gazeta.ua

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Автор
(0 оцінок)
Викладення
(0 оцінок)
Актуальність
(0 оцінок)
Я рекомендую
Ніхто ще не рекомендував

Коментарі

Коментарі призначені для обговорення, вияснення цікавих питань

Суспільство
На театральному майдані у Тернополі готують місце для ковзанки. Цьогоріч вона відрізнятиметься тим, що може працювати у будь-яку погоду. Як каже директор тернопільського ТІЦ Тарас Ковальчук, ковзанка буде з спеціальною заморозкою. Розмістять її праворуч від театру на старій бруківці. — Ковзанку ми встановлюємо не у центральній частині майдану, тому що було дуже багато нарікань від тернополян, що ми псуємо нову бруківку, тому ми вирішили перенести її на міс...
Суспільство
Вже цієї суботи Україна замовчить на хвилину, аби вшанувати  пам’ять жертв голодоморів. О 16 годині за українським часом нагадування про загальнонаціональну акцію прийде усім, хто завантажить на свій телефон додаток HOLODOMOR. Розробив його колишній тернопільський студент, малайзієць Муґунтан Муруґан. Сам він приїхати в Україну не зміг, втім, нам вдалося поспілкуватися з його дружиною. Повідомляє ІНТБ.
Кримінал
Житель обласного центру через свою неуважність та безпечність став жертвою зловмисника. Чоловік прийшов  до розважального закладу, відволікся на декілька хвилин і натрапив на злодія. Невідома особа викрала зі столика  мобільний телефон ,який необачно залишив без нагляду власник. У ході проведення оперативно – розшукових заходів, поліцейські встановили особу зловмисника. Ним виявився 32-річний мешканець Тернополя. Чоловік в минулому вже притягувався до крим...
Суспільство
Тіло 24-річного військового Романа Шевця із 24-ї бригади імені короля Данила було знайдено у місті Яворів Львівської області 18 листопада. Хлопець був родом зі Зборівського району. У прес-службі Львівського відділенні ГУНП підтвердили, що смерть бійця настала від механічної асфіксії. Тіло виявили на орендованій квартирі у місті Яворів. Слідів насильницької смерті помічено не було, але за даним фактом відкрито кримінальне провадження. Як повідомляє "20 хвил...
Суспільство
У вересні на порталі єдиної системи місцевих петицій було зареєстровано прохання відновити роботу маршруту №31, який курсував від вулиці Карпенка до Березовиці. Особливо проблема відсутності цього маршруту загострилася з початком навчального року. За відведений час петиція набрала необхідних 300 голосів та надійшла на розгляд. На початку листопада з’явилася відповідь представників міської ради, в якій повідомляється, що КП «Міськавтотранс» зобов’язане заб...
Суспільство
Тернополян просять проголосувати за ремонт дороги по вулиці Куліша, між садочком і школою 27. Це дуже гарна дорога, повідомляється у петиції, яка не ремонтувалась від початку забудови мікрорайону Аляска. "Дорога веде до ринку 15 квітня, ЖЕКу 12, вул.Київська, церкви, школи, садочка. Щодня по ній проходять сотні людей вивертаючи ноги бо по іншому не пройти, а що казати про візочки і велосипеди. Будь ласка проголосуйте, бо влада забула про цю дорогу. Рік том...
Суспільство
Коли людина опиняється у ситуації, з якої не видно жодного виходу, буває так, що лише віра у добро і справедливість здатні врятувати її.  На своїй сторінці в мережі Фейсбук Любов Бурак поділилася історією, яка нещодавно трапилася з нею у Тернополі: "Думки... Їхала сьогодні маршруткою до лікарні. Маршрутка переповнена. Поряд стояли мама з хлопчиком. Дитина і мама мали однаково сумні очі. В мами ще й зі стримуваними сльозами. Бо хлопчик допитувався маму: кол...
Суспільство
Робота дорожників щодо обслуговування доріг під час погіршення погодних умов в області – не задовільна! На цьому наголосив голова Тернопільської облдержадміністрації Степан Барна під час засідання оперативного штабу. Сьогодні нарада відбулася за участі представників підрядних організацій, які обслуговують дороги краю у зимовий період.    Степан Барна поінформував, що 20 листопада на дороги вийшли 96 дорожніх працівників, виїхала спецтехніка, задля безпеки...
Пригоди
Тернополянка Ольга Процик написала на своїй сторінці у Фейсбук, що її сину довелось більш як тиждень носити гіпс на здоровій нозі. "Хронологія подій:11.11 - син травмував ногу12.11 – в травмпункті наклали гіпс20.11 – продовжили гіпсовий режим ще на 10 днів20.11 – зняли гіпс, спростували діагноз перелому Дивне відчуття – розвели як «лошарика»!!!  Коли прийшли з травмою пальця на нозі – рентгенолог, віддаючи плівку втішила – нічого серйозного.  Але лікар тра...
Відповідальний за розділ
Наталія Наконечна
Журналісти сайту 0352.ua до ваших послуг.
Пишіть нам, телефонуйте, повідомляйте про міські новини та події - ми сподіваємося, що з Вашою допомогою городяни дізнаються про життя Тернополя більше.

Разом з Вами ми зробимо наше місто кращим!
Ця сторінка містить контент для дорослих. Підтвердіть, що Вам є 18.