На Тернопільщині 13-річний хлопчик пролежав у комі десять днів

13-річний Михайло Філь понад місяць лежав в обласній дитячий лікарні. У нього виявили вірусний енцефаліт. Привезли непритомного. Він не приходив до тями 10 днів.

— Міша раніше часто до магазину забігав. Дуже любить цукерки “Молочна крапля”, весь час купляв. Але відколи захворів — не заходить. Він така спокійна, тиха дитина, не похожий на теперішніх хуліганів. І сім’я гарна. Звідки ті тяжкі хвороби беруться? — каже 25-річна Світлана Чорна, продавщиця у магазині “Продукти” у селищі Гримайлів Гусятинського району Тернопільщини.

— Таке пережити — най Бог боронить, — мати 38-річна Наталія Філь запрошує до хати. — Син з усіх дитячих хвороб хіба вітрянку мав. Ну і застуду десь колись. І тут в один момент у кому впав. Тепер боюся навіть на вулицю пускати. На весь семестр оформляю індивідуальне навчання. Однокласники хочуть провідати. Але не дуже дозволяю. Бо ж імунітет зараз ослаблений.

Родина мешкає на околиці Гримайлова. Хата велика, з євроремонтом. Наталія Василівна пригощає печивом, що напекла, пише Gazeta.ua

— Воно, як має щось погане статися, то сни погані сняться. А тут ніяких передчуттів не мала. 17 листопада готувалася до семінару з образотворчого мистецтва — я у школі викладаю малювання і трудове навчання. Міша мені весь день помагав: парти зіставляв, тісто для картинок місив. Вернулися додому десь біля восьмої вечора. Я пішла на кухню налисники жарити. Приходжу до хати — він лежить на підлозі біля комп’ютера. Не знала, що робити. По щоках б’ю, кричу. Він трохи очі відкриває і знову свідомість втрачає, — мати втирає сльози.

Батько 47-річний Іван Михайлович у той час був на заробітках у Польщі.

— Я почала дзвонити на “скору”, до племінника чоловікового, бо в нього “таврія” є. І до своєї мами. Вона гроші принесла. У хаті в нас було щось із 20 гривень. Думала, до зарплати дотягнемо — є хліб, картопля. Приїхала медсестра Ганна Мілух, ми її тьотя Нуся називаємо. Поміряла температуру — 39. Зробила укол. Каже, сама не годна діагноз поставити. Треба в Тернопіль, там апаратура, спеціалісти. Я дитину збираю, руки трясуться. Не знаю, що брати, чого не брати. Чоботи захватила. Хіба можеш у такі хвилини думати? До обласного центру 40 кілометрів. Машиною менш як за годину добралися.

Михайлові зробили томографію і комплексний аналіз. Поклали до реанімації.

— Наступного дня після консиліуму сказали діагноз — вірусний енцефаліт. Його не кліщі розносять, то щось у повітрі. А звідки взялося — ніхто не може пояснити. Розпитували, з ким спілкувався Міша, у кого температура була. Та у школу, як усі, ходив. — Я питала, як від того енцефаліту захиститися. Чи нам у скафандрах ходити, чи прививки якісь треба. А нічого від того нема.

Високий худий хлопець заходить із сусідньої кімнати. На шиї у Михайла невеликий червоний слід. У лікарні його на тиждень під’єднали до апарата штучного дихання, потім у горло вставляли трубку. Через неї міг дихати.

— Я вже хочу піти з хлопцями в баскетбол і футбол пограти. Але мама не пускає, — дивиться на матір. — А про кому нічого не знаю. Ніякого тунелю чи снів тоді не бачив. Пам’ятаю, як вдома включив на комп’ютері музику Селіни Гомес і потягнувся. Відкриваю очі — навколо білі стіни й лікарі. Заспокоюють. Хочу маму покликати — і не можу. Аж почав показувати, ніби щось пишу. Щоб ручку і папір дали. Зразу хотів вставати. Але не міг. Голова крутилася. І вже як дозволили, то ходити тяжко було. Колисало дуже.

— Для мене в неврології ліжко виділили, — розказує Наталія Василівна. — Чоловіку говорила, що син спить. На свято Михайла він хотів привітати — відчув, щось не договорюю. Ну чого весь час спить? Сказала, що запалення легень. Бо якби почув “енцефаліт”, то переживав би дуже. Чоловік за кілька днів приїхав. А лікарі мені ніяких прогнозів не дають. Одне: стан стабільно важкий. Родичка цьоця Оля Данилюк подзвонила. Каже: “Не плач, бо то все дитині передається. А може, Бог уже йому помагає? Ви моліться, щоб виздоровів”. Я в лікарні біля образа сиджу, в аптеку біжу чи в маршрутці їду — весь час молюся “Боже, поможи”.

До кімнати заходить Іван Філь. Цілує сина в лоб і зразу виходить. Говорити не хоче.

— Як опритомнів, у батьків зразу хліба попросив. Голодний був. І журнал “Мобілюкс”. Там гарні мобілки є. У мене стара “Нокіа” поламалася. Хотів нову, — каже Михайло. — Як проснувся, три ночі взагалі не спав.

— Перші написані ним слова не можна було розібрати. Пальці не слухалися. А потім уже і листи писав, і малював, — усміхається мати. — Ще булочку з маком хотів і сік ананасовий. А мобілку йому Миколай приніс.

Хлопець показує чорну “Нокіа С5″.

— Ми дуже переживали, щоб йому та трубка в горлі мову не пошкодила, — продовжує Наталія Василівна. — І дихав він слабо. Я весь час просила: дихай сам. Температура довго трималася. Із такою нас довго не виписували додому. А взагалі лікарі казали, що то унікальний випадок. Син після такої тяжкої хвороби виздоровів і без ускладнень обійшлося. Ми з чоловіком аж у Глиняни за 105 кілометрів до чудотворної ікони Христа їздили молитися. Прикладали Мішину сорочку і штани. Там усі одяг хворих прикладають.

— Ти сьогодні Богу подякував, що він тобі здоров’я повернув? – питає сина. Той ствердно киває головою. — Ми раніше до церкви хіба по великих святах ходили. Увесь час якась робота вдома, не до того було. А тепер відправ не пропускаємо. У нас у селищі дві конфесії, обидві гроші збирали. Та й весь район коштами помагав. Рідні, знайомі, колеги з різних шкіл, підприємці — дуже багато людей відгукнулися. Ліки дорогі. Бувало, по 4-5 тисяч гривень на день ішло.