21:30, 7 лютого 2012 р.
Як темношкірі студенти в Тернополі переживають українські морози
– Живу біля озера на квартирі, недалеко звідси. Якщо треба на пари, їду на таксі, – каже 30-річний конголезець Івон Тчіломбго, студент Тернопільського технічного університету.
Опівдні 1 лютого надворі 18 градусів морозу. Івон у короткому пуховику, вузьких джинсах та вельветових черевиках. На блискавці куртки поламаний язичок, замість нього причеплене металеве кільце. В Україні три роки – вивчає менеджмент. Уже має освіту медикатерапевта.
– Я перший раз прилетів сюди в лютому. Куртку купив удома: там продають для тих, хто летить в Європу, в спеціальних магазинах або секондхендах. Як тільки вийшов із літака, то перше, шо хотів, – назад забігти. У Конго немає зима, є тільки два сезон – сухий і сезон дощів. Сухий починається в четвертий місяць – апріл і дев'ятого – септембер. Тоді дуже холодно – плюс 20, усі сидять дома. Минулі канікули я приїхав додому: всі мерзнуть, шукають куртки, а я вже привик – у футболці, нормаль.
Питаю, чи носить узимку двоє штанів, як дехто з українців.
– Маю отаке. Як воно називається? – закочує штанину, показує довгу білу вовняну шкарпетку й чорну термобілизну. – Можу таке два надіти, зверху штани – і вже не хольодно.
– Зимою херово, бо бутилок мало, – 55річний Віктор Ткачук біля магазину "Молоко" в центрі Тернополя порпається коло сміттєвих баків. Зпід капюшона майже не видно обличчя, стирчить тільки борода в інеї. Має брудні полотняні штани й потерті коричневі черевики.
– Шкари теплі – вєрующі дали, біля залізничних путєй їхній дім. На мені три куртки. Та верхня – шоб по ящиках лазити, не жалко викинути. Вопшем, якшо рухатися – то не холодно. Зранку стаю годин у сім. Спочатку по точках своїх походжу за пляшками. Я на БАМі (спальний мікрорайон у Тернополі. – "Країна") збираю переважно. Тепер, правда, появилися такі, шо пробують не пускати, кажуть: тут мої ящики, не лізь. Але мені до сраки райони – збирав і буду збирати, де хочу.
Пригощаю сигаретою. Віктор Пилипович продовжує, не витягуючи її з рота.
– Як пляшки здам – їду в центр. Раньше міг пішки перейтись, тепер більше тролейбусом, "дев'яткою", бо холодно. Плачу, та й беруть.
Переступає з ноги на ногу.
– Почекай, піду поссу, – розвертається й іде за трансформаторну підстанцію. Вертається за хвилину.
– Ну, ти залазиш назад чи нє? – нервово застібає на ходу ширінку. – В літі ночував у парку, а на зиму знайшов підвал заброшений, якраз біля мєнтовського управлєнія. Вони знають, що я там. Часом заходять, кажуть: дивись, хоть не замерзни. А я там часом на ніч навіть роздітися можу – градусів 15 є. Ліжко зробив із дверей. Ковдру маю теплу – люди викинули. Раньше з жінкою жив, а тепер сам: на Миколайчика вона померла. Купив труну за 200 гривень, які від неї спрятав. Мєнти дали подзвонити до її сестри в Київ, то приїхав швагро бусом, забрав, там десь поховали.
Ткачук схлипує. Рукавом утирає соплі – вони замерзають на бороді й вусах. Дістає з пакета чекушку, надпиває. В пакеті ще половина різаного хліба.
– Шо найду, то й хаваю. От завтра до вєрующих піду. Чув про пункт обогрєва в парку Шевченка, але де він є – не знаю. Шукавшукав, нема ніде. Хоч би якийсь указатєль поставили.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Останні новини
ТОП новини
Оголошення
live comments feed...