«Нас накривало „градами”, згоріли будинки» – переселенка, яка переїхала до Тернополя з Донецька, розповіла про війну

Даша Сидоренко з Донецька намагається налагодити життя своєї сім’ї в Тернополі. Вона мріє про власний дім, який втратила в Донецьку, і хоче об’єднати земляків, аби спільно вирішувати проблеми переселенців.

Вона ще не забула, як це, коли постійно накриває „градами”. Розповідає, що під час грози в мирному Тернополі досі переконує себе і дитину, що грім за вікном – це лише гроза.

- Після того, що ми пережили, дитина на вулиці лякається людей у військовій формі, - розповідає 20 хвилин переселенка з Донецька Даша Сидоренко. - Коли пересідаємо біля шостого магазину у маршрутку на Білу, і бачимо військових, мала постійно кидається до мене і кричить: „Мама, солдати!”. Це все дуже непросто... Нас накривало „градами”, в нас на очах згорали будинки... Добре, що в садочку з ними працює психолог.

Даша живе в Тернополі вже більше року. Разом з чоловіком, свекрухою та 3-річною донечкою вона приїхала у Тернопіль у лютому 2015 року. Обрали Тернопіль, бо тут була робота для чоловіка, він ремонтує котли і колонки в сервісному центрі, і в Донецьку цим займався більше 10 років. Даша хвалить чоловіка, мовляв він хороший майстер, і їй не соромно його порекомендувати. Сім’я орендує невеликий будинок в Білій. Це вже їхнє четверте житло тут. Раніше винаймали квартиру на Фабричній, Протасевича, в Березовиці. Каже, з житлом їм тут дуже важко, можна знайти лише через ріелторів, всюди потрібна передоплата за два місяці. Також нарікає, що у Тернополі, порівняно з іншими містами, переселенці мають менше допомоги, та й про ту, що існує, знають не всі.

Даша – бухгалтер за освітою, сама поки не працює, два стажування закінчувалися щойно розпочавшись, бо дитина часто хворіє. Останнім часом допомагає свекрусі вишивати бісером ікони. Сподівається, що це зможе дати додатковий дохід. Загалом живуть на допомогу переселенцям на оренду житла і заробіток чоловіка.

- Страшно, якщо завтра скажуть, що це невигідно, і що він залишиться без роботи, - каже Даша.

Машина, документи, ліки і чотири ковдри

До АТО вони з чоловіком жили в своєму будинку під Донецьком.

- Перед народженням дитини ми продали квартиру в центрі Донецька і переїхали у приватний будинок за містом, - розповідає Дарія. – Сильно шкодую за ним. Наш дім, точніше те, що тепер від нього залишилося, стоїть за 100 м від першого українського блокпосту, так звана „нульовка” перед Мар’їнкою. В наш будинок вселилися денеерівці, бо в нього дуже вигідна позиція. В мене сусіди там залишилися, вони в селищі не живуть, але навідуються в ті місця, і фотографії присилали. Тепер там стіни в дірочку, як отой дуршлаг, більше нічого. З будинку все винесли, познімали труби, виламали двері, зняли унітаз, батареї, змішувачі. В чоловіка ціла літня кухня там була з інструментами, бо ж котли ремонтував. Лише інструменти кілька тисяч доларів коштували. На YouToube побачила запис, що в нашому будинку зараз днрівці, передають вітання в Росію.

Коли сім’я залишала свій дім, то взяли з собою лише чотири ковдри, документи і одяг дитині.

- Коли нас накривало „Градами”, попросилися на квартиру до знайомих, це недалеко від колишнього аеропорту, - продовжує Даша, - а потім, коли розстріляли і ту багатоповерхівку і розбомбили котельню — бо в дворі з одного боку була база ДНР, а з іншого — котельня — з допомогою однієї волонтерки виїхали. Вона сказала: „Збирайте речі, я домовилася, у вас буде робота”. Коли їхали з дому, взяли чотири ковдри, документи, і дитячий одяг. Чоловік поїхав в літніх кросівках, свекрусі взяли ліки і документи. Навіть пательні і каструлі не взяла. В той день був дуже сильний обстріл, ми навіть не встигли зібратися.

Розповідає, що дуже берегли машину, бо знали, якщо доведеться тікати, то краще це буде зробити на власній автівці.

- Після випадку з автобусом у Волновасі, ми вирішили, що їхатимемо тільки власною машиною. Було дуже страшно, - розповідає Даша. – На машині ми змогли виїхати, машина допомагає і зараз чоловіку в роботі.

Мішок картоплі хтось клав біля машини

Про ставлення тернополян каже, що воно різне.

- На початку нашого життя тут були випадки, що ми навіть знаходили мішок з овочами під машиною - бурячок, бараболя - хтось поклав. Питаю під під’їздом жінок: Хто? Кому хоча б дякую сказати? А мені кажуть: „Не знаємо... не важливо... йдіть собі”, - розповідає Даша. - А от чиновники не можуть пояснити елементарних речей і наприклад моя свекруха, старша жінка, має їздити по кілька разів в різні інстанції, щоб нормально переоформити пенсію.
Розповідає, що найбільше їм допомагає „Карітас”.

- В „Червоний Хрест” зверталися і я, і свекруха. Свекрусі дали одну куртку, 400 г прального порошку, мило, зубну щітку і все, - каже Даша. – Найбільше допомагає „Карітас”. Зараз до них долучилася одна з політичних партій, допомагають вживаним одягом з Європи. „Карітас” і на Святвечір запрошував, виставу для нас робили, возили в Кам’янець-Подільський, кілька разів - в Зарваницю. В січні нам дали 5 тисяч на сім’ю допомоги.

Жінка нарікає, що не всі переселенці у Тернополі знають, хто, чим і коли їм може допомогти.
- Навіть про „Карітас” знають не всі переселенці, - розповідає Даша. – Коли я дізналася про допомогу, то передзвонила тим, кого знала, і люди пішли, вперше зареєструвалися і змогли отримати допомогу. Наприклад, в облраду я перша занесла заяву про отримання компенсації за втрату житла і там були дуже здивовані, дуже хотіли знати на основі якого закону я хочу цього домогтися, - розповідає Даша. - Але закон є, це закон про боротьбу з тероризмом, і вони мають про це знати, бо їхня робота – захищати наші інтереси. Багатьом людям я казала об’єднуватися і вирішувати це питання спільно, але люди не вірять в те, що чогось вдасться добитися, в них опускаються руки.

А я вважаю, що треба робити якісь дії, як кажуть, можна нічого не робити, а можна, покопирсавшись в багнюці, знайти камінця, від якого відштовхнешся і виберешся з неї. Я відношу себе до цієї категорії людей.

Родину розсварила війна

Рідних сім’я тут немає. Жінка намагається налагоджувати нові зв’язки і шукати земляків в „Карітасі” і через соцмережі. 

Більшість знайомих - це ті, з ким поруч ми жили, або з ким працював чоловік, чи хтось з клієнтів, чи до кого їздив по запчастини, по продукти – такі ось зв’язки тут, і їх мало. Спілкуюся з такими ж, як ми, коли в садочок воджу малу, в „Карітасі” теж спілкуємося. Я знаю, що і в Острові є наші, і в Смиківцях є мої знайомі з Красногорівки, - розповідає Даша.
Тож переселенців, які живуть в Тернополі, жінка закликає заходити на її сторінку в Фейсбуці https://www.facebook.com/lazarenkodashka?ref=ts&fref=ts, і об’єднуватися, вона хоче організувати в Тернополі громадську організацію.

Даша каже, що лише час покаже, як усе складеться, і чи вдасться їй відкрити нову сторінку життя саме у Тернополі.

- Що зараз? Маю дозвіл на землю для садівництва в Малому Ходачкові, тобто земля теоретично є, але з чого фундамент закладати? Поки немає грошей навіть усе оформити, - каже Даша. - Подала заявку в облраду на компенсацію з приводу втрати житла. Купити, певно, нічого не зможу, але побудувати на ті гроші щось можна було б, тож чекаю на відповідь. Також з адвокатом готуємо паралельно документи в Європейський суд, хочемо домогтися компенсації від Росії за зруйноване житло. Чекаємо відповіді з Росії, бо треба дотримати процедуру. Навіть не знаю, як усе буде.

Серце рветься додому. Я там виросла, там вся моя рідня, моє майно, точніше, те, що від нього залишилося. А з другої сторони – це ж не після другої світової війни повернутися, а після АТО. А як з людьми я буду спілкуватися? Середовище там не зміниш.

Півтора року там ситуація не змінюється. Ні кроку вперед, ні назад. Важко те все. Брат залишився там, не хоче виїжджати, мама повернулася з Краматорська в Донецьк. Війна нас усіх розсварила. Ми через ці події не спілкуємося. Якщо вдасться тут щось зробити, побудувати житло, то залишуся тут. Якщо ні – то в мене просто вибору не буде, простіше ж стіни відремонтувати. Час покаже...