«Із 90 чоловік у вагоні вижило… 4» – спогади легендарного упівця з Тернопільщини

Людські історії — немов осколки — прошивають тебе наскрізь. Деякі проходять навиліт, деякі застрягають у пам’яті і щемлять, щемлять, щемлять.

Йому щемить. Уже сімдесят другий рік. Сімдесят два роки не гоїться, щоденно кровоточить осколок у нозі – “сувенір” від російського снаряда. І пам’ять кровоточить —  теж ніяк не хоче заживати… “Як згадаю, як наші кращі хлопці з “левами” на раменах гинули під Бродами, як москаль нас випалював із рідної землі — люто, безжально, безтямно… Так, як десятки років по тому випалював уже саму згадку про нашу дивізію CC “Галичина”, — каже учасник дивізії, 91-річний Йосип Равлик із села Жеребки Підволочиського району. 

Дивізія СС “Галичина”… Ставлення до дивізії для кожного з нас є тестом на патріотизм. Патріотизм, точкою відліку якого повинен бути не сталінський СРСР, не гітлерівська Німеччина, а незалежна Україна.  Тим, хто  сприймає дивізію і її вояків через радянські пропагандистські кліше, в 99,9 відсотках випадків ніколи не доводилося спілкуватися з цими людьми особисто. Та людське життя складніше за пропаганду, і біографії дивізійників – тому підтвердження, пише Нова Тернопільська газета.

В ОУН — із 14 років

91-річного Йосипа Михайловича застаємо на веранді скромної хати.  Спартанська обстановка, невеличка кімнатка, що слугує і за спальню, і за вітальню. Нині старому повстанцеві, який колись, розповідає, міг двох-трьох чоловіків струсити із себе, мов кошенят, непросто перейти навіть своє подвір’я. На схилі літ відмовляє прострелена нога: сяк-так пересувається за допомогою милиць. Ще й прикрий трафунок — укус дворового Бровка — змусив його здебільшого сидіти в хаті. “Ви не дивіться, що я  ледве ходжу, я ще не здаюся, — бадьориться дідусь. — Оно, бачите, навіть газету вашу читаю без окулярів. Якби ноги носили, я б ще до наших хлопців на Донбас подався… Я про них весь час думаю. Прокинуся вночі – і зразу думка: а як же там вони?.. Я теж так колись за Україну боровся…”

Тих подій понад 70-річної давнини чоловік донині забути не в змозі. Пам’ять про них — як конвой. Дарма, що без зброї…

“Через село Тенетиська тече річка Солокія, тримайтеся, хлопці, разом, зросте сила і надія…” Скільки років минуло, а я це все пам’ятаю, — згадує Йосип Михайлович. — Цей вірш склав мій батько, сільський дяк Тенетисьок Михайло Равлик. Тенетиська –  це моє рідне село поблизу Рави-Руської, нині воно на території Польщі. Батько вчився у Перемишлі, був дяком-скрипником. У Тенетиськах він не тільки співав у церкві, а й зорганізував та вів самодіяльні хори, очолював товариство “Просвіта”, був співзасновником “Рідної школи”… Він і мене із братами виховував свідомими українцями: і тато, і ми були членами ОУН. Мені тоді ледь минуло 14… А коли у 1939 році до нас прийшли совіти, не минуло й півроку,  як ми побачили справжнє звіряче обличчя “комуни”:  звірські катування та жорстокі вбивства…  Взялися енкаведисти і за мого тата. Тягали по кілька разів, і весь скарб домашній забирали, і на зламі 40-41 року його не стало… Тата ховати вийшло все село. А потім була війна, і я розумів, що, аби боротися за Україну, потрібно здобувати вміння та зброю. Я і ще п’ятеро односельців записалися у дивізію військ СС “Галичина”.

Дивізійник на псевдо «Львів»

Перед тим, як їхати на вишкіл, мусили всі пройти медогляд у Львові — щоб хлоп був, як дуб,  21-25 року народження,   зростом не нижче метр сімдесят… Вишкіл там теж був відповідний, серйозний – півроку ми були у Франції, у місті Сааральбен, потім вже нас перевели в польський Нойгаммер для останнього етапу підготовки. Я потрапив у 7-ому сотню 30-го полку, мав псевдо “Львів” — бо ж з Львівщини. В дивізії, до речі, не тільки наші, галицькі, хлопці були, а й, як ми казали, з великої України — з центральних і навіть східних областей. Наш перший серйозний бій — то вже хрестоматійна битва під Бродами у липні 1944-го… Що москаль на нас техніки і авіації натягував – страшне!.. Яка там “м’ясорубка” була — не передати, ви нині у фільмах жахів такого не побачите… Мене поранило у ногу. Перші кілька днів після поранення я ще ходив, потім уже не годен був, заліг в окопі. Мені ще, можна сказати, пощастило — більшість поранених москалі подобивали на місці.  А мене і тих, хто вцілів, повантажили в вагони-товарняки і, як худобу, погнали на схід…

«Із 90 чоловік у вагоні вижило… четверо»

Завезли нас аж у Саратовську область, у місто Вольськ. Дорога була далекою, важкою  та голодною. Люди не витримували, хворіли й помирали. На кожній станції конвоїри заходили до вагонів і тих, хто слабший, брали за ноги й просто викидали з вагона, коли потяг рушав.  Нелюди, що тут скажеш… Із 90 чоловік у нашому вагоні вижило… тільки четверо.  Тут був ще й такий момент: ніхто не знав, що я українець. Якби про це дізнався хтось із конвоїрів, мене відразу б чекала смерть. А якби москалі взнали, що я із СС “Галичина”, тоді я позаздрив би мертвим…  Нам переповідали, що коли Сталін довідався, що наша дивізія стоїть під Бродами, то наказав знищити її за будь-яку ціну. Ще під Бродами я, вже поранений, якось зумів переодягнутися у цивільне — думав, вдасться вирватися з оточення, а коли потрапив у полон, сказав москалям, що “єстем поляк”, Юзек. Це, мабуть, мене і врятувало. Бо до українців у наших самозваних “старших братів” було “асобоє отношеніє” — відразу “к стєнкє”…

Три роки — на сто грамів хліба в день

 У Вольську, коли після ешелонного пекла потрапив у військовий госпіталь, сяк-так помився, ліг на ліжко з простирадлом, подумав: усе, тепер можна і вмирати…  Але Бог милостивий. Попав мені добрий лікар-чех, який і лікував мене на совість – бо совєцькі лікарі геть про полонених не дбали, і  домовився, щоб я, коли трохи оклигав, працював у госпіталі на кухні хліборізом. Осколок з ноги мені, щоправда, так і не витягли, він зі мною донині і донині  дається взнаки… Але там було так — як можеш якось дибати, значить, “здоров”…  Тож нас, військовополонених, забрали до Ростова працювати на шахтах. То була найгірша, найтяжча робота! Житло — халупа під брезентом, гнила, трухлява солома на підлозі, холодно, а що вже блощиць — страшне!… Три роки я жив на сто грамів хліба в день… Як ми тим окрайцем дорожили, під пахву ховали, розтягували, щоб надовше вистачило… Не було з ким словом перемовитися — не знав, хто свій, а хто засланий сексот, кому можна довіряти, а кому ні. Якби дізналися, в якій дивізії я воював, миттю пустили б “в расход” як “врага народа”… А так усі вважали поляком – мені навіть польський лікар допоміг взяти довідку, що я за станом здоров’я не можу більше працювати на шахті.

А коли на зламі 48-49 років дозволили повернутися додому – Боже, скільки то радості було!.. Правда, як виявилося, дому в мене тоді вже не було, і повертатися не було куди… Тенетиська відійшли до Польщі, людей переселили, брата мого замордували у польській тюрмі… Я поїхав у Колодіївку – дізнався, що тут живуть мої колишні односельці, а сюди, в Жеребки, потрапив, коли одружився. Дружини Марії не стало п’ять років тому — з нею ми прожили більш ніж піввіку, виховали двох синів, шестеро внуків і навіть чотири правнуки! Жилося не з медом: працював механізатором, згодом — завскладом, робота важка, ще навіть десять років по пенсії мене не відпускали. Про те, що був у дивізії “Галичина”, попервах навіть дружині не зізнавався — то ж часи були які непевні!.. Боявся весь час. Якось прийшов уночі місцевий кадебіст – щось там йому на складі знадобилося, а я вже сам не свій — думаю, певно, мене забирати… Перестав боятися, аж коли Україна настала. Я ожив: Господи, слава Тобі!.. Дуже тішився, що дочекалися ми незалежної України, ніколи не вірив, що її може не бути, занадто важко ми за неї боролися…  “Вийшов” я аж тоді з “підпілля”, почав розпитувати про побратимів своїх. Один із них, мій колишній односелець, теж дивізійник, до мене в гості аж з Канади приїжджав. Йому тоді під Бродами вдалося вирватися з оточення…  Два роки тому він помер. Гай-га, нема вже хлопців, маленька щопта  залишилася…”

«Форма була німецька, а серце під нею – українське»

  Не можу не запитати старенького дивізійника про те, як реагує на російську пропаганду, яка нарекла їх “фашистами”…

“Бачте, скоро сто літ, як ми воювали, а в Москві ще досі бояться бандерівців, — гірко зауважує Йосип Михайлович. — Тому й брешуть про нас всьому світові. Ніякими “пособніками фашистов” ми не були. Форма була німецька, а серце під нею – українське…  Йшли воювати не за німців, а за Україну і українські інтереси найперше обстоювали.  Пам’ятаю, як ми стояли в селі, аж бачимо — німець веде корову — забрав у когось з наших селян. Ми з хлопцями обступили, німця нагнали, корову господарям віддали… Пам’ятаю, як ті люди плакали і дякували… Ото і була наша найщиріша дяка… А від незалежної України яку маємо дяку? Мізерну прибавку до мізерної пенсії? В мене і тої нема… Але тут головне не пільги. Ми народ скромний. Нам аби Україна була. Воювали ж не за пенсію чи за якісь медалі, а за те, щоб була держава… Чого ж ви, газетники, скорше про нас не писали? Дивіться, напишіть же хоч тепер так, щоб мені не стидно було…  Який я “колабораціоніст”? Маю чисту совість — перед Богом і людьми. Я все життя для України жив, її любив, за неї боровся і померти був готовий. Слава Україні!”

Вам нема чого соромитися, Йосипе Михайловичу. Історія давно знає, ким насправді були і є ті, хто любить свою Батьківщину. Героям слава.